Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

2010 р. Секрети «Шоколадного будинку»

Юлія Литвин

Дата: 16.04.2010

За специфічний колір стін і архітектурні особливості фасаду, який схожий на плитки шоколаду, кияни назвали будинок «шоколадним».

Будинок, як і людина, має свою долю, радості і печалі, що розгортаються в межах його стін. Якщо пильніше придивитися до старовинної будівлі (вул. Шовковична, 17/2), то відкриються складні скульптурні композиції над вікнами другого поверху, де оригінально подані кадуцеї – алегоричні жезли античного бога торгівлі і промисловості Меркурія. Ця символіка розкриває рід занять першого господаря дому – купця Семена Могильовцева.

Не так давно, при вході в будинок, з’явилася вивіска: «Київський музей російського мистецтва. Дитяча картинна галерея». Після більш аніж двадцятирічного застою, у будинку, який кияни за його специфічний колір стін прозвали «шоколадним», почалося нове життя.

Європа під одним дахом

Таємниця дому відкривається по мірі того, як одна за іншою розкриваються оригінальні кімнати. Кожна з них вирішена в різних стилях – модерну, ренесансу, рококо, мавританському, візантійському, тобто присвячена певній країні й епосі. Будівля збудована за зразком палацної архітектури, де майже всі кімнати прохідні і практично немає закритих приміщень (це обумовлено його призначенням – проведення прийомів).

Центральний зал вирішений у стилі «рококо». Білі стіни щедро прикрашені ліпниною, де можна побачити і путті (янголят), і скрипку, і нотні стани. Ця кімната із великими вікнами вирішена у кращих традиціях бального залу. Такий інтер’єр був досить прийнятний для святкових подій. Тут на протязі 1960-1980 років функціонував «Палац одружень», де брали шлюб мільйони молодят Києва. За переказами, сам «Шоколадний будинок» оповитий таїною кохання Семена Могильовцева. Говорять, що заради коханої-дворянки, він і спорудив цей пишний будинок.

По ліву руку від залу «рококо» знаходиться унікальний кабінет, який вирішений у формі особливої російської архітектури – терема. Орнаменти і яскрава колористика стін близька до візантійського стилю, що звільнилася від нашарувань пізніших пофарбувань (в різних місцях від 8 до 15 шарів) досить схожа на стиль орнаментів Володимирського собору – і не дивно, бо обидві архітектурні пам’ятки творіння одних рук – тодішнього головного архітектора міста Володимира Ніколаєва.

– Ліпнина кабінету майже ідентична орнаменту ювілейної п’ятирубльової купюри царської Росії 1901 року. Це відкриття зробив один із реставраторів будинку, художник – Анатолій Кравцов, – розповідає архітектор, реставратор Віталій Шкляр.

– Коли ми у 1984 році приступили до реставрації «Шоколадного будинку» у підвалі, де за часів РАГСу діяла фотолабораторія, я знайшов фото, на яких зафіксовані дивовижні речі, – меблі були вирішені в стилі кожної кімнати.

Наприклад, оздоблення стільців та диванів повторяло орнаменти відповідних кімнат. На жаль, практично всі ці шедеври на сьогодні втрачені і тільки деякі експонати знаходяться в музеях міста. Такі меблі, певно, що знаходилися і в незвичній кімнаті «модерну». Виконана на вимогу стилю за принципом контрасту, вона вражає сміливістю декоративного розпису на стінах із великими маками і волошками, а також позолоченою ліпниною – букетів нарцисів і барвінку.

Зал «модерну» особливо багатий на декоративні розписи та прикраси. Сьогодні його можна побачити у первісному вигляді завдяки роботі реставраторів, яким іноді доводилося знімати до двадцяти шарів фарби.

В такому обрамленні на стелі залу привертає увагу невеликий жіночий портрет з ліліями, вміщений у медальйон. Це точна копія з відомого плакату Альфонси Мухи портрету легендарної актриси Сари Бернар. Незважаючи на те, що реставратори багато працювали над відновленням стелі цієї кімнати, портрет Бернар зберігся у своєму початковому вигляді й тільки був звільнений від пізніших шарів пофарбувань. Вздовж стелі красується фігура блакитного павича із багатим складеним хвостом. Кімната була призначена для відпочинку дам, в основному тут розкладали пасьянс, обговорювали світські й особисті новини, цьому сприяла і обстановка кімнати.

– Особливість цього залу – два модерні вітражі, які довелося відновлювати із шматочків розбитого скла, – продовжує розповідь Віталій Сергійович. – Було припущення, що вітражі прикрашали всі вікна, тому виникла задумка повторити роботи і в інших вікнах кімнати, проте у 1980-ті нам так і не вдалося розгадати технологію старовинних майстрів і їх скла із окислами металів, що давали специфічні розводи.

Від залу «модерн» переходимо до колишньої їдальні, вирішеної в стилі середньовічної Європи – ренесансу, так звана «Червона зала». Стіни столової прикрашає декоративний розпис із гірляндами фруктів на фоні малинового кольору. Відомий один із елементів інтер’єру їдальні – чорний буфет у тому ж стилі, із різьбленням на дверцятах на біблейські теми «побиття немовлят».

«Мавританська зала» – невелика по розмірах і примикає до їдальні, головна її прикраса – зроблені з гіпсу різьблені панелі стін. Ще більш вишуканою, за переказами, була японська кімната. Залишилися спогади, що в 1940 році «Японську кімнату» особняка прикрашали шовковий абажур великої лампи та м’які меблі, обтягнуті шовком, гаптованим характерними японськими чаплями та коропами. На жаль, на сьогодні нічого від цієї кімнати не збереглося.

– Можна з упевненістю говорити про те, що в будинку Могильовцева талант архітектора Ніколаєва розкрився на повну силу і повністю виражав духовні потреби Семена Семеновича. Це була швидше творча співпраця двох висококультурних особистостей, оскільки Могильовцев не міг не захоплюватися тими надбаннями, які створив в місті Ніколаєв, а архітектор, в свою чергу, захоплювався відомим меценатом як громадським діячем, – коментує заступник директора Дитячої картинної галереї Ганна Володимирівська.

Будинок було збудовано в рекордно швидкий термін – за три роки і в 1901 році промисловець почав свою роботу в цьому будинку. Перший поверх будинку слугував Семену Семеновичу за контору по промисловим справам, другий же поверх, зокрема свій російський кабінет, він використовував виключно для громадських справ. Його будинок увійшов в історію і тим, що в 1915 році Семен Могильовцев зібрав усіх видатних багатих громадян Києва для обговорення питання мобілізації промисловості для потреб війни. Тоді тут був обраний комітет на чолі з М. Терещенком і підписано декларацію про допомогу країні в Першій світовій війни. Зібрані кошти перераховувалися на потреби російської армії.

Невідомий меценат Києва

«Поза правилами, за видатні досягнення перед Батьківщиною», – так обгрунтував цар Микола 2, подарований купцю Семену Могильовцеву чин дворянина (статського радника). Рідкісний випадок – за виключно віддану службу.

Семен Семенович переїхав в 1876 році до Києва із Брянська. За що б він не брався – скрізь досягав успіху. Його слава талановитого деревообробника-купця першої гільдії (зі статком більше 1 млн. рублів) знайшла і в Києві гідне продовження. На Подолі Могильовцев відкрив парову лісопилку. З 1880 р. Семен Семенович обіймає відповідальні посади. Його обрали членом Київського сирітського суду, потім гласним міської думи, директором-скарбником міського кредитного товариства, головою Київського біржового комітету, головою ради старшин Київського російського купецького зібрання.

Бізнесова діяльність Могильовцева зводилася до щедрого меценатства. З позиції часу можна долучити цього видатного діяча до плеяди відомих київських меценатів: Терещенків, Ханенків, Бродських, завдяки яким Київ має висококультурне обличчя. З діяльністю Семена Семеновича пов’язано ряд проектів, без яких не мислиться і сучасний Київ.

Одне з найбільших досягнень – приміщення Будинку вчителя, що зводився як Педагогічний музей. На його будівництво Могильовцев виділив півмільйона рублів (!), чим вразив все місто небаченою щедрістю (для порівняння: 2 коп. на той час коштувала хлібина, а 5 рублів корова). На ці кошти архітектор Павло Альошин побудував за оригінальним архітектурним замислом Педагогічний музей.

У цілому громадська робота Могильовцева була зорієнтована на підтримку і розвиток педагогіки, підвищення рівня виховання і освіти. Про ерудованість і високу культуру першого господаря «Шоколадного будинку» свідчить і той маловідомий факт з історії Києва, що саме Семену Семеновичу прийшла ідея освітити хрест пам’ятника Св. Володимира (на Володимирській гірці), як символ світла християнства. Цю задумку він і реалізував, профінансувавши проект. Про це, до речі, і описав Михайло Булгаков в «Білій гвардії».

Повернення справжнього обличчя

За часів денікінців будинок дуже постраждав – розгром, меблі, бібліотека (10 тис. томів з історії мистецтв) пішли на опалення чи безжально нищилися, тоді ж і зрізалася цінна обшивка стін в окремих кімнатах. Потім будинок зазнавав переобладнань і ремонтів, внаслідок чого втратилося його унікальне оздоблення. Приміром, у 1930-ті тут перебувала резиденція Лазаря Кагановича. За його вказівкою частина будинку, а саме: «ренесансний» і «візантійський» зали були пофарбовані в чорний колір, а вікна прикривали чорні завіси!

У 1984 році «Шоколадний будинок» перейшов на баланс Кабінету міністрів. Тут планувалося організувати дім прийомів і повернути будинку його первинне обличчя.

– Коли ми приступили до реставрації, ані живопису на стінах, ані ліпнини чи позолоти не було і сліду: під багатьма пізнішими нашаруваннями – сіро-блакитні стіни і розруха зустріли нас. Обсяг реставраційних робіт був великим, проте після реставрації Маріїнського палацу нам вже нічого було боятися, – сміється Віталій Шкляр, який отримав Шевченківську премію за роботу над палацом. – Після обмірів, фотофіксації та зондажів виявилося, що в залах модерну, візантійському і модерну під нашаруваннями фарб є живопис і позолота.

Коли робота була в повному розпалі, прийшла вказівка згори – згорнути реставрацію. Будинок передавався на баланс Палацу піонерів. І у «Шоколадному будинку» з’явився шахово-шашковий клуб. Тоді ніхто не зважав на стан будинку. Віталій Шкляр звернувся до дирекції Палацу піонерів з тим, щоб хоча б локально продовжити реставраційні роботи. Звісно, що у дитячій організації коштів на такі потреби не було. А тим часом дах протікав, балки перекриттів потребували капітального ремонту, підвал роз’їдав грибок.

Підтримка знайшлася в управлінні культури (Людмила Пономарьова та Микола Безверхий поклопотали про передачу будинку на баланс управління культури міста Києва із переоформленням у Дитячу картинну галерею), а реставрація будинку заручилася державною підтримкою.

– Тоді-то і закипіла робота в будинку. Об’єднання «Укрреставратор» на чолі із Миколою Орленком і художницею Інною Дорофієнко спрямувало сюди найкращих фахівців. Перше, що було зроблене – укріплення балок перекриття дому за унікальною технологією. Під керівництвом конструктора Любові Шевчук вже прогнилі дерев’яні балки перекриттів були підсилені залізними балками.

Саме тоді почалося розкриття первинного розпису будинку, доводилося поступово по сантиметру шар за шаром знімати до 20 прошарків вапна і фарб. Виявлялися і сліди збитої ліпнини, яку поновлювали за зразком відкритого фрагменту. І зараз можу запевнити киян, що близько на 90 % нам вдалося відтворити розписи будинку часів Могильовцева.

Будиночок був «шоколадним» ще з часів побудови. Як довели численні хімічні аналізи, всі нашарування фарб були коричневі з можливими відтінками. Потрібно віддати належне архітектору за вдале кольорове рішення, адже саме колір об’єднав перевантажений декор фасаду в єдність, а утворені об’ємними елементами світлотіні сприймаються досить органічно.

Чорнобильська катастрофа в 1986 році значно урізала фінансування на реставрацію будинку, і хоча незначні роботи по відновленню ще проводилися, та з часом і вони припинилися. З того часу і аж практично до цього року будинок стояв у запустінні…

Дитяча казка

Друге життя в будинок вдихнув генеральний директор Київського музею російського мистецтва Юрій Вакуленко. Після переходу будинку на баланс музею, він взяв на себе сміливість відкрити галерею в не до кінця реставрованому приміщенні. Й не прогадав, адже тільки кияни почули про відкриття улюбленого будинку, як до «шоколадного» потяглися активісти – музиканти, громадські діячі і прості кияни із бажанням допомогти дому ожити. На тендітні плечі директора Дитячої картинної галереї Тетяни Скирди сьогодні лягла гора роботи аби підняти будинок з розрухи і без необхідного фінансування.

Окрім постійно діючої картинної галереї планують проводити лекторії з історії мистецтва, а також улаштовувати творчі студії і майстер-класи по мультиплікації. Працівники галереї хочуть відвідати батьківщину Могильовцева – Брянськ, щоб зібрати більше інформації про життя Семена Семеновича.

Разом з тим є ідея відкрити невеликий музей історії «Шоколадного будинку», із інформацією про реставраторів і сподвижників, які доклали сили і здоров’я, щоб відновити будинок. Їм хочеться, щоб «Шоколадний будинок» став домом свята, відкритий для цікавих пропозицій, ідей. А згодом, щоб перетворився у Міжнародний центр творчості.

На підтвердження цих слів, коли «День» перебував в будинку, сталася ще одна приємна несподіванка – прийшла скрипалька, запропонувавши на громадських засадах давати концерти для відновлення «Шоколадного будинку». І, дійсно, мелодія скрипки так природно звучала в залі «рококо», оживляючи веселих янголят на його стінах.

Довідка «Дня»

«Шоколадному будинку» довелося відчути на собі всі перипетії історії України. Семен Могильовцев помер в 1917 році. На протязі 1917-1918 рр. тут мешкав міністр внутрішніх справ Української держави Ігор Кістяківський – вчений-правознавець з родини видатних українських правників, фізиків. У 1925-му особняк було передано для науковців ВУАН.

Тут у 1929-1930 роках жив Матвій Яворський, академік ВУАН, завідувач історичним відділом Інституту марксизму-ленінізму ВУАН. Пізніше – в 1927-1934 роках в особняку, на квартирі № 6 мешкав відомий український археолог, історик мистецтва і музеєзнавець професор Микола Макаренко, який єдиний зі складу Всеукраїнського археологічного комітету виступив проти знесення Софіївського собору. За що і поплатився життям у 1938 році.

В цьому ж році будинок реконструйовано за проектом Павла Альошина і передано від ВУАН до НКВС. Про те, що в той час там відбувалося, і які тортури використовували під час допитів знають тільки стіни будинку…

Джерело: «День»