Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Як живе львівський музей просто неба?

Світлана Воробей

Дата: 17.08.2009

Нині у світі близько 600 музеїв просто неба. Відтак лише у Європі таких одно, кількасадибних і великих культурних пам’яток понад 2000. Такі кількісні показники свідчать про ефективність і практичність обрання саме цієї форми організації музеїв народної архітектури та побуту й етнографічних музеїв.

Ідею заснування музейної виставки під відкритим небом подав 1790 року швейцарський учений Чарльз де Бонстеттен. Він запропонував у Королівському парку Копенгагена, де на свіжому повітрі експонували скульптури селян 13 районів Данії, виставити для огляду житлові будинки, які, своєю чергою, характеризували б життя, побут, ремесла і народне мистецтво їх мешканців. Проте втілити такі плани вдалося лише 1891го у Швеції.

Саме тоді видатний етнограф Артур Хазеліус заснував усесвітньо відомий нині музей “Скансен”. Саме цей заклад виправдано вважають батьком музеїв просто неба. 1901 року такий спосіб збереження та експонування пам’яток архітектури та побуту обрали в Данії, 1902го – у Норвегії, в околицях Осло.

Пам’ятки української народної архітектури вперше експонували 1887 р. у Тернополі на етнографічній виставці. Тут, окрім традиційного павільйону, облаштували територію, де для огляду представляли хати з Поділля, Надбужжя, Наддніпрянщини й Гуцульщини. Й уже 1894 року на краєвій виставці у Львові експонували садиби з Поділля, центральної Галичини, хату й церкву з Гуцульщини.

Ідею створення музеїв просто неба на території України в різні часи розглядали видатні науковці й музейні працівники, такі як М. Біляшівський (Київ), І. Свєнціцький (Львів), В. Кобільник (Самбір) тощо. Відразу після Другої світової війни ініціативу створення такого музею висувають І. Вільде, О. Кульчицька, академіки М. Возняк, Ф. Колесса, професори І. Свєнціцький та І. Крип’якевич.

Лише після подолання численних перепон цю ініціативу підтримав тодішній виконком Львівської обласної ради на чолі зі Семеном Стефаником. Відтак створили оргкомітет з організації музею на чолі з Миколою Гнидюком. При закладі створили відділ народного будівництва, який 1971 року реорганізували в Музей народної архітектури і побуту у Львові. 1972го тут відкрили експозицію, яку постійно доповнювали новими архітектурними пам’ятками України.

Нині маємо чудову нагоду потрапити в українське село кінця XIX – початку XX століття, обираючи той етнографічний район нашої Батьківщини, який найбільше до душі. А їх тут десять: Полісся, Волинь, Львівщина, Поділля, Покуття, Буковина, Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина та Закарпаття. Особливо цікаво потрапити до своєї, рідної серцю місцини. Це стосується туристів із західних куточків України.

Проте мешканцям і Півночі, і Сходу, й Півдня, так само, як й іноземним туристам, не доведеться нудьгувати. Адже давня народна архітектура на території нинішніх західних областей, як і всієї України, славиться багатством й оригінальністю форм. Прості й лаконічні форми будівель, вдало підібрані пропорції, відчуття міри в декоративному оздобленні роблять їх особливо привабливими.

Окрім експонатів народної архітектури й побуту західних українців, є змога оглянути роботи сучасних майстрів, які періодично експонують у музеї. Зокрема, нині на території Шевченківського гаю представлено виставку “Сакральна мініатюра в дереві” художникареставратора Олександра Супруна. Майстер працює у музеї від 1991 року у відділі реставрації. Це перша персональна виставка пана Супруна. Оглянути роботи можна щодня, від 10.00 до 19.00.

Роботи Святослава Фота, головного художника Музею народної архітектури та побуту, цього разу представлено в експозиції “Живопис”. Завітавши на виставку робіт майстра, відразу потрапляєш у гарячі й такі чарівні барви літа. Домінантою творів мистецтва є квіти. Відтак маєте змогу відчути пахощі спеки щодня, від 10.00 до 18.00.

Та незважаючи на змогу відпочити цікаво, пізнавально (нині в музеї експонують 120 пам’яток народної архітектури, а також близько 20 тисяч предметів щоденного побуту й ужиткового мистецтва), здорово (дихаючи свіжим повітрям) і дешево (загальний квиток – 10 грн, пільговий – 5 грн), похід до музею має й певні мінуси. Перетнувши поріг Шевченківського гаю, зіштовхуєшся із суперечностями – з одного боку, око милує чудовий пейзаж давнього українського села (дерев’яна хата, мальви біля призьби), а з іншого – нюховий рецептор відчуває щось “недобре”.

Згодом, дослідивши, наскільки це можливо, територію музею (близько 60 га), розумієш, чому два біотуалети біля входу на територію музею настільки “переповнені”. Виникає логічне запитання, невже “реставрація”, або просто прибирання цих мініконструкцій також потребує значних коштів, яких ніяк не можуть виділити?

Цікаво, що тількино зайшовши до Музею народної архітектури та побуту, мимоволі простуєш праворуч. Напевно, тут активізується і підсвідомість, і людська логіка. Адже саме в цьому напрямку дорога широка, протоптана десятками тисяч пар ніг туристів. Пішовши нею, потрапляєш у дивовижне місце: осьось і, здається, із хати вийде господиня й покличе сім’ю до столу, а співи старенького кобзаря лише доповнюють картину й відносять подумки ще далі.

А от стежина, яка повертає ліворуч, ведучи до історико-етнографічних районів Полісся, Волинь і Львівщина, не вирізняється особливою привабливістю, що свідчить: любителі історичних пам’яток України нечасто крокують нею. Це й не дивно. Відвідавши зазначені райони лише під час мого другого візиту до Шевченківського гаю (чи то першого разу сил забракло, чи, може, територія по ліву руку видалася не зовсім привабливою), натрапила на видовище не з приємних.

На горизонті – кілька хатинок, занедбаних, порослих травою і кропивою, а також церква (висока, з червоними шибками). Саме вона найперша привернула увагу й поманила до себе. Тількино підійшовши до її порогу, перехрестившись, почула приємний голос чоловіка, який цікаво розповідав про архітектурну пам’ятку зі села Стоянів Радехівського району Львівської області – церкву св. Параскеви 1822 року.

У 1991му завершено відтворення після 20-річного змагання громадськості за її “життя” напередодні виборів до тодішньої Верховної Ради УРСР. Роз’їжджаючи по округу, кандидат у депутати І. Грушецький прибув до Стоянова. Тут він звернув увагу на стареньку церкву біля нового будинку культури і висловив думку, що вона псує вигляд і з цим потрібно щось зробити. І хоч церква була пам’яткою архітектури, її хотіли знищити.

Відтак 1975 р. споруду перевезли до музею просто неба у Львові. Пам’ятку впродовж тривалого часу не мали змоги відновити. Та навіть після цього споруда довго була закрита. Такі незручності, як завжди, спричинені браком коштів і працівників музею, які розповідали б охочим історію цієї пам’ятки і стежили за порядком на її території. Лише близько півроку туристи мають змогу ознайомитися з церквою вповні, у храмі проводять богослужіння.

Варто зазначити, що робота у Музеї народної архітектури та побуту у Львові кипить. Адже Шевченківський гай – це не лише 120 пам’яток архітектури, а й близько 60 га території, яку потрібно тримати в чистоті, стежити за порядком, улітку – косити траву, взимку – очищати від снігу тощо. Майже щодня на території музею чути стукіт молотків, дзенькіт коси… Працівники музею роблять усе, що в їхніх силах. Зокрема, наразі реставрують дах хати 1944 року зі с. Люта Великоберезнянського району Закарпатської області. Споруду відтворено в музеї 1982го.

Хочеться вірити, що влада не лише Львівщини, а й України, не забуде про цей надзвичайно мальовничий історичний куточок нашої держави XIX – початку XX століття і збагне, що для розвитку міста та його інфраструктури потрібно не лише будувати, а й реставрувати і дбати про те, що вже маємо, аби через…річчя не розпочинати все спочатку!

Джерело: “Суботня пошта”