2011 р. Освіта, Центральна Рада і пролетарі – все в одному
Валентина Самченко
15 Вер 2011
Київську будівлю з куполом біля Жовтого корпусу Університету імені Шевченка, поміж якими порівняно недавно поставили пам’ятник Михайлові Грушевському, більшість звично називає Будинком учителя.
Втім знайдеться небагато тих, хто знає, що це приміщення було і Пролетарським музеєм, і філією Музею Леніна, а від початку будувалося для Педагогiчного. Такий музейний заклад – у двох орендованих залах на 2-му поверсі та з фондосховищами у цокольному приміщенні – діє тут і нині.
Про історію, освітянську і загальну, ми говоримо з провідним науковим співробітником Педагогiчного музею Національної академії педагогiчних наук України, кандидатом педагогiчних наук Олександром Міхном.
Щедрий меценат iз «шоколадного» будиночка
– Пане Олександре, які були передумови того, що 100 років тому, у 1911 році, у Києві заклали будівництво приміщення Педагогiчного музею?
– Музей існував іще з 1902 року. Він називався Педагогiчний музей при Київському навчальному окрузі, але не мав власного приміщення і «мандрував» по різних установах. Відомо, що містився, зокрема, у приміщенні, де знаходиться сучасна Оперета; у Фундуклеївській гімназії на однойменній вулиці, нинішній Богдана Хмельницького.
Зрозуміло, що відсутність власного приміщення ускладнювала діяльність музею. Тому в червні 1909 року попечитель Київського навчального округу Зілов звернувся до голови Київського біржового комітету Семена Семеновича Могилевцева, який на той час разом зі своїм братом зробив мільйонні пожертвування на освіту та інші потреби міста Брянська, з письмовим проханням допомогти народній освіті Києва – побудувати спеціальне приміщення для Педагогiчного музею. І Семен Могилевцев, якого абсолютно виправдано називали «істинний киянин iз Брянська», погодився.
– Прізвище Могилевцев практично не відоме загалу.
– Про цього промисловця, фінансиста та мецената взагалі збереглося не дуже багато даних. Народився у сім’ї, де було 9 дітей, у Брянську. Навчався на юридичному факультеті університету, але так його і не закінчив. У Київ приїхав 30-річним. Утім це йому не завадило бути гласним (депутатом) Київської міської думи. Власної сім’ї Могилевцев не мав, жив у Києві в «шоколадному» будиночку на вулиці Шовковичній, який на його замовлення побудували в 1901 році. Помер у серпні 1917-го.
За кошти Могилевцева, який мав на Подолі потужне деревопереробне підприємство, зокрема, встановили ілюмінацію на хресті пам’ятника Святому Володимиру. Але найвидатнішою його меценатською справою було будівництво приміщення київського Педагогiчного музею.
– У яку суму обійшлося будівництво Педагогiчного музею?
– Могилевцев спочатку виділив 200 тисяч карбованців – на ті часи колосальні гроші. (Корову в ті часи можна було купити за 8 карбованців). Але, врешті-решт, кошторис виріс до 500 тисяч карбованців. До речі, побудував приміщення на той час 30-річний київський архітектор Петро Альошин у стилі неокласицизму, вперше у київській архітектурі використавши такий елемент, як скляний купол. (Учень Альошина – Заболотний – використає цю ідею свого вчителя згодом, коли будуватиме приміщення Верховної Ради).
Дореволюційні експонати розгубили
– І все ж, чому на початку ХХ століття у Києві створюється Педагогiчний музей? Тоді 90 відсотків населення України, що входила до складу Російської імперії, було безграмотним.
– Усі Педагогiчні музеї у Російській імперії почали виникати після того, як у 1864 році створили перший – військовий, у тодішній столиці Петербурзі. Як правило, такі музеї були пересувними і не мали постійного приміщення. Вони демонстрували наочні прилади, атласи, таблиці, глобуси, колекції комах, навчальні посібники (переважно це були закордонні видання, оскільки у Російській імперії навчальне книговидавництво відставало). Взагалі виникнення музеїв спричинила поширена тоді ідея наочного навчання. Її активно почав пропагувати, наприклад, Микола Пирогов, який був куратором Київського навчального округу в 1858-1861 роках.
Більшість населення тогочасної царської Росії, куди входила і Київщина, на початку ХХ століття дійсно була безграмотною. Але в цей період уже була сформована мережа навчальних закладів – від початкових шкіл до вищих (уже функціонували Університет святого Володимира, політехнічний інститут). Також була доступна жіноча освіта, яка виникла у Києві вже у другій половині ХІХ століття (Фундуклеївська гімназія, Подільська, Вищі жіночі курси, Університет святої Ольги).
– Які особливі експонати мав Київський педагогiчний музей? Чи збереглося щось iз дореволюційного періоду?
– Наприклад, дуже цікавим був фізичний кабінет, який до появи приміщення експонували в Університеті святого Володимира. Але жоден дореволюційний експонат не зберігся. Після того як почалася війна 1914 року, експонати евакуювали у Курськ. Коли їх повернули, експозицію вже не відновлювали. За майже 60 років вона була повністю втрачена.
– Чи достатньо архівів опрацьовано, щоб знати все про історію першого Педагогiчного музею Києва?
– Усе, що було в наших архівах, уже досліджено. Ми б хотіли дослідити Російський державний історичний архів, який знаходиться у Санкт-Петербурзі. Це складно, бо на відрядження наукового працівника взагалі немає коштів.
Окраса Києва приваблювала кожну політичну силу
– Свого часу у приміщенні Педагогiчного музею засідала Центральна Рада Української Народної Республіки на чолі з Михайлом Грушевським. Хто після цього «заселяв» будівлю?
– Приміщення музею з великими залами, яке знаходиться у центрі, – окраса Києва. Зрозуміло, що споруда приваблювала кожну політичну силу, яка приходила до влади, – Київ, як відомо, 14 разів переходив iз рук у руки з 1914 року.
Дехто називає це приміщення резиденцією Центральної Ради. На мою думку, ця назва занадто гучна. Найперше, тому що значення слова «резиденція» дещо інше. Фактично Центральна Рада пробула тут рік і займала спочатку лише дві кімнати. Причому, як згадує Володимир Винниченко, одна з цих кімнат була колишньою вбиральнею. Але саме у цьому будинку в листопаді 1917 року було проголошено Українську Народну Республіку (УНР), а ще через два місяці – ухвалено ІV Універсал, котрий проголосив незалежність України.
Центральна Рада наповнила діяльність Педагогiчного музею, який у ті роки продовжував діяти, національним змістом. Як відомо, Центральна Рада запровадила українську мову у школах, започаткувала підготовку україномовних підручників. У цьому приміщенні певний час розміщувався секретаріат освіти, відділом дошкільної освіти відала Софія Русова. Трохи пізніше тут була редакція журналу «Вільної української школи», спадкоємця першого україномовного Педагогiчного часопису «Світло». Тут було бюро Всеукраїнської учительської спілки, яку також очолювала Софія Русова.
– Але більшовицька влада надовго витіснила освіту зі стін Педагогiчного музею.
– Коли остаточно встановилася радянська влада, площі Педагогiчного музею перетворили на агітмайданчик. Хоча спочатку тут і планували створити Палац освіти, врешті-решт, влаштували Пролетарський музей, потім Музей історії революції, а у 30-х роках – філію музею Леніна. Для останньої, до речі, до приміщення добудували два крила. (Архітектор Альошин домігся того, щоб це зробив він – як автор початкового проекту). Філія музею Леніна була тут до 1982 року, допоки не побудували для уславлення вождя пролетаріату нове приміщення (нинішній Український дім). Зрозуміло, всі ці установи були суто ідеологічними. А вже з 1983 року, згідно з постановою Ради міністрів УРСР, тут розмiстився Будинок учителя і Педагогiчний музей, експонати для якого збирали звідусіль.
– До речі, яким чином уціліло приміщення у роки Другої світової війни?
– Коли відступали радянські війська, як і більшість будинків на Хрещатику, цей на Володимирській також замінували. Але німцям хтось повідомив про це, і вони фактично врятували цю будівлю.
– Що цікавого показують відвідувачам сучасного Педагогiчного музею?
– У наших фондах є стародруки, починаючи з ХV століття, підручники з Києво-Могилянської академії. Особливо цікаві, на наш погляд, експонати періоду Української революції, скажімо, журнали «Вільна українська школа» 1917-1921 років – деяких iз номерів видання немає навіть у бібліотеці НАНУ імені Вернадського.
Про кожен експонат можна розказувати окрему історію. Ось, наприклад, одне з перших видань «Енеїди» Івана Котляревського. Це ж не музей літератури, скажете ви. А в цьому художньому творі є суто педагогiчні рядки: «Батьки, які синів не вчили, А гладили по головах, І тілько знай, що їх хвалили, Кипіли в нефті в казанах…» Є унікальний «Буквар южноруський» Тараса Шевченка, котрий для недільних шкіл (відкриттю яких сприяв Микола Пирогов) видали незадовго до смерті поета 1860 року. Уперше у Російській імперії поміщені у ньому тексти – не житіє святих, а уривки з народних казок, прислів’їв, приказок.
Ми збираємо бібліотеку сучасних підручників, маємо особисті речі сучасних педагогів, у виставковому залі проводимо тематичні виставки, пов’язані iз сьогоденням. Але представлена постійна експозиція обмежується 1945 роком.
Історична довідка
Урочиста церемонія закладення будівлі Педагогiчного музею у Києві відбулася 30 липня 1910 року, у день народження наступника престолу цесаревича Олексія Миколайовича, на ділянці землі, виділеній Міністерством народної освіти в просторій садибі Першої Олександрівської чоловічої гімназії (нині Жовтий корпус Київського національного університету на бульварі Тараса Шевченка). Для його спорудження знадобилося трохи більше року.
Влітку 1911-го в присутності голови Ради міністрів Росії Петра Столипіна відбулося урочисте освячення будівлі музею. (Цього ж року через дуже невеликий проміжок часу Столипіна у Київському оперному театрі смертельно поранять). Фактично заклад відкрили у 1912 році, 5 жовтня. Але офіційно цар підписав указ про заснування музею пізніше – у 1914 році. До цього тривала бюрократична тяганина, пов’язана з комплектуванням штату та наповненням експозиції, бо з’явилося величезне приміщення з читальним залом, бібліотекою, величезними залами з обладнанням. Потрібно було докуповувати експонати – це потребувало додаткового фінансування.