2008 р. САЛОмандри Чернігівщиною

Людмила Таран

Дата: 27.04.2008

«І навіщо це мені треба? І куди це я? Сиділа б собі спокійно вдома…» Саме таким внутрішнім монологом розпочинається чи не кожна моя мандрівка, коли вже зачинила за собою двері квартири й вирушила на вокзал чи автостанцію. Що змушує податися туди, де на мене ніхто не чекає?.. Потреба зіскочити з конвеєра буднів – хоч на декілька днів?.. Збити інерцію існування?… Знаю одне: в мандрах чекають на мене дива.

Скажу відверто: не бачу нічого надзвичайного в своїх аматорських подорожах по Україні (називаю їх САЛОмандрами: добрий шмат нашого продукту номер один та ще кип’ятильник і чай захопити – не пропаду). Їду туди, куди сама надумаюся, попередньо накресливши маршрут і начитавшись про місця, котрі хочу побачити. Подорожую виключно сама-одна: тільки так відчуваю особливий кайф. Ніколи наперед не знаю, де саме ночуватиму, в яких умовах.

І при цьому я – людина не авантюрного складу. Але дехто чомусь дивується: мовляв, як це наважуюся мандрувати кудись без попередніх домовленостей, без знайомих «на місцях», котрі б чекали на мене з обіймами і прихистили на ніч? Якраз оцього найбільше не хотіла б. Дух дорожньої імпровізації вабить найбільше.

Цього разу вибрала Любеч на Чернігівщині, одне з найдавніших міст України. Свого часу це був могутній політичний, економічний, торговий і культурний форпост на півночі Київської Русі. Саме тут 1097 р. відбувся перший з’їзд князів давньоруської держави. А я ж фактично нічого не знала про таке унікальне місце на нашій мапі! Тільки й того, що «чула дзвін». Отож спершу – довідники, а вже по тому – заплічник на рамена і гайда в дорогу.

Півтори години їзди з Києва до Чернігова на маршрутці, пересадка на автобус до Любеча. Маршрут виявився «гаком»: через Славутич і Неданчичі. Зате побачила, як поживає нині чернігівське Полісся на прикордонні з Білоруссю по фарватеру Дніпра. Дороги – подекуди більш-менш стерпні, подекуди – ніби їдеш на возі: підкидає на вибоїнах.

Зупинка в прикордонній заставі Неданчичі. Аж ось і сам Любеч, із наближенням до якого завмирає серце. Воно таке давнє, це місто, що випромінює особливу ауру. Тут відкрито поселення епох неоліту, бронзи, раннього заліза і давні слов’янські.

Неквапом рухаюся містечком. Трапляються старі дерев’яні будиночки із різьбленими лиштвами піддашшя. Спершу – зійти на Замкову гору. Звідси, з древньої серцевини Любеча відкривається неозора панорама лісів, луків, дніпровських заплав: сама природа створила умови для розселення людей. Постояти на Замковій горі – ніби потрапити в інший часовий вимір. Тут було знамените укріплення, а можливо, й князівський палац, що його в 60-х роках минулого століття досліджував академік Рибаков.

Любеч – чи не з найбагатших міст Подніпров’я, про яке знали і древні греки, і Візантія. Розкопки виявили прикраси, скарби візантійських та арабських монет: отже, процвітала торгівля. 1997-го на горі встановили пам’ятник до 900-ліття Любецького з’їзду князів. Варто приїхати сюди бодай задля того відчуття вічності й минущості, надзвичайного краєвиду української природи, що розгортається перед зором. Саме з Любеча походить Антоній Печерський. У лісі, на краю Любеча, вціліла його печера – місце паломництва православних.

У Любечі, не боюся повторитися, – зовсім інший плин часу. Збереглися древні топоніми, наприклад, урочище Кораблищі, де й справді була пристань для кораблів і майстерня, де їх виготовляли. Уже в селищній раді побачила фотографії пам’ятних місць Любеча: руїн кам’яниці Полуботка, колишнього каретного двору графа Милорадовича, який з 1780 р. володів містом, Святопреображенської церкви (1817).

Брак інвестицій обертається руїною, хоча в Любечі поки що є передумови для створення унікального туристичного центру. Ще в серпні 2002-го Чернігівська обладміністрація дала згоду на створення в місті філіалу архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній». З Києва, приміром, можна було б привозити тургрупи: гуляєш день, а вражень – як мовиться, неміряно. Дорога до Чернігова через Кувечичі більш-менш упорядкована. Туристичний маршрут можна було б прокласти через відомі Козелець і Лемеші. Чернігівщина – унікальний край історичних пам’яток, і Любеч рідкісною перлиною засяяв би в цій скарбниці.

[Далі про Седнів]

Джерело: «Дзеркало тижня»