Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2000 р. Пам’ятки архітектури та містобудування України

Києво-Печерська лавра

До грандіозного комплексу Києво-Печерської лаври входять монументальні муровані споруди Верхньої і Нижньої лаври. Нижня лавра в свою чергу поділяється на ансамблі Ближніх і Дальніх печер. Найдавнішою частиною комплексу є Дальні печери. Саме тут на початку XI ст., згідно з “Патериком Печерським”, Антоній з м.Любеча та Феодосій з м.Василькова заснували монастир.

Комплекс Києво-Печерської лаври формувався протягом майже дев’яти століть. Його забудова стала підсумком кількох основних будівельних етапів.

Перший етап – давньоруський – розпочався обладнанням для житла печер і створенням невеликої печерної церкви Різдва Богородиці. У 60-х роках XI ст. великий князь київський Ізяслав Ярославович подарував монастиреві ділянку землі біля с.Берестове на високому правому березі Дніпра.

Початок мурованому будівництву поклало спорудження у Верхній лаврі в 1072-1078 рр. головного монастирського храму Успіння пресвятої богородиці, навколо якого потім групувалися й інші монастирські будівлі. До цього ж періоду належала мініатюрна церковця св. Іоана Предтечі, а також зруйнована землетрусом у 1230 р. каплиця.

У 2-й половині XI ст. Печерський монастир уже мав великі земельні володіння й відігравав значну роль у політичному та економічному житті Київської Русі. Відомо, що Успенський собор будувався коштом монастирської братії, а не князя, що свідчить про наявність у монастиря значних матеріальних ресурсів.

На початку XII ст. на території Верхньої лаври вже існував ансамбль мурованих будівель. Близько 1077 р. територію Верхньої лаври обнесено муром. 1108 р. коштом князя Гліба Всеволодовича споруджено муровану трапезну палату. У 1106-1108 рр. коштом чернігівського князя Святослава (Святоші) побудовано головну (західну) муровану монастирську браму з Троїцькою надбрамною церквою.

У той час Печерський монастир став значним центром культури Київської Русі, осередком літописання, поширення та утвердження християнства. Тут складали літописи Никон і Несгор, працювали малярі Аліпій, Григорій та лікар Агапіт. У ХІІІ ст. складено “Патерик Печерський”.

Землетрус 1230 р. пошкодив і частково зруйнував монастирські будівлі. 1240 р., під час татаро-монгольської навали, монастирські споруди були спалені та зруйновані, а оборонні мури знищені. 1470 р. за князювання Симеона Олельковича Успенський собор, як свідчать літературні джерела, був відновлений. Але 1480 р. монастирські споруди знову були зруйновані кримськими татарами на чолі з ханом Менглі-Гіреєм. Приблизно через сто років, наприкінці XVI ст., за свідченнями сучасників (М.Грюневег, Е.Лясота), монастирські будівлі були відновлені, а Успенський собор гарно оздоблений. 1598 р. Печерський монастир набув статусу лаври – головного великого монастиря.

1615 р. за архімандрита Є.Плетенецького в Києво-Печерській лаврі відкрито друкарню, а 1631 р. митрополит П.Могила заснував тут школу. Ці два чинники сприяли значному поширенню освіти в Україні. Починаючи з середини XVI ст., коли велика частина українських земель разом з Києвом відійшла до Польщі, Києво-Печерська лавра стала одним з центрів боротьби проти католицької експансії. Тут працювали такі видатні діячі української культури та освіти, як П.Беринда, А.Кальнофойський, З.Копистенський, І.Гізель та ін.

Величезні земельні маєтності Києво-Печерської лаври, якій належали міста, містечка, села та хутори, не кажучи вже про млини та ґуральні, давали великі прибутки, що уможливлювало широке провадження будівництва.

Другий будівельний етап – це 2-га половина XVII ст. У цей час коштом гетьмана І.Мазепи величезна територія Верхньої лаври обводиться оборонними мурами з п’ятьма наріжними баштами (1696-1701 рр.). На одній з нових брам – Економічній – зводиться церква всіх святих (1696-1698 рр.).

Наприкінці XVII ст. формується мурована забудова території Троїцького шпитального монастиря на окремому невеликому подвір’ї на північ від Троїцької надбрамної церкви. Тут на місці дерев’яних церкви та шпиталю, заснованого ще в XII ст. для хворих і старих ченців, будують церкву св. Миколи з трапезною та шпиталем при ній.

1694 р. коштом київського міщанина Максимовича на місці давньої зруйнованої трапезної збудовано нову муровану трапезну з церквою Петра і Павла.

Наприкінці XVII ст. починається формування ансамблю мурованих споруд на Дальніх печерах. 1679 р. збудовано церкву Зачаття св. Анни, а 1696 р. – церкву Різдва Богородиці.

У цей же час на території Ближніх печер замість дерев’яних будівель з’являються муровані, зокрема, у 1700 р. – Здвиженська церква.

1718 р. пожежа знищила всі дерев’яні та пошкодила муровані будівлі Лаври.

Третій етап інтенсивного будівництва починається з 1720 р. Він характеризується грандіозним обсягом будівельних робіт, які були здійснені впродовж п’ятдесяти років. У 1720-1740 рр. на території Верхньої лаври замість дерев’яних монастирських келій, знищених пожежею, збудовано кілька мурованих одноповерхових корпусів. Два з них (сучасні корпуси № 3 та 4) поставлені неподалік Троїцької надбрамної церкви так, що утворювали витягнену трапецієподібну площу, обернену широким краєм до Успенського собору, що зорово скорочувало відстань до нього.

1725 р. споруджено одноповерховий (з 1731 р. – двоповерховий) будинок митрополита та так званий корпус клірошан (№ 20), Економічний корпус (№ 7), будинок намісника, книгозбірню та хлібопекарню. Об’єднанням двох останніх споруд у 1746-1751 рр. та забудовою проміжку між ними створено нову будівлю – Ковнірський корпус (№ 12), названий так на честь його будівничого – кам’яних справ майстра С.Ковніра. У цей же час відбудовано друкарню (корпуси № 8 та 9), а поблизу неї збудовано палітурню; зведено інші будівлі різного призначення.

Найвизначнішою спорудою 1-ї половини XVIII ст. є висотна домінанта усього монастирського комплексу – велика лаврська дзвіниця, збудована у 1731-1744 рр. на південний захід від Успенського собору за проектом видатного архітектора Й.-Г.Шеделя.

На цьому етапі завершується формування ансамблів Ближніх і Дальніх печер Нижньої лаври. У 1759-1762 рр. майстер С.Ковнір збудував муровані дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах. За проектом Й.-Г.Шеделя зведено підпірну стіну під церквою Різдва Богородиці, оформлену у вигляді аркади-галереї.

Протягом XVIII ст. Успенський собор двічі зазнав перебудов – у 1722-1729 та 1767-1769 рр. Після цього він постав у розкішних барокових шатах. У 1730-1740 рр. перебудовано давньоруську Троїцьку надбрамну церкву. Її фасади та інтер’єр оздоблено в стилі бароко.

Отже, у 2-й половині XVIII ст. цілком сформувався архітектурний комплекс Києво-Печерської лаври.

Усім будівлям кінця XVII – 2-ї половини XVIII ст., особливо монастирським храмам, притаманні риси архітектурного стилю, який домінував у цей період в Україні й увійшов до літератури під назвою “українського бароко”. В ньому поєднувалися риси своєрідного відродження (ренесансу) – звернення до архітектурної спадщини Київської Русі – та стилю бароко. Споруди українського бароко характеризуються центричними композиційними схемами, пірамідальністю об’ємів, утворених трьох-, п’яти- чи семибаневим завершенням, та всефасадністю.

Водночас під кінець періоду зростає значення пластичного оздоблення, збільшується мальовничість і примхливість декоративних форм, застосовується найширший арсенал різноманітних засобів архітектурної виразності. Цими рисами повною мірою наділені церква Різдва богородиці на Дальніх печерах та її дзвіниця, а також церква всіх святих над Економічною брамою. Під цей своєрідний канон естетичного ідеалу були підведені й давньоруські храми Києво-Печерської лаври – Успенський собор та Троїцька надбрамна церква.

Споруджуючи житло специфічного типу – муровані келії, у Києво-Печерській лаврі застосовували різні модифікації секційного розпланування, в основу якого були покладені характерні для українського народного будівництва схеми житла. Найяскравіше цей принцип виявився в планах корпусів келій соборних старців і клірошан (корпуси № 3, 4, 20), частково – в розплануванні Економічного корпусу.

Будівництво кінця XVII – XVIII ст. пов’язане з іменами видатних українських та російських архітекторів – Й.-Г.Шеделя, І.Аксамитова, І.Григоровича-Барського та ін., а кілька будівель – з творчістю талановитого будівничого С.Ковніра – підданого Києво-Печерської лаври.

Наприкінці XVIII – у 1-й половині XIX ст. комплекс монастирських споруд доповнили лише корпуси монастирських келій та галереї на Ближніх і Дальніх печерах. Територію цих ансамблів було обведено цегляним муром з бійницями.

На останньому етапі будівництва у Києво-Печерській лаврі – кінець XIX – початок XX ст. – споруджено кілька готелів, лікарню, малярний корпус, іконописну й палітурну майстерні та аптеку. Найвизначнішою спорудою цього періоду є трапезна з церквою преподобних Антонія та Феодосія, збудована в 1893-1895 рр. за проектом архітектора В.Ніколаєва на місці трапезної кінця XVII ст. Квадратну в плані церкву перекрито сферичною банею діаметром 20 м. Інтер’єр розмалювали художники І.Їжакевич, В.Данилов, Г.Попов, П.Верещагін.

У 1926 р. за постановою ВУЦВК і РНК УСРР на території Києво-Печерської лаври організовано Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Він займає площу 28 га і нараховує понад 80 споруд – пам’яток архітектури різних часів. Нині на його території діють музеї книги та книгодрукування, історичних коштовностей України, українського народного декоративного мистецтва, театрального, музичного та кіномистецтва України, а також низка постійних експозицій і виставок.

1988 р. чернечій громаді відновленого Київського свято-Успенського монастиря передано комплекс Дальніх печер, а 1990 р. – комплекс Ближніх печер. 1990 р. ансамбль Києво-Печерської лаври занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 1996 р. Києво-Печерському заповіднику надано статус Національного.

Комплекс монастирських споруд Києво-Печерської лаври, що займає два високі пагорби та улоговину між ними, органічно пов’язаний зі складним рельєфом та природним довкіллям. Він створює неповторні за красою та величчю панораму й силует Києва з боку Дніпра.

На спорудах монастиря, які зводилися протягом майже дев’яти століть, можна простежити етапи розвитку давньоруської та української архітектури XI-XIX ст., зміни стилів та мистецьких напрямів, процес удосконалення інженерних конструкцій та будівельних матеріалів.

О.М.Годованюк

Джерело: Пам’ятки архітектури та містобудування України. – К.: Техніка, 2000 р., с. 19 – 21.