Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

Музей Т.Г.Шевченка (№ 12)

2009 р. Тарас Шевченко: розумні речі

Дата: 16.05.2009

Кобзар – без ретуші, без глянцю, без псевдопатріотичних зітхань… Саме таким він, по суті, і постає у своїх особистих речах, які ми бачимо на виставці в Національному музеї Тараса Шевченка «Жива душа поетова святая…» В унікальному зібранні – його одяг (літнє пальто, солдатська сорочка), Біблія, шкатулка, художні «інструменти»… Загалом близько 200 експонатів.

Ці речі з двох музеїв Кобзаря – Національного і Київського літературно-меморіального будинку-музею. Поет прожив 47 років, помер у Санкт-Петербурзі від серцевої недостатності, а по його смерті в убогій майстерні (за життя вона слугувала ще й домівкою) залишилася дуже небагата спадщина українського генія: малюнки, рукописи, художнє приладдя, деякі побутові речі…

Шлях цієї колекції розпочинається 14 березня 1861 року, коли було зроблено опис майна поета. Залишилися спогади чиновника митниці Петербурзької комісаріатської комісії: «Після смерті Тараса Шевченка квартиру, яку він займав в Академії мистецтв, було опечатано, і невдовзі після похорону я отримав офіційне запрошення від поліції як домовласник бути присутнім при описі цього майна, а Григорій Миколайович Честаховський – для оцінки художніх творів, які залишилися після покійного…».

Все майно оцінили у… 150 карбованців і 15 копійок (сріблом)! Найцінніше, що мав за життя Кобзар, це, виявляється, годинники – золотий кишеньковий і паризький настінний у круглій дубовій рамі.

Що ж стосується близьких родичів Шевченка, то ті, недовго думаючи, погодилися отримати його «спадщину» у грошовому еквіваленті. Відбулося кілька аукціонів – 28 квітня, 7 і 14 травня 1861 року. І речі поета розійшлися тільки серед його друзів. Їх придбали близький друг поета Михайло Лазаревський, етнограф Опанас Маркович, художник Лев Жемчужников, колишній кирило-мефодієвець Василь Білозерський, майбутній видавець журналу «Киевская старина» Феофан Лебединцев, редактор Даниїл Каменецький, інженер-архітектор Федір Черненко, полковник Андрій Красовський, чиновник Петербурзької митниці Зосим Недоборовський, художник Григорій Честахівский… До речі, Честахівський збирав усе, що стосувалося пам’яті поета, мріючи створити в майбутньому його музей.

Особисті речі Кобзаря несуть особливу енергетику. Вони можуть багато чого розказати про свого власника. Вірші показують Кобзаря-поета, малюнки – Кобзаря-художника, а його особисті речі несуть у собі ще один аспект сприйняття – «земний» Шевченко з його звичками та життєвими рефлексіями.

Ось, наприклад, парадний костюм Тараса Григоровича. Цей одяг із полотна зберігався у Феофана Лебединцева, який свідчив 1887-го: «Після розпродажу майна Тараса Шевченка мені переслали з Петербурга літній парусиновий костюм, що досі зберігається в мене…».

Поруч, на стенді, муштабель Тараса Григоровича. Художник віддавав перевагу особливій техніці, що потребує надточної зосередженої праці, тому під руку ставив саме цей муштабель, який мав відповідати його зростові – 165-167 см. На ті часи такий чоловік вважався зовсім не низькорослим.

– Багато хто сприймає Тараса Шевченка то в шапці, то в кожусі, уже як заданий образ, – розповідає головний зберігач музею Юлія Шиленко. – Але погляньте хоча б на цей його костюм… Це ж на тоді сучасний і модний одяг! А ось його фотографія 1845 року. Кобзар у цьому ж таки костюмі. Я недавно побувала в Березовій Рудці, де збереглася садиба Закревських. Відомо, що Тарас Шевченко там гостював. Досі серед місцевих жителів жива легенда про те, як парк посипали сіллю і кучер катав Тараса Григоровича з Ганною Закревською у санях. Тоді нібито Тарас Григорович і виходив у шапці, в кожусі, в рукавицях, сідав у ці сани…

Образ «насупленого» поета в шапці так міцно засів у свідомості народу, що став ледь чи не стереотипом, може, ще й тому, що сам Шевченко зробив із цієї фотографії офортний автопортрет.

Поряд із вихідним костюмом Кобзаря – його солдатська сорочка (носив у засланні). Це дуже цінна реліквія. Бачимо, що, на відміну від попереднього костюма, пошита вона з полотна грубого, солдатського. Ця річ ніби просякнута стражданнями геніального поета. Шевченко й намалював себе у цьому вбранні. А напис на автопортреті зроблено Федором Лазаревським: «29 листопада 1849. Оренбург». Напевно, це дата, коли Шевченко подарував йому свій портрет.

Взагалі, в українському образотворчому мистецтві важко знайти іншого такого художника, який стільки уваги приділяв би автопортретам. Тільки зараз їх відомо понад півсотні.

А ось дерев’яна шкатулка Шевченка. Її подарував Кобзарю Карл Брюллов, ще коли той навчався в Імператорській академії мистецтв. Потім шкатулку, виконану в техніці інтарсії (мозаїка з різних видів деревного шпону), поет передарував Григорію Честахівському. А по його смерті цю річ свято берегла його вдова Параска Максимівна.

Відомо, що зараз у Києві мешкає прапраправнук Григорія Честахівського Юрій Вадимович Честахівський. Ця шкатулка з фотографіями перебувала в родині Честахівських аж до 90-х років ХХ століття.

…Лінійка, пляшечки з хімікатами для офортних робіт, готовальня, крейда, мастихін, чорнильниця з ручкою, гравірувальне приладдя. «Розумні речі» багато розкажуть про життя Кобзаря. Шевченко отримав звання академіка гравіювання. До речі, Тарас Григорович – перший художник, якого Петербурзька академія мистецтв випустила саме з таким дипломом.

Ще в експозиції – табакерка (подарунок Марка Вовчка), люлька (подарунок Костомарова), срібна ложка з написом: «Тарас Шевченко»…

Багато його рукописів. Є розписка про отримання командировочних, коли поет працював у Київській археографічній комісії і підписувався так: «Вільний художник Шевченко».

Ще – «Прошення» на гербовому папері: один аркуш якого тоді коштував 50 копійок сріблом. «Обучаюсь живописи под руководством профессора Брюллова и желаю получить звание художника, прошу удостоить меня просимого звания», – писав поет.

Особливо цікаві прижиттєві видання Шевченка, ним самим підписані. Дві книжки «Кобзаря», видання «Гайдамак». Як відомо, права на видання Шевченкових творів придбав видавець Лисенко і вже потім перевидав і «Кобзар», і «Гайдамаки». Далі «Тризна» – видання 1844 року, що вийшло окремим накладом російською мовою. І підпис – «На пам’ять Грицькові Степановичу Галагану».

Представлена і Біблія. Її Шевченко привіз із Новопетровської фортеці й подарував у серпні 1859 року Федору Лазаревському, своєму близькому другові, першому в Оренбурзі, хто намагався допомогти поетові в засланні.

Хвилююча історія останнього вірша Тараса Шевченка «Чи не покинуть нам, небого…». Ці рядки написані ним на звороті офортного автопортрета. Сам твір поет завершив за десять днів до смерті. Спочатку офорт придбав на аукціоні Михайло Лазаревський. Згодом сліди роботи загубились. І тільки 1947-го заступник директора Літературно-художнього музею Т. Шевченка Михайло Мацапура випадково, буквально за копійки, придбав цей автопортрет із рукописом… на столичному Сінному ринку.

– Він купив цей офорт за символічні гроші, – підкреслює Юлія Шиленко. – А це ж останній вірш Шевченка, який дійшов до нас. Тоді, 1861-го, поет уже був тяжко хворий. Але Бог не дає людині дізнатися, коли виб’є її остання година. Тому в нього жевріла надія, що ось-ось він поїде в Україну, там йому полегшає, він ожениться, обзаведеться «хатинкою над Дніпром»…

І на звороті автопортрета його розгонистим почерком написано:

«Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до бога,

Почимчикуєм спочивать».

Катерина Константинова

Джерело: «Дзеркало тижня»

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 258

Модифіковано : 22.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.