2007 р. Національний музей Тараса Шевченка має бути в центрі столиці!

Записав Іван Андрусяк

Дата: 06.03.2007

У числі 219 газети «Україна молода» за 24 листопада минулого року було опубліковане інтерв’ю французького бізнесмена, нащадка славетної родини українських меценатів Терещенків – Мішеля Терещенка під назвою «Я вирішив жити в Україні не для того, щоб повернути статки моїх предків». Значна частина української громадськості цю публікацію сприйняла неоднозначно, насамперед через висловлені паном Мішелем претензії на будинок, який належав Терещенкам, де нині розташований Національний музей Тараса Шевченка.

«Мені здається, ця будівля в не належному стані. Президент України нещодавно видав указ, і цей музей має переїхати в інше приміщення. І, звичайно, ми представимо свій план розвитку цієї споруди. Особисто я хотів би зробити з маєтку, що на бульварі Шевченка, один із визначних музеїв Києва», – сказав зокрема з цього приводу Мішель Терещенко.

Отже, як переділ столичної власності може вплинути на розвиток української музейної справи загалом і Національного музею Тараса Шевченка зокрема? Відповісти на ці запитання ми попросили авторитетного музеєзнавця Миколу Біляшівського, який і сам походить із роду «старої київської інтелігенції». Як відомо, захоплені своєю справою люди можуть говорити про неї безкінечно. Так і в нас трапилося – запланований діалог якось сам собою перетворився на пристрасний монолог пана Миколи, який і пропонуємо вашій увазі.

– Я вивчав, – розповідає Микола Біляшівський, – насамперед історію нашого старого музею – Київського художньо-промислового і наукового музею імені імператора Миколи II, як він до 1917 року називався. Мій дід, Біляшівський Микола Федотович, працював його директором у 1902-23 роках, а взагалі був причетний до його створення від 1898 року; він був членом Київського товариства старожитностей мистецтв і 1899 року ввійшов до його правління. Відтак і справа з Національним музеєм Тараса Шевченка мені небайдужа. Бо те, що сьогодні відбувається з київськими музеями, – це наслідок абсолютного невігластва вищих чільників нашої держави в питаннях історії музейної справи, історії нашої культури, історії України взагалі. Те, що саме старий київський міський музей, який спочатку називався Київський музей старожитностей і мистецтв, а з 1904 року прибрав назву – Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. імператора Миколи ІІ, i за доби української незалежності на початку ХХ ст. перетворився на Український національний музей, в будинку якого було створено Державний герб України, – і це не збіг обставин, а напрочуд символічна закономірність. Бо перший загальноприступний київський міський музей від початку показував світ отієї старої української цивілізації, яка неспростовно свідчить, що Україна має свою долю в Історії.

Як писав Костомаров, Шевченко відкрив льох, де було зачинено українську історію. І звідти повіяло спогадами про давні цивілізації і прадавність українства. А Шевченко, до речі, був ще й тим, хто безпосередньо спричинився до створення в Києві центральних музеїв нашої країни. Адже, Василь Васильович Тарновський, під колекцію українських старожитностей якого колись і створювали перший загальноміський київський музей, почав збирати їх ще за життя поета під впливом його поезії та особистого знайомства з ним. Але Київська міська дума 1896 року не погодилась прийняти цю колекцію в дар місту, щоб вона стала основою київського музею, і Тарновський заповів його Чернігову. Коли ж Київське товариство старожитностей і мистецтв, у роботі якого Тарновський до самої смерті брав участь, усе ж спромоглось спорудити для музею окремий будинок, Василь Васильович вирішив переписати свій заповіт знову на Київ. Та несподівана смерть мецената 13 червня 1899 року перешкодила цьому. Уявіть собі, що навіть генерал-губернатор Ігнатьєв, який забороняв вистави українською мовою, знав, що є українські старожитності і саме їх треба показувати в київському музеї. І голова Імператорської археологічної комісії граф Олексій Бобринський це знав. Ось лише Київська міська дума не знала, що їх треба зберігати, – і тому музей Тарновського лиха доля валуєвських часів «випхала» в Чернігів, і він і досі там. Без будь-якої належної уваги сьогоднішнього і вчорашнього, і позавчорашнього урядiв уже буцімто незалежної України. Це наша, так би мовити, «оружейна палата», – а її опустили до рівня обласного музейного зібрання!

Але київський старий музей, незважаючи на втрату колекції українських старожитностей В. В. Тарновського, завдяки підтримці меценатів і громадськості та подвижництву його працівників перетворився за час незалежності України 1917-1920 рр. на музей загальнонаціонального масштабу. І тому цілком заслужено спочатку Центральною Радою 1918 р., а згодом урядом Директорії 1919 р. йому було надано звання національного. Радянська влада, незважаючи на своє вороже ставлення до української державності, у творенні якої музей взяв найжвавішу участь, змушена була підтвердити його загальнонаціональний статус, надавши йому 1924 р. ім’я Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка. За радянського часу музейні фонди масово розпродували, знищували «шкідливі» експонати, перетасовували і розвозили безцінні фотоархіви. У розпал геноциду 1933 рр. музей закрили на консервацію, і нищили як могли. Головною метою радвлади на той момент було довести, що ніякого українського образотворчого мистецтва немає як такого, а існує тільки народна творчість, особливо боролись з іконописом та творами митців, що не догодили владі, пізніше – ще й з модернізмом. Але музей витримав усі навали й розвиток його протягом ХХ ст. довів правильність оцінки київського старого музею як загальнонаціонального вогнища культури. Його окремі відділи протягом 1930-1960-х рр. перетворились на самостійні видатні музеї національного рівня: з історичного, археологічного й частково етнографічного відділу постав нинішній Національний музей історії України, з художнього та частково художньо-промислового відділів – Національний художній музей України, з відділів етнографічного та художньо-промислового – Музей українського народного декоративного мистецтва.

І саме у старому музеї 1911 р. з художнього відділу почав формуватись окремий відділ Тараса Шевченка. 1911 р. відзначали 50-ті роковини від дня смерті Шевченка. Це був такий момент, коли українським організаціям ще багато чого «пришити» не могли, ще не було світової війни, щоб усе без винятку закрити й заборонити, – і доводилося рахуватись із більшою свободою, яка настала після 1905 року. Виходили українські газети, з’являлися українські громадські організації. І, звісно, люди виявляли свою любов до великого поета й художника. У березні-травні 1911 року в музеї відбулася виставка до цієї пам’ятної дати. Її робили мій дід, Д. М. Щербаківський і В. С. Кульженко – видатний видавець, який прославив Київ своїми чудовими фотографіями, так досі не зібраними й не виданими належно. Василь Степанович був офіційним організатором виставки, і тільки завдяки його авторитету як видатного підприємця і мецената влада змушена була дозволити її проведення. Усі інші заходи до пам’ятної дати поліційно-чорносотенна київська влада задушила. І ось на цю Шевченківську виставку 1911 р. у Києві українське громадянство, у тім числі й меценати музею Терещенки, надавали твори великого митця зі своїх приватних колекцій, а по завершенні виставки багато хто подарував їх музеєві.

Іронія долі полягає в тому, що, коли після виставки зрослу збірку Шевченкових речей вирішено було виділити в окремий відділ, гроші на його заснування пожертвували двоюрідні бабусі добродія Мішеля Терещенка. Ось переді мною фотокопія приходно-витратної книги Київського художньо-промислового і наукового музею імені імператора Миколи II за 1911 рік, запис за 3 червня: надійшло на створення окремого відділу Тараса Шевченка 500 рублів сріблом від Пелагеї Іванівни і Єлизавети Іванівни Терещенків. І що тепер пан Мішель скаже? Що він хоче поваляти ту установу, яку створювали його предки? Я дуже сумніваюся в цьому. Інша річ, що його під’юджують до цього, кажуть, що музей Шевченка для нас не важливий… Людина, яка приїхала з іншого світу, з Франції, відірвана від Батьківщини, ображена за те, що чинили бiльшовики, – вона може не розібратися в ситуації. Але куди дивляться чиновники вiд культури, чому вони бізнесменові, який стільки робить для проведення українських інтересів у Європі, не пояснили, що його претензії на будинок, де нині міститься Національний музей Т. Шевченка, лише принизять родину Терещенків?

Будинок, у якому зараз Національний музей Тараса Шевченка, справді належав Михайлові Івановичу Терещенку. Але якщо ми збираємося зберігати традиції меценатів Терещенків, то кращого збереження Шевченкової колекції годі собі й уявити. Адже теперішній музей Шевченка на дві третини складається із зібрання Василя Васильовича Тарновського, а на третину – із того, що зібрав перший київський загальноприступний міський музей. І в зібранні музею завжди були Шевченкові твори, подаровані членами родини Терещенків!

Одначе звернімо увагу і на те, що питання щодо використання цього будинку постали не сьогодні. Колишня дирекція цього музею пропонувала сконцентрувати живопис і графіку Шевченка в одному-двох залах, які люди швиденько зможуть оглянути, – а решта експозиції, мовляв, сьогодні втратила актуальність, і площі з-під неї можна й інакше використовувати… Це був початок цього згубного процесу. Адже навіщо взагалі існують такі музеї як наш? Для того, щоб показати багатогранність певної особистості, яка відіграла поважну історичну роль. Через музеї, роздуми відвідувачів сам на сам із документами епохи закладається психіка поколінь. І національна самосвідомість якраз і кристалізується через великих митців, які суспільні ідеї подають у мистецькій формі. Шевченка ж читало все освічене суспільство, зокрема українське дворянство, яке він критикував! І з цього українського дворянства й повиходили багато з тих, хто створював музеї, ставав просвітителем, народником, скасовував кріпацтво і встановлював в Україні парламентаризм, боровся за незалежність Батьківщини. Тобто Шевченко розбудив суспільну енергію народу. Він перевиховав багатьох сучасників, його слово змінило їхнє життя. І раптом нам пропонується все це винести на маргінеси!..

Проблеми не тільки з музеєм Шевченка. Є проблема з виставковим павільйоном на вулиці Інститутській, який уже понад 15 років обіцяють віддати Національному художньому музею України, що цілком справедливо вимагає розширення. Розмови, що оце – загальнодержавна власність, а оце – міська, у даному випадку для столиці є морально принизливими. Але що можна говорити про нашу владу після того, як вона дозволила і навіть благословила викинути Музей історії столиці України з Кловського палацу і не надала жодного іншого приміщення… І таким чином суспільна потреба ознайомлювати киян і гостей Києва з українським образотворчим мистецтвом, відродження якого у XIX столітті розпочалося з Тараса Шевченка, теж натрапляє у столиці на ігнорування з боку її керівництва. І це не дивує, бо у своєму розвитку у ХХ століття саме українське мистецтво, яке розвивалось на основі синтезу європейської традиції і українського ужиткового мистецтва, дало вибух світового авангарду. До останнього часу всі проросійські сили в Україні і за кордоном, всупереч очевидним фактам, приписували заслуги розвитку світового авангарду винятково російському мистецтву. Справа, особливо на міжнародному рівні, почала змінюватися тільки останніми роками. До нашого мистецтва почало повертатись світове визнання. Хіба можуть ті, хто не шанує внесок українців у мистецтво і науку, віддати цей павільйон під українську образотворчість?

Отож, насправді, усі, хто нині зазіхає на Шевченка, перекривають українцям шлях у Європу, шлях до визнання світовим співтовариством і шлях до демократії загалом. Музеї, присвячені Шевченковій творчості і українському ужитковому мистецтву, – це два головніші мистецькі докази нашої європейськості в минулому і дороговкази, які показують нам шлях у Європу сьогодні. Адже перші показують, що наше тисячолітнє ремесло мало цехову організацію і розвивалось за європейськими законами, переймаючи й прийоми роботи, вироблені в Європі, і мистецькі стилі. А шевченківські музеї показують, як ненавидів український народ азійську модель розвитку суспільства, за якою кріпацтво було основою суспільних відносин.

Водночас всі ми бачимо, як етнографічну частину того старого Українського національного музею в Києві – це, нагадаю, нині Музей українського народного декоративного мистецтва, – спочатку позбавили державного загальнонаціонального статусу, а тепер, коли ця помилка стала очевидною, цей національний статус повертати не бажають, а готують виселення музею iз лаврських приміщень, подібно до Музею історії Києва, у склади або й на вулицю (адже Мистецький арсенал ще й близько не готовий до прийому музейних колекцій). Ще один приклад тиску на українські етнографічні музеї – доля музею в Пирогові, де шість підпалів упродовж півроку приходу до влади «антикризової коаліції» та нового керівництва м. Києва потягло за собою втрату унікальних для всієї української культури експонатів (скринь, хат тощо). І винуватців досі не знайдено! А спроба спихнути всі підпали на одного хлопчика-терориста ну просто жахливо нагадує справу в розкритті «злочинів проти демократії» бомжа Вередюка. Словом, почерк нашої міліції досі не змінився. А керівництво столиці і тут почало наступ на музей, намагаючись переглянути охоронні межі, затверджені для скансену Мінкульттуризму, і знищити новобудовами краєвид довкола музею, а з ним і саму культурну цінність останнього. Ось і виходить, що у ставленні до культурної спадщини в столиці, мабуть, не без відома інших державних чинників, реалізується гасло: все українське – геть iз центру міста. Але й кращі місця на околицях міста для української культури ці ж керівники віддавати не хочуть.

Я вірю, що всі ці мої гіркі роздуми про ставлення сучасного істеблішменту до українського мистецтва пана Мішеля персонально зовсім не стосуються – просто його веде образа за ті давні кривди, яких йому завдала радянська влада. Але час уже минув, і слід розуміти, що насамперед винна в тому, що сталось, не українська незалежність, а більшовицька Росія, котра встановила в Україні радянську владу й утримувала її збройно. І слава Богу, що за тих часів, коли у нападі тваринної люті у 1918-1920 рр. бiльшовики палили й нищили в Києві культурні скарби, картини, які належали Терещенкам, потрапили до музеїв, а не були розпродані (дуже часто за кордон) для того, щоб виплатити зарплату в райкомах чи на заводі, як це тоді практикували. Ось у чому трагізм ситуації.

Я вважаю, що нашій державі, з огляду на ці події, варто було б ухвалити спеціальний закон про долю тих скарбів, які зараз перебувають у музеях і потрапили туди в радянський час не завжди цивілізованими методами. Мені здається, що роздати музеї – це однаково, що роздати пам’ять про людей. Якби таку «роздачу» провести через десять-двадцять років після того, що сталося, – це був би ще шлях зрозумілий, але нині, наприклад, портрети родини Терещенків, які перебувають у Національному художньому музеї, є не просто родинними портретами, а свідченням того, що портретовані були меценатами і видатними діячами тодішнього суспільства, були близькі й дорогі багатьом українським митцям. І тому не можна зробити так, щоб Національний музей залишився без них.

А робити якийсь окремий музей – означало б закладати ідею протиставлення пам’яті про Терещенків усьому українському мистецтву. І це суперечило б історичній правді, бо цілісна колекція картин, яку зібрав Федір Артемович Терещенко, збереглася не в Росії, а в Києві (мало того – у ній зараз перебувають і картини, подаровані Національному художньому музею України, які насильно забрали звідти до Київського музею російського мистецтва).

Наша держава досі не визнала, що в радянський час музеї розпродувалися й знищувались. Чому не визнала? Бо деякі урядовці вже в незалежній Україні теж воліли б практикувати такі речі. Я не називатиму ім’я одного посадовця, який приходив у Національний художній музей і казав: «Якщо не вистачає грошей, ви продайте якісь картини – і матимете». Уявляєте, яке ставлення! Як до якоїсь товарної бази! Тож доки в нас не буде офіційно засуджене те, що творилося в музейній сфері в радянські часи, й не визнано як доконаний факт те, що музейні цінності треба зберігати, – доти в нас і будуть можливі такі ситуації, як ця, що складається довкола музею Шевченка.

Те, що нам залишилося від історії, – це мізерно, порівняно з іншими народами. Часто ми не усвідомлюємо свого багатства, бо воно, з різних причин, зневажене, причому нерідко свідомо. І зараз нам, як і на початку ХХ ст., бракує в столиці колекції Тарновського, але переносити її до Києва не можна. Та коли частину від неї – власне Шевченківську колекцію – радянська влада вже перенесла до Києва, її статус теж не можна змінювати.

Треба залишити все як є, як склалось в історії. Бо слід розуміти, що кожна музейна збірка – це не тільки плід праці людської і у минулому чиясь приватна власність, а й витвір сторії, яку нам не дано перемінити. Що музей – це уречевлена інформаційна науково-виховна система, і нам потрібні різні такі системи – і про Шевченка, і з національної історії, і з національної образотворчості. А множина таких музейних систем утворюється тільки в процесі розвитку суспільства. Нині не можна робити так, як робила радянська влада, яка свідомо розкидала, перетасовувала, розпорошувала музейні збірки, роздавала великі цілісні колекції на периферію.

Врешті-решт кожний музей – не збір, хай навіть упорядкований, мертвих речей, котрі, як сказано у Святому Письмі, міль поїсть, а насамперед уречевлена пам’ять про ближнього, про свого предка: творця, збирача, мецената. І саме тому вони утворюють спільні культурні цінності народу. І треба зберігати музейні скарби так, щоб цього головного, цю пам’ять, цей скарб духовний, захований у музейних збірках, не втратити. Ось, до речі, чому майбутній «Мистецький Арсенал» може постати як об’єднання музейних збірок національного масштабу, а не тотальне перемішування тих колекцій, що вже склались.

І ще один напрочуд важливий момент – чи йдеться в контексті задуму передати це приміщення Мішелеві Терещенку як про правило чи як про виняток. Якщо про виняток, то це однозначно спрямовано проти пам’яті Тараса Шевченка. Якщо ж про правило, то є величезна кількість експонатів, свого часу насильно забраних iз наших музеїв, – скажімо, колекція Миколи Ге, яку син художника заповідав Національному художньому музею, – і тоді слід ставити питання і про їхнє повернення. Ми таким чином утягнемося в безконечний процес подібних передач. З огляду на це, я гадаю, що колишнім власникам сучасних музейних експонатів речей і споруд, які нині використовуються під музеї, треба запропонувати від держави грошову компенсацію (це не стосується церковних споруд, які слід повертати віруючим).

Словом, це буде велика національна трагедія, якщо ухвалять рішення про виселення Національного музею Тараса Шевченка з будинку на бульварі Шевченка. І не в тому лише суть, що тоді добре ім’я Терещенків буде затьмарене цим негідним вчинком. А суть у тому, що подальша доля Шевченкового музею стане невизначеною. Бо я не чув, аби хтось говорив про адекватне приміщення для нього в центрі міста. Я бачу, що наше місто Київ, – скільки б у мерії не говорили, що «багаті платитимуть за бідних», – не може знайти приміщення навіть для Музею історії Києва, окрім як за рахунок інших музеїв. Був Котляревський «без надобності», тепер «без надобності» С. Васильківський, П. Мартинович, Ф. Кричевський, І. Багряний чи І. Огієнко, який утвердив 1919 р. як міністр освіти національний статус київського міського музею.

На очах надмір скромної в пам’яткоохоронній справі музейної громадськості і бучних меценатів у центрі столиці за 100 м від майдану Незалежності донищують будинок, де творив О. Мурашко, в облозі забудовників Кожум’як і Гончарів опинився меморіальний музей Г. Світлицького. Чи є після цього хоч якась надія, що наше керівництво знайде у центрі столиці нове місце для Музею Тараса Шевченка?

А ті адреси, що я чув… Бульвар Вернадського в Академмістечку, де поруч інститути хімічного циклу Академії наук і в повітрі бозна-що витає? Чи Звіринець, що теж неблизько від центру? Це буде початком тихого вмирання мистецтва і відреченням усіх нас, і насамперед киян, і від Тараса Шевченка, і від Батьківщини. Ні-і! І як киянин у п’ятому поколінні заявляю: «Музей Тараса Шевченка має бути тільки у центрі столиці!».

Довідка

Микола Миколайович Біляшівський – знаний дослідник української культурної спадщини. Біолог за фахом, працює в Зоологічному музеї Національного університету імені Тараса Шевченка, але досліджує також фонди багатьох українських музеїв.

Онук видатного етнографа, мистецтвознавця й археолога, академіка Миколи Федоровича Біляшівського, організатора й першого директора Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний художній музей). Малярські твори Т. Шевченка, що експонували на виставці, організованій М. Ф. Біляшівським у 1914 році, згодом перейшли до колекції Державного – тепер Національного – музею Тараса Шевченка.

Коментар

Василь Портяк, учений секретар Національного музею Тараса Шевченка:

– Мішель Терещенко збирався минулого року відвідати наш музей, була навіть визначена конкретна днина і навіть година, як це годиться і для національної установи, і для ділової людини, ким є, безперечно, пан Мішель, але… «не дійшов». Тому його твердження, що «будівля в не належному стані» і що відтак «цей музей має переїхати в інше приміщення», є або довільним припущенням, або це взята «на віру» оцінка того, кому дуже хочеться, щоб музей з бульвару Т. Шевченка кудись «переїхав».

Але найцікавіше в цій ситуації те, що будівля справді могла опинитися в стані, для зберігання й експонування музейної колекції не належному. Такого стану досягається в простий спосіб – починається ремонт будівлі, злітається сіра зграйка мало кому відомих будівельних фірм, миттю ковтаються кошти на суму з шістьма нулями навіть у доларовому еквіваленті, а саму будівлю «заремонтовують», як то буває, «заліковують» цілком здорову людину. З нашим музеєм так не склалося. Тепер бракоробами займаються правоохоронці, а колектив музею, власними силами усунувши принципові вади ремонту, побудував і відкрив оновлену експозицію. І вже другий місяць приймає відвідувачів не тільки у виставкових залах, як було раніше, а й запрошує до огляду Шевченкової спадщини в усіх експозиційних шістнадцятьох залах. Нам боліло, що на два з половиною роки музей позбавили цієї можливості, але й ми не сподівалися на такий потік відвідувачів, на такі – і то численні! – схвильовані слова від вражень, що ними повниться музейна книга відгуків. Люди скучили за Шевченковим домом. Оцим, на бульварі, реальним Домом. Про той, що запланований десь «у іншому місці» (ще й досі ніяк не визначеному), куди начебто мав «переїхати» наш музей, промовчимо. Хай він спочатку постане. І ще така цитата: «Особисто я хотів би зробити з маєтку, що на бульварі Шевченка, один із визначних музеїв Києва. Є дуже багато проектів…» Далі згадується, наприклад, Михайло Врубель. Для Шевченка в цих «проектах» місця не знайшлося. Виходить, Музей Тараса Шевченка нащадок Терещенків визначним не вважає. Дарма. Терещенки, як авторитетно засвідчує Микола Біляшівський, мали про це іншу думку. Тож запрошуємо пана Мішеля до музею – можливо, після його відвідання він і свою змінить.

Джерело: “Україна молода”