2009 р. Про що говорять мури Тюрми на Лонцького

Катерина Бессарабова

Дата: 06.10.2009

Меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» передали благодійну допомогу – сертифікат на 160 тисяч гривень. Ініціатор такої акції голова благодійного фонду “Україна-3000” Катерина Ющенко переконує, що обрала саме цей музей невипадково: “Меморіал «Тюрма на Лонцького» має стати пам’ятником всім замордованим і страченим, запорукою того, що злочини тоталітаризму ніколи не повторяться”, – сказала вона.

На таку невелику для музею суму – великі плани. Окрім оновлення приміщень, за ці кошти мають провести ще й перші екскурсії. “Виданий сертифікат надасть можливість уже найближчим часом організувати проведення екскурсій для громадян і гостей України з метою ознайомлення зі злочинами нацизму і сталінізму на території України», – сказав голова Служби Безпеки України, яка також долучилася до прискорення відкриття Меморіалу, Валентин Наливайченко.

Втім не про оновлення та екскурсії здебільшого йшлося під час урочистої передачі сертифікату: для очевидців тоталітарного режиму, для тих, хто не одне десятиріччя провів у буцегарнях, подібних до тюрми на Лонцького, це був не черговий політичний офіціоз, а, скорше, зустріч-нагадування про тих, хто загинув у стінах в’язниці, та водночас – застереження від наслідків тоталітарного режиму.

Правозахисник Юрій Шухевич невипадково став членом наглядової ради меморіалу. Він сам – колишній політв’язень, син головнокомандуючого УПА Романа Шухевича. Більшу частину життя Юрій провів у засланнях та тюрмах: уперше він був ув’язненим у 1944 році 11-тирічним хлопчиком через політичні погляди батьків, у такому ранньому віці переніс тортури, але не відмовився від імені свого батька та своєї родини.

Майже півстоліття Юрій Шухевич провів у дитячих будинках, тюрмах і засланнях, але попри це не припиняв активної діяльності в рамках українського визвольного руху. Шухевич сотні разів ризикував власним життям, але численні пропозиції розкаятись, відмовитись від української національної ідеї, зрадити боротьбу за незалежність України категорично відкинув. Він повністю втратив зір і здоров’я, але й по сьогодні продовжує активну правозахисну діяльність.

“Нарешті ми дочекалися того, що цей музей-меморіал, науково-дослідницький центр – Тюрма на Лоцького – почав працювати. Це не просто музей, це – свідчення того страдницького шляху, який пройшов український народ до своєї незалежності, але й одночасно – свідчення нескоримості та незламності духу українського народу”, – сказав Юрій Шухевич під час передачі сертифікату.

Із болем говорить про Тюрму на Лонцького ще одна жертва тоталітарного режиму – літературознавець Ірина Калинець. Вона, як і Юрій Шухевич, також член наглядової ради, і так само належить до категорії «неугодних» владі: шестидесятниця, політв’язень із «багаторічним» досвідом, жінка була у засланнях та таборах, але не зламалася. “Мені направду дуже важко говорити про цю тюрму, адже я народилася у Львові і пам’ятаю все з розповідей батьків і рідних – про ті жахливі речі, які там були. Цей меморіал – згадка про минуле, але він дивиться у майбутнє, щоб ніколи шизофренія – расова, національна чи то партійна – не охопила людство”, – каже жінка.

Ірина Калинець розповідає, що Меморіал «Тюрма на Лонцького» був створений за ініціативи львівської громадськості наприкінці червня цього року – в приміщенні колишньої в’язниці для політв’язнів. Вулиця Лонцького нині зветься Брюлова, втім, стара – ще радянська – назва і досі не стерлася з пам’яті багатьох львів’ян: саме тут з осені 1939 року – з початку окупації Львова радянськими військами – у будинку по вул.Бандери №1 була розташована слідча в’язниця НКВС № 1 із входом по вул. Лонцького 1, від якої і пішла сумнозвісна назва.

Свою смерть у стінах цієї жахливої будівлі зустріла не одна тисяча так званих в’язнів сумління. Це були громадяни Західної України, колишньої Польщі, «вороги радянської влади». Арештовані зазнавали тут нелюдських катувань: згідно з архівними даними ГАРФ на 10.06.1941 р. у в’язниці № 1 м. Львова при ліміті в 1,5 тис. осіб перебувало більше 3,5 тис. затриманих. Після початку Другої світової війни політв‘язнів, які мали смертельні вироки або великі терміни покарання, одразу розстріляли.

Далі – через неможливість евакуації ще незасуджених арештантів, згідно з розпорядженням прокурора області на виконання письмового розпорядження наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, засуджені кримінальні злочинці були відпущені, а всі інші в’язні «евакуйовані за першою категорією» – розстріляні. У 1941 році – розстріляли близько тисячі осіб, і лише деяким вдавалося втекти під час бомбардувань німецькими військами. Постріли від чергових вбивств лунали тут до останнього дня відступу – 30 червня.

Німецькі окупаційні війська з пропагандистською метою відчинили в’язниці і дозволили громадянам серед вимордуваних до невпізнання тіл розшукати і поховати своїх близьких. Тіла зі слідами жахливих мордувань виносили з камер, підвалів, виймали зі свіжозасипаних ям на подвір’ях в’язниць. Чи всі останки з цієї в’язниці ексгумовані – досі невідомо.

“До 1939 року через цю тюрму пройшло 35 тис. учасників визвольного руху. З 1939 по1941 рік – понад один мільйон депортованих. 3 22 по 28 червня 1941 року радянські карально-репресивні органи знищили тут 1681 особу. Після початку Другої світової у тюрмі на Лонцького було Гестапо, через нього пройшли сотні в’язнів – не лише українців, але й представників інших національностей, загинуло 600 тисяч людей – вони були тут під слідством.

Радянська влада повернулася в 1944 році, і тоді цю тюрму почали використовувати для тих, хто боровся з тоталітарним режимом: представників ОУН-УПА, шестидесятників, дисидентів”, – продовжує жахливу статистику Тюрми на Лонцького директор меморіалу Руслан Забілий.

Перший пам’ятний знак загиблим на стінах цієї буцегарні з’явився лише за років незалежності – у середині 1990-х: на єдиній могилі, що збереглася на Личакові, політв’язні в 1996 р. встановили пам’ятник з написом: «Жертвам масового розстрілу громадян України більшовицьким НКВС 26.06.1941 р. в тюрмі на Лонцького, 1. Серед них: українців – 205, поляків – 21, німців – 6, євреїв – 14, росіян – 5. Вічная їм пам’ять».

Офіційна влада пообіцяла, що найближчим часом меморіалу має бути надано статус національного. Він діятиме під егідою Інституту національної пам’яті України. Юрій Шухевич переконаний, що цей музей одним з перших заслуговує на статус загальнонаціонального: “Меморіал має показати людству хто такі українці, через що вони прийшли для того, аби стати вільними і незалежними”.

Його думку поділяє й Ірина Калинець, для якої відкриття музею вистраждане роками: “Було нелегко: три роки тому на цьому місці – у подвір‘ї, де закопували майже живцем політв’язнів, дозволили будівництво готелів та ресторанів. Але громадськість не дозволила. Сподіваємось, що цей музей будитиме в нас відчуття відповідальності і щирості. Цінність музею – що там усе таке, як було: навіть стіни зі старими написами і слідами крові, там усе має значення для визвольного руху – воно свідчення того, що означає говорити правду, і що цю правду мають говорити вчені”.

Тепер адміністрація Меморіалу «Тюрма на Лонцького» поставила собі за мету зробити його не просто черговим пам’ятником, а нагадуванням українцям про ціну, яку їхні було сплачено за вільну Україну. “Меморіал має стати уособленням тої депресивної політики, яка проводилася офіційною владою”, – пообіцяв директор меморіалу Руслан Забілий.

Нині у Меморіалі «Тюрма на Лонцького» демонструють виставку «Зламані долі: комуністичний терор в Україні 1920-1950-х років». Аби вічно пам’ятати про загублені життя тих, хто боровся за демократичну Україну.

Джерело: УНІАН-Права людини