2009 р. Музеїв ніколи не буває забагато

Розмову вів Іван Дивний

Дата: 27.03.2009

Місце: м. Львів

Розмова з Богуславом Любівим, автором і власником приватного музею «Галерея українського військового однострою»

27 березня 2009 року. – м. Львів, площа Ринок, 40. – «Галерея українського військового однострою».

– Любомире Івановичу, в різних музейних експозиціях зустрічаються різної міри вдалості спроби реконструювати українські військові однострої. Але таку цілісну композицію, як у Вас, знайти важко. Чи це правильне враження?

– Ви маєте на увазі те, що у мене все вибудувано в хронологічному порядку?

– Так. Те, як це все систематизоване.

– Власне, це й було основним моїм завданням. Я прагнув, щоб відвідувач міг цілісно зрозуміти історичні події, які відбувалися в той період визвольної боротьби як тут у нас на Галичині, так і на Великій Україні. Тому мені й довелося крім оригінальних речей робити реконструкції відсутніх елементів експозиції, що робить ту саму експозицію насиченою і зрозумілою.

Реконструйовані однострої: члена молодіжно-спортивного товариства “Сокіл” (засноване у Львові 1894-го року); старшого стрільця Української Галицької Армії (1919); лейтенанта військового флоту Української держави (створений у 1918-му році з Чорноморського флоту Російської імперії).

– Головна тема Вашого музею – однострої (мундири) та інша атрибутика українських військових формувань першої половини 20-го століття?

– Так.

– А наскільки точно Ви їх реконструювали? Чи допускалися якісь відхилення від прототипів?

– Ви знаєте, я є сам художник, а художники загалом люблять щось трохи прифантазувати, додати від себе. Однак тут я собі того не дозволяв, не дозволяю і не буду дозволяти, адже вся експозиція повинна відповідати історичній дійсності. Всі однострої, які Ви бачите, є строго регламентовані. Я вишукував старі кравецькі крої, тим більше, батько мій був кравець, залишив багато журналів, багато кроїв, якими я користуюся і по цей час.

– Старі світлини, очевидно…

– Старі світлини то є першочергово. Але окрім світлин також архівні документи. Тобто, крої старі, документи і фото – це три мої основні джерела для реконструювання.

– Окрім того, що Ви гарантуєте ідентичність Ваших реконструкцій, вони ще й дуже ефектно виглядають. А чи є тут справжні, оригінальні однострої? Щось збереглося?

– У мене є й оригінальні, але їх дуже мало. Бо речі цього періоду люди знищували, боялися в совєтський час їх тримати. Адже за зберігання таких речей людей карали.

– Однак дещо таки збереглося?

– З того, що є у мене, найбільш цінною є колекція чобіт та черевиків.

– Ще раз уточнімо: йдеться не взагалі про взуття того періоду, а саме про форменне військове взуття. Яке передбачене певними регламентами і нормативами відповідних військових відомств.

– Саме так. Тут є черевики-краги, спеціальні чоботи кавалерійські, чоботи піхотні, і між всіма ними є суттєва різниця.

– Серед оригінальних експонатів Вашого музею є такі, що належали впізнаваним, відомим військовим діячам?

– Ні. Це практично неможливо. Це є просто чоботи, які відповідають тому періоду.

– Які десь лежали на горищі…

– І на горищі, і у підвалах. І у різному фізичному стані. До мене приносили такі чоботи, які лише величезними реставраційними зусиллями вдалося зберегти.

– Ви кажете, приносили. А досі приносять?

– Зараз вже рідше.

– Очевидно, антикварний ринок все забирає собі.

– Ви знаєте, антикварний ринок зараз настільки охопив всі верстви населення, що люди, які раніше старі речі просто викидали, тепер їх продають. Або, у кращому випадку, приносять сюди в Галерею. До того ж, нічого немає вічного. Речей того періоду просто стає менше

– А коли виникла ідея Вашого музею? І як давно він функціонує?

– Функціонує він недавно – з 2002-го року. А ідея у мене була спершу не про музей, а взагалі про відтворення цього періоду, замовчуваного совєтською історіографією. На нього було накладене табу і визначено, як «український буржуазний націоналізм».

– Але відновлення історичного періоду в експонатах це і є музей. Отже, Ви до того логічно дійшли.

– Коли є кілька речей – це не є музей. А коли підбирається колекція, певна система, то вже інша справа. Я почав, так би мовити, «з нуля» і ще в студентські часи. Вчився я у 60-ті роки, добу «шістдесятництва», коли починалося піднесення національної свідомості.

– І Ви колекціонували, в міру можливості, якісь речі, пов’язані з періодом визвольних змагань?

– Ну, не те, що колекціонував… Колекціонувати таке було небезпечно. Це були окремі якісь речі. Переважно я збирав матеріал – документальний, архівний. А коли ми здобули свою державність, я вже мав достатню підготовку, щоб почати втілювати свої ідеї в реальності.

– А який формальний статус Вашого музею зараз?

– Це є приватна колекція. Приватний музей. Держава сюди не вкладає ані гроша. А головне, як мене недавно запитували, хто саме подав ідею створення такого музею? Так от, ідея і всі напрацювання мої власні.

– І Ви й надалі бачите Ваш музей приватним?

– Він нічим не гірший за музей державний.

Реконструйований однострій вояка дивізії “Галичина” (1943). На грудях – сигнальний ліхтарик.

– Для відвідувачів різниці великої немає. Але з іншого боку, от нещодавно в ЗМІ була інформація про Ваші проблеми з приміщенням, про непорозуміння з Львівською міськрадою, буквально вікна в вікна з якою Ваш музей міститься.

– Ця справа позитивно вирішилася якихось пару тижнів тому.

– Слава богу, що так.

– От до мене зараз приходять люди, вітають і кажуть «Ви перемогли». А я відповідаю, що не я переміг, а переміг здоровий глузд. Нарешті наші чиновники зрозуміли, що цей музей, ця експозиція потрібна. І є річчю неординарною. Такого музею про український однострій першої половини 20-го століття у державі більше немає.

– Чи вірно буде сказати, що Ваш музей некомерційний?

– Це некомерційний музей. Його мета суто просвітницька. Я постійно акцентував у розмовах з нашими чиновниками, що тут ніхто нічого не заробляє. Я маю лише невеличкий ящичок-скарбничку, куди люди мені коли хочуть – вкинуть щось, не хочуть – не вкинуть. Іноді приходить хтось і питає, приміром, чи можна у мене придбати мазепинку? Особливо цим цікавляться відвідувачі з Центральної і Східної України. Але я не торгую нічим. І все, що виготовляю, йде на розширення кола експонатів.

– Тим більше, за логікою численних промов про розвиток вітчизняного туризму, чим більше буде у нас музеїв, тим краще.

– Безперечно.

– Надто у центрі Львова, який сам по собі є своєрідним музеєм під відкритим небом.

– Я з Вами погоджуюся. Але от одна людина з нашого міського управління культури (не буду називати прізвище) колись видала таку фразу: «А чи не забагато музеїв у нас у Львові?» А я їй у відповідь так сказав: «Чи не забагато у Львові кабаків?»

– Зараз починає лунати теза, що туризм нам потрібен, але найперше нам потрібен туризм просвітницький, культурницький, який не лише розважає, а й збагачує людину змістовно. І тут музеї ніколи не будуть зайвими.

– Музеїв ніколи не буває забагато. Навпаки, їх завжди і всюди бракує. Чим більше музеїв, тим більше це говорить про культуру нації. Ось в чому виражаються наші надбання, наш розвиток. І чим більше люди ходять по музеях, тим вони більш розвинені.