Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.

^Києво-Печерська лавра (№ 21)

1996 р. Києво-Печерська лавра: варіації на тему реставрації

М.Говденко, В.Корнеева

Про Києво-Печерську лавру написано багато і в спеціальній науковій, і в популярній літературі, в путівниках, тою чи іншою мірою науково обґрунтованих. З одної публікації в іншу переходять історичні відомості, частина з них стала загальновідомою. І ми не уникли цього, бо не можна, розповідаючи про архітектурний ансамбль, тим більше такий, як лавра, не зупинитись на певних історичних віхах, що належною мірою позначались на долі ансамблю, хоч якими відомими вони є.

Основна наша мета – хоча б стисло розповісти про повоєнне відродження лаври, про копіткі дослідження та реставрацію пам’яток архітектури, серед яких є справжні шедеври, складові скарбниці матеріальної, духовної та мистецької культури України, яку ми звемо Києво-Печерською лаврою.

Києво-Печерська лавра – найвизначніший древній монастирський комплекс, який, незважаючи на численні історичні незгоди, донині зберіг свою, створену віками, розпланувальну структуру, просторову композицію, має неабияке історико-архітектурне і мистецьке значення.

Розташована на високих правобережних дніпрових горбах, Києво-Печерська лавра органічно пов’язана з містом та є невід’ємною частиною його прекрасного силуету. Милують око сліпучою білизною стін та блискучим золотом бань споруди лаври, а серед них – велична дзвіниця, що досі є однією з головних архітектурних домінант міста. Заснування лаври відноситься до 1051 р. [Летопись по Лаврентьевскому списку. – СПб. 1872. – С. 152] У 1073 р., за князя Святослава Ярославича закладено головну споруду монастиря – муровану Успенську церкву [Там само. – С.178]. У тому-таки XI ст. збудовано корпуси келій, а територію монастиря обгороджено палями. Монастир, що виник як печерний, почав іменуватися печерським [Там само. – С. 155].

На початку XII ст. біля північно-західного рогу Успенського собору збудовано маленьку Іоанно-Предтеченську церкву-хрещальню – вірогідно в той самий час, коли будують Троїцьку надбрамну церкву [Закревский Н. Описание Киева. – M. 1868 – T.2.], до якої згодом прилягли муровані оборонні монастирські стіни, що замінили частокіл [Асеев Ю.С., Богусевич В.А. Воєнно-оборонн. стіни XII віку в Києво-Печерській лаврі (Архітектурно-археологічні дослідження 1951 р.) // Вісник АА УРСР. – 1951 р. – № 4].

1108 р. закінчено спорудження мурованої трапезної [Летопись… – С. 172]. В епоху феодальної роздробленості монастир неодноразово терпів від нападів, руйнувань та пограбувань. 1230 р. землетрус завдав йому великої шкоди. Неушкодженою залишилась лише трапезна [там само. – С.431].

6 грудня 1240 р., під час татаро-монгольської навали, Печерський монастир захоплено нападниками й зруйновано. У 13 – 16 ст. провадяться відбудовні роботи, зокрема в 1470-1471 рр., за київського князя Симеона Олельковича, а в XVI ст. після нападу на Київ Менглі-Гірея – за князя Костянтина Острозького.

1615 р. в лаврі архімандритом Єлисеєм Плетенецьким засновано друкарню. У XVII ст. створено школу, що згодом об’єдналася з Подільською Братською, внаслідок чого було утворено першу на Україні вищу школу – Києво-Могилянську колегію. Після переможного закінчення народно-визвольних воєн XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького настав час великих будівельних робіт у Києво-Печерській лаврі, коли було зведено ряд мурованих споруд, що увійшли в скарбницю архітектурної спадщини. Нищівна пожежа 1718 р., коли в лаврі горіло все, що могло горіти, завдала їй величезних збитків.

Невдовзі почався період великих будівельних робіт, що тривали все XVIII ст. Тогочасне будівництво в лаврі позначено ансамблевістю, підкоренням єдиному композиційному задуму. Так вирішуються площі, вулиці й окремі споруди. В другій половині XVIII ст. в основному завершилось формування цього визначного ансамблю, в якому найяскравіше виявилася епоха бароко. Майже все, що з’явилось потім, у XIX ст. було добудовою або перебудовою існуючих споруд чи новим, але малоцінним щодо архітектури, чужим лаврському ансамблю. Художність у більшості споруд XIX та початку XX ст. поступилася місцем утилітарності.

1926 р. Києво-Печерську лавру як скарбницю пам’яток культури і, зокрема архітектури, було проголошено державним музеєм-заповідником. Війна 1941-1945 рр. завдала заповіднику величезних втрат. 1941 р. висаджено в повітря величну пам’ятку древньоруської архітектури – Успенський собор. Потерпіли й інші споруди. По війні територія заповідника являла страшну картину спустошення й руйнації. Понівечені, без дахів, вікон і дверей, серед куп завалів та сміття стояли муровані коробки лаврських корпусів та її занедбані храми, чекаючи на руки реставраторів. Невдовзі після визволення Києва, у травні 1944 p. відновлює свою роботу заповідник-музей. 1946 р. розпочато фіксацію пошкоджень, завданих спорудам лаври війною.

1951 р. за постановою Ради Міністрів УРСР від 23.XI.1950 р. за № 3630 розроблено генеральний план відновлення ансамблю заповідника та його упорядкування. Для цього проведено геозйомку території лаври, складено генеральний план її, виявлено обсяг пошкоджень наземних споруд, монументального живопису, дренажної системи, електрогосподарства, водопостачальної системи тощо, встановлено черговість відновлювальних робіт та складено кошторисно-фінансові розрахунки для цих робіт. Багатолітні дослідження, вивчення архітектурних пам’яток заповідника фахівцями Української спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні (УСНРВМ) дозволили вивчити та поточнити історію пам’яток, відкрити їх первісні форми і реставрувати із збереженням усього цінного, що було в пізніших нашаруваннях.

Територія лаври (22 га), що охоплює вершини двох суміжних дніпрових горбів та положисті схили між ними, має форму двох з’єднаних многокутників, огороджених фортечними мурами кінця XVII та XIX ст. Залежно від рельєфу місцевості ці дві частини лаври звуться Верхньою та Нижньою. Територія Нижньої лаври своєю чергою ділиться на дві частини, в кожній є комплекси печер та наземних будов. Ці частини Нижньої лаври, залежно від віддалення від Верхньої лаври, звуться Ближніми й Дальніми печерами.

Важливою частиною забудови лаврського ансамблю є оборонні споруди. Фортечні мури, що замінили літописний частокіл, споруджено в XII ст. з плінфи та каменю на вапняно-цементівочному розчині. Мури завтовшки близько 2 м, заввишки 5-6 м [Асеев Ю.С., Богусевич В.А. Вказ.праця]. Залишки стін, зруйнованих під час татарської навали 1240 р., знайдено при розкопах [розкопки археолога В.Богусевича та архітектора Ю.Асєєва] у митрополичому саду лаври, поблизу Троїцької надбрамної церкви та Микільської церкви [дослідження архітектора Є.Пламеницької].

В 1679 р. навколо монастиря козаки насипали земляні вали з частоколом, а в 1696 – 1701 рр. територію Верхньої лаври обнесли мурованою (цегляною) оборонною стіною з бойовими баштами, церквами та брамами, більшість яких існує і нині. Наземні оборонні споруди пов’язані з підземними галереями та казематами, що мали виходи за межі лаври. На початку XVIII ст. лаврські мури стали складовою частиною укріплень Печорської фортеці, перебудованої за наказом Петра І в 1706 – 1723 рр. Оборонні споруди Верхньої лаври пов’язані з ім’ям архітектора Д.Аксамитова, що багато років працював у лаврі і помер незадовго до пожежі 1718 р. [Крицкий Б.А. Народные мастера архитектуры ХУНТ века на Украине: Дис… канд.архитектуры. – К., 1955]

Для початку XVIII ст. монастирські мури були надійними укріпленням. Цегляні, з кам’яним забутуванням, похилими напольними фасадними площинами, зі стрільницями в верхній частині, вони мали, як показали дослідження, знадвору дерев’яні галереї, розташовані на широких (1-1,5 м) бойових майданчиках. Під ними – ряд глибоких аркових ніш. Мури внизу завтовшки 2,5-3 м, на рівні стрільниць – 1-1,5 м. Висота мурів коливається залежно від рельєфу місцевості, у середньому сягає 7 м, увінчані вони невеликим карнизом. Зовні, під стрільницями, викладено цегляний полувал. Стіни вимурувано на вапняному розчині з цегли (30-31):(15-16):5 см та (28-29):(15-15,5):(5-5,5) см.

У XIX ст. більшість стрільниць, що втратили значення, було закладено, видалено залишки галерей, на бойових майданчиках стін надмуровано цегляні відкоси, які вкрито листовим залізом. Пошкоджені часом та війною мури поступово реставруються. На деяких відрізках їх реставровано, з експозиційною метою, бойову галерею. Під час досліджень, що передували реставрації, виявлено конструкцію мурів, їх підмурків, складених з великих валунів, знайдено різні типи стрільниць, зокрема двохярусних, для ведення бою стоячи та з коліна. Знайдено сліди бойових галерей, що дозволило відродити їх. Виявлено також, що з внутрішніх галерей коло веж були виходи на зовнішні консольні галереї, які оточували вежі з напільного боку [обміри, дослідження та проекти консервації та реставрації окремих ділянок стін виконали архітектори Р.Бикова, Г.Данилова, М.Говденко, А.Борисова, А.Кулагін, О.Давиденко, А.Петрова, Л.Цяук. Саме Л.Цяук відкрила двоярусні стрільниці].

Мури Нижньої лаври зведено в 1844-1845 рр. з жовтої цегли військово-інженерною командою інженер-підполковника Бурмана. У стінах завтовшки близько 1 м вимуровано стрільниці для рушничного бою та амбразури для артилерії. Лицьове мурування високої якості [дослідження та консервація архітектора В.Новгородова].

Бойові вежі гранчасті, первинно увінчані бароковими баньками, їх вимуровано на основних кутах та заломах оборонної системи мурів. На зламі південного муру є так звана Годинникова вежа, на південно-західному куті – вежа Кущника, північно-західну вежу втрачено, від неї є лише частина зовнішніх мурів та залишки підземного ярусу; на північно-східному куті – Малярна вежа.

Годинникова вежа дістала свою назву від великого лаврського годинника, що знаходився на ній у 1761 – 1816 рр. (майстер П.Чернявський). У 1825 р. осідання грунту зумовило аварійний стан вежі, зокрема, розкололася південно-східна стіна. Того-таки року укріплено підмурки, в двох рівнях встановлено металеві бандажі з діаметральними перев’язями. Занедбану довгий час Годинникову вежу реставровано 1973 р., але не в повному проектному обсязі [обмір, дослідження – О.Годованюк, М.Говденко, А.Борисова, проект реставрації – архітектор О.Годованюк]. Вежа восьмигранна 9,5:8,6 м в плані, мури в нижньому ярусі завтовшки 1,5 м, у верхньому – 1,2 м, висота до хреста – 24,5 м.

Вежа Івана Кущника відрізняється від інших тим, що майже повністю винесена в напільний бік. За розмірами та стильовими ознаками близька до Годинникової, але й архітектуру, як показали дослідження, ускладнено надбудованою в XVIII ст. каплицею під зімкнутим склепінням, на якому вимурувано баню з світловим підбанником. У 1969-1973 рр. вежу реставровано, але, як і Годинникову, не в повному, передбаченому проектом, обсязі [обмір, дослідження, проект реставрації архітектора А.Кулагіна].

Малярна вежа набула назви від розташованої в ній живописної майстерні, збудована в 1698 – 1701 рр. Первісно вона була чотиригранною. У 1838 р. її перебудували на шестигранну за проектом інженер-полковника П.Дзичканця. На відміну від інших веж лаври, Малярна не має бані, її банеподібний дах завершено шпилем з флюгером. Вежу відремонтовано (частково) у 50-х роках XX ст.

У східній частині мурів Верхньої лаври стоїть, звернена до Дніпра, невелика цегляна вежа-церква Онуфрія, збудована одночасно з мурами. Ця безстовпна однобанева церква має в плані форму рівнораменного хреста, її стіни завтовшки 2,2 м. Чотири гранчасті об’єми вежі, що виростають з хреста плану, нагадують зруби українських дерев’яних храмів. Сама церква була на другому поверсі, на першому (до рівня бойового майданчика суміжних оборонних мурів), певно, був арсенал. Під час війни 1941-1945 рр. вежу-церкву Онуфрія було пошкоджено. В 1952 р. проведено її обмір, розроблено проект відновлення з улаштуванням всередині залізобетонного перекриття на місці втраченого дерев’яного. Вежу-церкву було відбудовано, причому дах та баню відновлено в передвоєнному вигляді, безумовно, не первісному [автор проекту архітектор І.Шмульсон]. Подальші дослідження, виконані 1986 р. дозволили поточнити функцію першого поверху, знайти сліди зовнішньої бойової галереї, пов’язаної з фланкуванням оборонних мурів тощо. Було проведено консерваційні роботи (укріплення мурів, заміна конструкцій даху) [архітектор Л.Мишуткіна, Інженер Б.Левандовська під керівництвом архітектора В.Корнєевої].

Головна – західна брама пов’язана з Троїцькою надбрамною церквою – однією з перших споруд лаври. Зведена в XII ст., вірогідно в 1106-1108 рр., ця своєрідна споруда поєднує наскрізну браму, вкриту циліндричним склепінням з допоміжними приміщеннями обабіч брами в першому ярусі, та невелику церкву – в другому. Церква чотиристовпна, хрестово-банева, однобанна, майже квадратна в плані, з трьома апсидами в товщі східної стіни. Зміна зовнішнього вигляду, розпочата в середині XVII ст., завершена після пожежі 1718 р. – в 1731 р. У цей час було зведено біля північного фасаду крилос, фасади древньої споруди, крім південного, облицьовано цеглою з наданням їм барокової пишноти. Саме тоді на фасадах з’явилась соковита ліпнина, талановито виконана Василем Стефановичем, та живопис, що в другій половині XIX ст. зайняв майже всі, вільні від ліпнини, площини фасадів.

Поганий технічний стан пам’ятки у 80-х poкax XIX ст. викликав потребу капітального ремонту, під час якого знищено ліпнину Стефановича. Копії, відлиті з його композицій, встановлено на новий тиньк. 1902 р. пошкоджені фасадні ікони було замінено новими, написаними на листовому цинку київським художником Володимиром Соніним, який також розписав фортечні мури, що створюють трапецієподібний курдонер перед західним фасадом церкви (пізніше неодноразово переписувались). В інтер’єрі церкви збереглись унікальні пам’ятки українського мистецтва першої половини XVIII ст. – монументальний живопис, виконаний лаврськими художниками, зокрема одним з керівників лаврської малярні – Алімпієм Галиком, та чудовий різьблений іконостас. Живопис Троїцької церкви вражає своєрідним трактуванням сюжетів, красою колориту та прозорістю перспективи, реалістично трактованими фігурами на фантастичному фоні.

Війна 1941 – 1945 рр., а потім провали підземних ходів поблизу церкви та вплив сучасного транспортного руху призвели до значного погіршення технічного стану Троїцької церкви. З 1956 р. проведено дослідження пам’ятки та відбулась її тривала реставрація [архітектор Є.Лопушинська]. Під час цих робіт виявлено первісну архітектуру церкви, структуру північно-західного рогу, закритого малоцінною прибудовою XIX ст. На південному фасаді, що зберіг свої первісні архітектурні форми, видалено цементний тиньк, його замінено вапняним, з відкритими зондажами древнього мурування. Реставровано зовнішнє оздоблення споруди, її дах та баню, укріплено підземний хід, що вів назовні, за межі лаври [підземні укріплювальні роботи здійснені за рекомендаціями та під наглядом інженера О.Голованя]; реставровано монументальний живопис в інтер’єрі та іконостас [реставрацію під науковим керівництвом І.Дорофієнко, виконано дільницею з реставрації живопису Київської науково-реставраційної виробничої майстерні. Художники-реставратори: А.Бєляй, В.Подкопаєва, А., Т. та В.Марампольські, Р.Юсим].

Під час реставрації під олійним живописом знайдено раніший темперний. Мистецький рівень монументального живопису та гарне збереження його в синтезі з архітектурою ставлять Троїцьку церкву в ряд шедеврів вітчизняного мистецтва.

В 1696-1698 рр. одночасно з будівництвом оборонних мурів зведено і Всіхсвятську церкву над північною, так званою Економічною брамою. Документальних відомостей про автора її не знайдено. Однак можна вважати, що її творцем, як і спорідненої з нею Георгіївської церкви Видубицького монастиря, був Д.Аксамитов, що за наказом Петра І близько 1700 р. приїхав до Києва і саме в лаврі працював на початку XVIII ст.

Традиційне українське композиційно-просторове та конструктивне вирішення хрещатої в плані п’ятибаневої Всіхсвятської церкви поєднується з соковитим бароковим декором стін. Споруда двоярусна. У нижньому, ширшому ярусі – брама з двома допоміжними приміщеннями та келією воротаря у вигляді окремого об’єму, що не входить у хрещатий план споруди. Сама церква в другому ярусі, куди ведуть зовнішні криті сходи, споруджені у XVIII ст., як і невелика галерея – аркада біля входу на сходи.

У XVIII ст. до східної частини церкви прибудовано ризницю, для чого розібрали ділянку верхньої частини оборонного муру, що раніше з’єднувався з церквою. На початку XIX ст. споруджено нові бані, що в основних формах відтворили попередні, знищені пожежею наприкінці XVIII ст.

В інтер’єрі церкви монументальний – тематичний та орнаментальний живопис лаврської іконописної школи під керівництвом художника І.Їжакевича. Зберігся також триярусний іконостас, вірогідно, перенесений з іншої церкви. Реставровано живопис та консервовано іконостас у 1969 – 1973 рр. [Живопис реставрували художники-реставратори В.Бабюк, А.Марампольський, Г.Честнейший, Ю.Святусь, А.Кодола; консервація іконостасу – Р.Юсим, В.Подкопаєва, А.Бєляй, під науковим керівництвом І.Дорофіенко] Принцип, прийнятий для реставрації Всіхсвятської надбрамної церкви, полягав у відтворенні її в відкритих дослідженнями первісних формах зі збереженням пізніших бань. Реставрацію закінчено 1959 р. [автор реставрації архітектор Є.Лопушинська]

На північний схід від Троїцької надбрамної церкви, крізь невелику браму, що веде на територію колишнього Микільського монастиря-шпиталю, видно муровану Микільську трапезну його, споруджену між 1677 – 1695 рр. на давніших підвалах. Пошкоджену під час пожежі 1718 р. трапезну було невдовзі відновлено. Наприкінці XVIII ст. з півночі до трапезної церкви прибудовано ризницю. Переробки пам’ятки завершено 1861 р. надбудовою другого поверху над усім її одноповерховим об’ємом. Під час війни 1941 – 1945 рр. корпус було зруйновано. Згоріли перекриття, дах, завалились частково склепіння першого поверху, з’явились тріщини в пошкодженому муруванні стін.

У 1955-1958 рр. здійснено реставрацію корпусу в первісних формах XVII ст. із збереженням північної прибудови та декору бані, що відносяться до XVIII ст. Над західним залом – трапезною – зроблено дерев’яне склепіння, що імітує втрачене цегляне. Корпус реставровано для розміщення в ньому кінолекторію та фотолабораторії [дослідження та реставрація архітектора Є.Пламеницької].

Самобутні барокові архітектурні форми пам’ятки, пластика фасадів, поєднання білого кольору стін з зеленим дахом, з синьою з золотом банею створюють особливий архітектурно-декоративний ефект та ставлять цю споруду в ряд найзначніших пам’яток вітчизняної архітектури XVII – XVIII ст.

Окрему групу становлять кілька лаврських корпусів, споріднених плановими вирішеннями, схожістю конструкцій та архітектурним трактуванням фасадів, що, однак, не позбавляє їх певної індивідуальності. Це корпуси келій соборних старців (№ 3 й № 4) [нумерацію цих та інших споруд лаври наводимо за лаврським генпланом], корпус клірошан (№ 20) та економічний корпус (№ 7).

Барокова пластика стін цих корпусів має високий художній ефект. Фасади їх, членовані пілястрами, характеризують розвинені по висоті карнизи, креповані на пілястрах, як і профільовані цоколі, віконні отвори, облямовані утопленими в товщу стін наличниками, трикутні та лучкові сандрики над вікнами, невеличкі восьмигранні вікна, витягнуті по горизонталі й розміщені над дверима для освітлення сіней. Усі корпуси спершу були одноповерхові, вкриті високими, з залогами, дахами. Планові вирішення їх характеризуються сполученням ряду традиційних українських житлових секцій, складених з сіней та розміщених по боках їх кімнат (дві – чотири кімнати).

Розташовані поблизу головного входу в лавру корпуси келій соборних старців, витягнуті з заходу на схід, утворюють вулицю, що розширюється від Троїцької церкви до центральної площі лаври, відкриваючи перспективу на Успенський собор.

Північні келії (№ 4) – найдревніша в цій групі споруда. Частина її відноситься до XVII, навіть XVI ст. Після пожежі 1718 р. цей корпус було відбудовано та частково перебудовано. У 20-х роках XVIII ст. зведено корпус № 3. Незважаючи на загальну схожість цих корпусів, що залишились досі одноповерховими, вони різняться розплануванням секцій та деталями фасадів. Різні й фронтони, що височать над торцевими, західними і східними фасадами. Східний фронтон четвертого корпусу особливо розкішний. Ліпний декор його з’явився під час ремонту 1777 р. Після війни від обох корпусів залишились лише пошкоджені цегляні коробки. Реставровано корпус № 3 в 1949-1955 рр. [архітектор Н.Озерова, інженер М.Машинсон], корпус № 4 – в 1948-1956 рр. [архітектори Л.Граужіс, В.Петичинський]. Корпуси № 20 та 21 створюють довгу вулицю, що з’єднує Економічний проїзд з внутрішніми північними дворами.

На місці нинішнього корпусу № 20 (так званого клірошанського) після пожежі 1718 р. було споруджено три відокремлені секції келій типу хати на дві половини. Ці муровані будинки було розміщено по осі схід-захід та вирішено в барокових формах, з вишуканою пластикою фасадів. 1846 р. ці секції, з’єднані на той час в єдиний одноповерховий корпус, було надбудовано за проектом архітектора П.Спарро. Подальші зміни в основному торкались внутрішніх перепланувань. Пошкоджений під час війни 1941 – 1945 рр. корпус було відновлено 1955 р. [обмір та дослідження архітекторів Н.Озерової, Любимова. Проект відбудови – архітектор І.Шмульсон] У 1988 р. було проведено комплексне дослідження корпусу, яке дозволило з’ясувати його будівельну періодизацію та розробити обгрунтований проект реставрації [архітектор А.Люцканов, інженер Б.Левандовська, мистецтвознавець М.Дегтярьов, під керівництвом архітектора В.Корнєєвої]. Через брак коштів реставрація триває досі. Передбачено пристосування корпусу під виставки.

Корпус № 21. Одноповерховий прямокутний в плані, видовжений по осі схід-захід, цей корпус побудовано після пожежі 1718р. на місці вигорілих дерев’яних келій. Призначався для послушників, що обслуговували соборних старців. Спочатку це були лише три секції келій, а наприкінці XVIII ст., як свідчать документи 1788 р., суцільний корпус „на задворках”, де були кухні, поварні, комори, „избы кухейные людские” тощо. На початку XIX ст. – це житло ремісників, корпус зветься ремісницькими келіями. Наприкінці 19 ст. до східної частини корпусу з півдня добудовано галерею. Різночасність зведення окремих частин корпусу простежується в натурі, бо під час добудов не дуже піклувались про архітектурну єдність корпусу.

За проектом [дослідження та проект реставрації архітектора Ю.Чекушкіна, інженер Б.Левандовська, мистецтвознавець М.Дегтярьов, під керівництвом В.Корнєевої], який передбачає реставрацію корпусу в формах кінця XIX ст., 1989 р. розпочали реставраційні роботи, які через брак коштів, тривають і нині.

Економічний, або 7-й корпус обмежує зі сходу Економічний проїзд – довгу вулицю, що з’єднує Економічну браму з центральною площею та господарськими дворами. Основну – північну – частину корпусу побудовано в 1720-1723 рр. Він був прямокутний у плані, одноповерховий з ґанками. Наприкінці XVIII ст. добудовано також одноповерхову південну частину. 1848 р. корпус надбудовано за проектом архітектора П.Спарро, як і корпус № 20. У 1872 р. дуже постраждав від пожежі, після якої його реконструйовано 1875 р.

По війні 1941 – 1945 рр. від корпусу лишилась вигоріла цегляна коробка. У 1959 – 1964 рр. Економічний корпус загалом реставровано в формах, яких він набув 1875 р. зі скрупульозною реставрацією первісних елементів архітектури, відкритих під час дослідження [дослідження та реставрація – архітектор А.Кулагін, інженер А.Малиновська]. Для максимального виявлення первісного ядра в об’ємі корпусу реставровані барокові фасади першого поверху, декор яких зумовлює їх виразну пластику та гру світлотіні, затерто вапняним розчином „під рукавицю”, а другий – потиньковано під правило. Для сучасної експлуатації корпусу зі сходу прибудовано сходову клітку. Щоб уникнути перенавантаження послаблених склепінь першого поверху, над ними створено залізобетонне перекритгя, що спирається на стіни.

У центрі Верхньої лаври до листопада 1941 р. височіла одна з найвеличніших пам’яток архітектури Київської Русі – Успенський собор. Закладений 1073 р., собор будували в основному в 1075 – 1078 рр., а освятили лише 1089 р. [Летопись… – С. 178, 192, 201] Певно, доти тривало не раз згадане „небесі подібне” оздоблення собору – створення фресок та мозаїчного декору. Усі лиха та руйнування від воєн, землетрусів та пожеж, що їх зазнала лавра за багатовікове існування, позначались на Успенському соборі та прибудованій до нього наприкінці XI – початку XII ст. Іоанно-Предтечинській каплиці – хрещальні, які завжди були архітектурно-композиційним центром усього ансамблю. З XIII ст. Успенський собор обростає прибудовами,. Спочатку це невеликі каплиці, а в XVII ст. – бічні вівтарі, показані на плані лаври 1695 р. Первісно шестистовпний хрестово-баневий триапсидний з нартексом собор завдяки прибудовам XVII та XVIII ст. майже зовсім втратив первісний вигляд. Бічні вівтарі та паперть поглинули всі древні фасади, крім східного. У склад північної прибудови увійшла Іоанно-Предтечинська церква, собор став п’ятинавним та семибаневим. Зовнішність його набула кінцевого вигляду у XVIII ст. під час відбудовних робіт після пожежі 1718 р. внаслідок зведення барокових фронтонів та оздоблення фасадів ліпниною (майстри Степан Ковнір, Яків Ткаченко, Йосип Білинський).

Внутрішній вигляд собору також змінювався з часом. Найбільшої шкоди завдало пам’ятці так зване відновлення кінця XIX ст., коли в інтер’єрі було знищено рештки древнього тиньку з фресками, майже весь монументальний живопис XVIII ст., зроблено нову підлогу з підземними каналами калориферного опалення, знищено залишки шиферної підлоги.

Листопадовий вибух 1941 р. знищив Успенський собор. Епіцентр вибуху був у крипті під Іоанно-Предтечинською церквою, тому зовсім знищено північно-західну частину собору, частково збереглась північна древня стіна, вистояла, хоч і пошкоджена, південно-східна частина, де височать рештки древньої апсиди та східна частина Іоанно-Богословського вівтаря.

Розбирання руїн Успенського собору для збереження та вивчення всього, що уціліло, супроводжуване архітектурно-археологічною фіксацією, розпочалось в 1947-1948 рр. Саме тоді проведено і перші укріплювальні роботи. Пізніше руїни розбирали в 1952, 1954 та 1962 – 1963 рр. [роботи з нагляду за розбиранням фіксацією та вивченням матеріалів до 1962 р. виконували науковий керівник – архітектор М.Холостенко, архітектори М.Говденко, Є.Лопушинська, археологи В.Дьомін, В.Ганцев, В.Покровська, М.Куницька, історики Л.Корж, М.Кубанська, В.Шаденко, М.Шевченко. Консультанти – кандидати архітектури Ю.Асєєв, Г.Логвин, кандидат історичних наук В.Богусевич. Експедиція 1962 – 1963 рр. – начальник В.Петичинський, заступник начальника з наукової частини – архітектор М.Холостенко, кандидат історичних наук Р.Юра, роботи виконували архітектори М.Говденко, О.Годованюк, Є.Лопушинська, А.Кулагін, Т.Трегубова, технік А.Борисова, археологи – М.Куницька, історики – Л.Корж, А.Сторчак. Консультанти – доктор історичних наук В.Довженок, кандидат архітектури Ю.Асєєв, періодична участь працівників Академії наук УРСР та Інституту історії та теорії архітектури] Зазначимо, що тогочасна влада, зокрема Міністерство культури, не розуміли наукового значення розбирання руїн собору, що ускладнювало роботу й завадило повному вилученню дорогоцінних залишків старовини і збереженню їх. Проте попри всі недоречності було виявлено первісну структуру собору, уточнено його древній план та виявлено елементи архітектури майже усіх будівельних періодів, знайдено залишки сходової башти коло південно-західного рогу древнього собору [дослідження М.Холостенка].

Під час розбирання руїн вивчено матеріал первісних мурів, а також прибудов і перебудов. Древні стіни змуровано з плінфи, що чергується з рядами каменю, причому плінфа лише облицьовує поверхні стін. Забутку зроблено з дрібного каменю. Мурування робили на рожевому вапняно-цементівочному розчині. Основні габарити плінфи – 36:27:4 см., але виявлено багато комплектів плінфи й інших розмірів, а також фігурна плінфа для мурування напівколон, підбанників, апсид та карнизів.

Знайдено багато плінфи, що має знаки на постельній поверхні – від найпростіших прямих ліній, хрестів або дужок до складних контррельєфних рисунків та написів. З завалів вилучено багато блоків мурування, які свідчать про первісні форми пам’ятки, ремонти та добудови її, що стверджують або доповнюють писемні відомості з життя собору. Найцікавіші з блоків – це фрагменти мурування віконних простінків та ніш древнього ядра собору, блоки підбанників та блоки, що розкрили конструкцію переходу від опорного четверика до круглого в плані підбанника. На шарі плінфового мурування викладено опорне кільце, набране з плит природного шиферу, поєднаних металевими скобами, закріпленими в отворах плит свинцевою заливкою. На цій основі закладали кільцеву дубову в’язь та мурували підбанник. Вилучено з завалів і зберігаються в заповіднику багато пам’яток матеріальної культури, пов’язаних з Успенським собором, серед яких є справжні шедеври іконопису, чеканка по металу, дерев’яне різьблення тощо.

Було розроблено проект консервації руїн Успенського собору [автори проекту архітектори М.Холостенко, М.Говденко, В.Петичинський], який передбачав не лише укріплення усіх частин собору, що вистояли на своїх місцях після вибуху, а й надання їм експозиційного вигляду. Проект передбачав також реставрацію східної частини Іоанно-Богословського вівтаря, що збереглась на всю свою висоту з банею, хоч і в дуже поганому технічному стані.

Консерваційні роботи з елементами реставрації виконано в 1964-1966 рр., на жаль, з прикрими відхиленнями від проекту (зайві домурування, викорастання червоного цементу замість цементівки тощо). В інституті „Укрпроектреставрація” розроблено проект відтворення Успенського собору [проект розроблено авторським колективом, очоленим архітектором О.Граужісом, інженером А.Рожковим].

Поблизу Успенського собору (на захід від нього) височить Велика лаврська дзвіниця. Її величний стрункий силует видно здалеку, з задніпровських під’їздів до міста. Дзвіницю збудовано в 1731-1744 рр. архітектором Й.Шеделем. Під час передреставраційних досліджень пам’ятки виявлено дату спорудження дзвіниці та ім’я Йоганна Готфріда Шеделя на метопах фриза другого ярусу. У спорудженні дзвіниці брали участь кращі майстри лаври, зокрема Ковнір, Рубашевський, брати Горохи та Шаровари. Висота дзвіниці до вершини хреста – 96,84 м. Ширина його восьмибічної основи – 28 м. Величезні маси споруди, архітектуру ярусів якої підпорядковано ордерній системі, полегшено глибокими розкреповками всіх ярусів, увінчаних складними профільованими карнизами з великими виносами, постановкою струнких колон, по-різному згрупованих, та наскрізними арковими отворами у двох верхніх ярусах.

Різноманітні архітектурні форми та деталі дзвіниці, підкорені єдиному сміливому задуму зодчого, багатюща гра світла й тіні, контрасти кольорового вирішення фасадів (сині деталі на білому та жовтому фоні або білі на синьому фоні), золото капітелей четвертого ярусу та бані творять приголомшуючий архітектурний образ цієї споруди.

Планове вирішення дзвіниці дуже своєрідне. Стіни першого ярусу споруджено у вигляді замкнутого восьмибічного кільця, що є конструктивно жорсткою просторовою системою. Кільце завтовшки загалом близько 8 м, проте воно не суцільне, бо в його межах вісім радіально розташованих шестигранних приміщень (два з них – сходові). Зовнішні стіни їх завтовшки близько 2 м. Кожний вищий ярус значно вужчий від нижнього, завдяки чому на третьому та четвертому ярусах створено широкі оглядові кільцеві майданчики. В 1786 р. їх обнесли чавунними ґратами. З майданчиків відкриваються чудові краєвиди. У першому ярусі дзвіниці містилось книгосховище, у великому залі другого ярусу під напівсферичним склепінням – бібліотека, третій ярус – дзвонний, на четвертому встановлено куранти. Одна з найголовніших особливостей дзвіниці – різноманітне й сміливе використання в її архітектурі фігурної кераміки. Вона тут і в наличниках арок та ніш, у капітелях та базах колон, у декорі фризів, карнизах, великі виноси яких стали можливими завдяки застосуванню великорозмірних керамічних блоків. Лише орнаменти над арками четвертого ярусу ліпні, а не керамічні. Всю величезну різноманітність кераміки відкрито під час дослідження дзвіниці реставраторами [обмір та дослідження виконали архітектори Р.Бикова, М.Говденко, О.Годованюк, В.Корнєєва, І.Макушенко, техніки А.Борисова, Б.Левандовська. Реставрацію проведено без попередньо розробленого проекту під авторським наглядом М.Говденко за участю інженера А.Малиновської. Науковий керівник – М.Холостенко. Архівні матеріали – мистецтвознавець А.Аль. Для будівництва дзвіниці було виготовлено 4 964 500 цеглин (ЦЩА України. – Ф.128. – Т.3.00. – 36.1. – Арк. 1). Дослідженням виявлено два види цегли, застосованої при муруванні дзвіниці, – зеленкувато-жовту (31-32):15,5:(5,5-6) см та червону (32-33):(15-15,5):(5,5-6) см]. Дзвіницю реставровано в 1956-1963 рр. Нові керамічні блоки для реставраційного мурування виготовлено на Київському експериментальному заводі кераміки. Реставровано мурування з цегли та кераміки, ліпні орнаменти та деталі, металеві конструкції бані, відновлено позолоту, на що пішло 3780,8 г золота, реставровано огорожі та покриття зовнішніх оглядових майданчиків, підлоги, сходи тощо. Пройшло понад 30 років. Внаслідок впливу всіляких несприятливих факторів та відсутність ремонтів деякі елементи дзвіниці знову потребують реставрації, яку намічено на 1996 р. [сучасні дослідження провели архітектор А.Цяук, інженер А.Рожков]

Поруч з дзвіницею, південніше від неї, розташовано корпус № 1 – колишній будинок намісника. Як показали ретельні дослідження реставраторів, наприкінці XVII – початку XVIII ст. на його місці стояли келії квасоварів з квасними льохами. У 1731-1745 рр., під час будівництва Великої дзвіниці, С.Ковнір споруджує за проектом Й.Шеделя ключню, в об’єм якої було включено два приміщення колишніх келій квасоварів (саме західна частина корпусу належить до келій).

У 1824 р. ключню перебудовано на келії намісника. Шеделівський декор фасадів знищено. Лише частина його збереглась на стіні, що з’єднує перший корпус з дзвіницею. Kpiм того, східний фасад ключні було зафіксовано обміром архітектора А.Меленського на початку XIX ст. Матеріали натурного дослідження корпусу [автор реставрації ЄЛопушинська] з залученням значного архівного матеріалу дозволили відтворити архітектуру ключні. Вона була одноповерховою спорудою. Східний фасад її, звернений до головної площі лаври, вінчався бароковим фронтоном. Фільончасті пілястри членували фасад. Віконні отвори з трицентровими перемичками були декоровані плоскими наличниками, різьбленими сандриками. Дослідженням виявлено залишки цегляної тераси, прибудованої колись до келій квасоварів.

Келії намісника реконструйовано 1882 р., коли було надбудовано другий поверх над корпусом (крім його західної частини), розібрані склепіння та зроблено дерев’яні перекриття, засипано льохи. По війні 1941 – 1945 рр. корпус № 1, як і більшість корпусів лаври, був цегляною коробкою з аварійним станом стін. Вирішили відтворити його в тих зовнішніх формах, яких він набув 1745 р. внаслідок робіт Й.Шеделя та С.Ковніра, із збереженням усіх значних для історії архітектури різночасних елементів споруди. У рамках цього принципу й проведено реставрацію пам’ятки в 1957-1960 рр. Для висушування стін застосовано метод електроосмотичного сушіння, який застосували вперше в реставраційній практиці [проект інженера Б.Стеселя].

На східному боці площі Верхньої лаври, замикаючи перспективу, що відкривається від головної брами, стоїть корпус № 12, або Ковнірівський, в якому скромна простота стін контрастує з фантастичною красою барокових фронтонів, що величною короною увінчують головний фасад цієї першокласної пам’ятки. І на цьому корпусі дослідження реставраторів дали неабиякий результат [дослідження та проект реставрації архітекторів М.Говденко та Є.Пламеницької. Авторський нагляд під час реставрації – М.Говденко]. Вдалося встановити його історико-будівельну періодизацію та з’ясувати, що корпус складається з трьох різночасних та різного призначення споруд.

Найдавнішою виявилась південна частина корпусу – колишня пекарня, від якої в складі корпусу зберігся лише великий пекарський зал. Стіни пекарні завтовшки 153 см, складені з жолобчастої цегли (29-30):(15,5-16):(5,5-6,5) см та великих валунів. Цей дальній відгомін древньоруського мурування, знайдений в двох інших пам’ятках XVII ст. в Києві – трапезній Микільського монастиря (зруйнована) та церкві Різдва на Дальніх печерах лаври, а також архітектурні форми пекарні дозволяють датувати її XVII ст. Дослідження фасадної стіни на північ від пекарні, де був гіпотетичний паркан між нею та книжковим магазином, виявили невеликий, але розкішно оздоблений перспективний портал, сліди стесаного зубчастого карнизу над ним та сліди зрубаної колони біля північного рогу стіни. Внутрішня стіна корпусу, перпендикулярна до фасадної стіни з нововідкритим порталом, виявилась колишньою фасадною стіною з витонченим бароковим декором. Отже, було відкрито споруду, що її прибудовано до північної стіни пекарні.

Архітектурна характеристика цієї невеликої двокамерної пишно оздобленої споруди, її будівельний матеріал, сліди великої пожежі та опис лаврських споруд, потерпілих від пожежі 1718 р., де згадано пекарню з „недавно пристроенной к ней кельей” дозволяють ідентифікувати нововідкриту споруду саме з цією, згаданою описом келією, та датувати її кінцем XVII – початком XVIII ст. Можливо, автором її був архітектор Д.Аксамитов. Зондажами було відкрито цілу первинну кутову колону келії, яка збереглась, мов у футлярі, в товщі муру книжкового магазину, що примкнув до неї в 30-х роках XVIII ст. План його вирішено в традиційних формах кам’яниць – всередині сіни, а по боках – зали та кімнати. Саме в побудові цієї частини корпусу брав участь С.Ковнір. Із спорудженням книжкового магазину, щоб надати єдності головному фасаду корпусу, який склався з трьох різних за часом виникнення та призначенням споруд, знищено фасадний декор келії, стіни надбудовано, на кутах її та пекарні викладено пілястри відповідні пілястрам книжкового магазину, стіни келії рівно потиньковані, внаслідок чого вона зорово зникла і була забута більш як на два століття. У 70-х роках XVIII ст. С.Ковнір зводить фронтон над колишньою келією та прикрашає фронтон пекарні.

Між 1818 та 1826 рр. високе горище книжкового магазину було реконструйовано під господарські приміщення, у фасадних стінах на рівні карнизів пробито віконні отвори, що значно спотворило споруду. Пошкоджений під час війни 1941 – 1945 рр., особливо від вибуху в Успенському соборі, що призвів до руйнації склепіння пекарні та деформації її південної стіни, корпус реставровано в 1956 – 1963 рр. у формах, яких він набув наприкінці XVIII ст., з виявленням раніших частин, що мають неабияку історико-архітектурну цінність. Було ін’єктовано щілини в мурах, забетоновано канали від вигорілих в’язей, по послаблених склепіннях зроблено залізобетонні оболонки з тинькуванням по сітці, підвищеної до оболонки. На місці втраченого склепіння пекарського залу створено залізобетонне склепіння – оболонку за формою втраченого, для зменшення розпору встановлено металеві в’язі [інженерні рішення доцента В.Лісєєва та інженера А.Малиновської]. Для реставрації складних елементів архітектури та декору було виготовлено прямокутну та лекальну цеглу. Тут, які в корпусі № 1, за проектом інженера Б.Стеселя влаштовано сушіння стін за методом електроосмосу. Горище знову використано для допоміжних приміщень, але без псування фасадів.

Поруч з Ковнірським корпусом, на південний схід від нього, стоїть колишня лаврська друкарня (корпус № 9). Цей мурований корпус споруджено на місці дерев’яної друкарні 1701 р. та відновлено після пожежі 1718 р. в 1721 – 1722 рр. У 1744 – 1747 рр. південну частину друкарні укріплено могутніми контрфорсами. Вірогідно, ця робота належить С.Ковшру. Надбудову друкарні 1772 – 1773 рр. виконано за проектом архітектора Шарля де Шардона. Пошкоджену під час війни друкарню відбудовано 1954 р. На жаль, на той час не змогли дослідити фасади друкарні, тому деякі їх елементи не реставровано. Внутрішнє розпланування підпорядковано вимогам сучасного використання корпусу.

На території Економічного двору, на північній схід від друкарні, стоїть невелика одноповерхова будова – колишня палітурня (корпус № 13), споруджена С.Ковніром у 1757 – 1770 рр. Традиційний план кам’яниці отримав тут розвинутіший вигляд. Палітурня має в плані форму прямокутника з ризалітами. Обабіч сіней тут по чотири кімнати. В декорі фасадів вже нема втоплених рельєфів, характерних для XVII та початку XVIII ст. Кути підкреслено пілястрами, на яких крепуються карнизи. Отвори мають лучкові перемички та плоскі наличники з замками і невеликі сандрики, з’єднані з наличниками тонким волютоподібним рельєфом. Цей декор, близький до деяких споруд другої половини XVIII ст. в Києві й Козельці, застосований С.Ковніром на Дальніх печерах та у Васильківському соборі [1951 р. палітурню обміряв та вивчав Б.Крицький у зв’язку з дослідженням діяльності С.Ковніра].

У 20-х роках XIX ст. корпус пристосовано під келії келаря та обслуги, зі сходу прибудовано ґанок. 1776 р. муровані склепіння, пошкоджені пожежею 1775 р., замінено на плоскі дерев’яні перекриття, змінено й форми даху. 1947 р. розроблено проект відбудови палітурні (келарні), пошкодженої під час війни, проект в натурі не реалізовано [автор проекту архітектор М.Дьомін]. Відновлено корпус у 1953 р. [за проектом архітектора І.Шмульсона] та пристосовано для потреб НДІ матеріалознавства НАН України [проект архітектора В.Новика]. У1983 – 1985 рр. проведено комплексне дослідження та розроблено проект реставрації корпусу з відтворенням склепінь та даху з заломом [дослідження та проект реставрації архітектора Д.Ільнипької, мистецтвознавця М.Дегтярьова, під керівництвом архітектора В.Корнєєвої]. Але, за браком коштів, проведено лише поточний ремонт та реставровано сходи.

Південно-східний кут центральної площі Верхньої лаври займає комплекс нової трапезної, збудованої в 1893 – 1895 рр. за проектом академіка архітектури В.Ніколаєва. До складу цієї споруди увійшли залишки трапезної XVII ст., її господарська частина XVIII ст. з надбудовою 1895 р. (корпус № 29). Нова трапезна складається з величного двоповерхового прямокутного в плані залу та квадратної в плані безстовпної одноапсидної церкви Антонія і Феодосія. Архітектуру трапезної з церквою вирішено в неовізантійських формах із залученням суто російських декоративних деталей. Об’єм церкви перекрито напівсферичною банею на 32-віконному барабані (циліндр на восьмерику). Увінчано купол банькою. Остаточного вигляду трапезна набула в 1903-1910 рр., коли було виконано її внутрішнє оздоблення та обладнання за проектом та під наглядом О.Щусєва.

Монументальний живопис, тематичний та орнаментальний, виконали художники І.Іжакевич, Г.Попов, А.Лаков, П.Верещагін. Оригінальне вирішено передвівтарну металеву огорожу з мармуровими різьбленими кіотами-триптихами обабіч, а також мармуровий іконостас з металевим чеканним оздобленням. З трапезною палатою церкву з’єднано великою аркою, забраною металевою заскленою перегородкою. Церкву обладнано калориферним опаленням з котельнею у підвалі (1962 р. змонтовано систему водяного обігріву).

Реставраційні роботи розпочато 1958 р., коли було відновлено дах та баньки. У 1975 – 1978 рр. триває реставрація трапезної (фасад, інтер’єр, декор з позолотою покрівлі бані) [проект реставрації архітекторів В.Корнєєвої, Л.Провозьона, мистецтвознавця М.Дегтярьова. Живопис реставрувала бригада художників-реставраторів на чолі з В.Бабюком. Науковий керівник І.Дорофієико]. Господарська частина старої трапезної з порталом XVII ст. знаходиться між залом нової трапезної та церквою Благовіщення. Цю багатостраждальну споруду, тобто лише частину старої трапезної, реставровано в 1957-1959 рр. для розміщення в ній бібліотеки [корпус №29 відновлено за проектом архітектора Є.Лопушинської, інженери В.Пурм та В.Захарченко].

Благовіщенська церква – мабуть, наймолодша в лаврському ансамблі (1905 р.) і, звичайно, з нього випадає. Збудована за проектом архітектора Є.Єрмакова, який вирішив її в еклектичних формах, де є і необарокові, і неорококові елементи, поєднані в ритмічному строї фасаду. Церква, вбудована між трапезною та митрополичим будинком, була домовою церквою митрополита. У повоєнний час, а саме 1951 р. церкву відновлено.

Будинок митрополита (корпус № 2) знаходиться в південно-західній частині головної площі лаври. Обмір та дослідження його проведені напередодні реставрації [архітектори О.Гусєва, А.Кулагін, В.Петичинський, Є.Пламеницька], дослідження під час реставрації [автор реставрації Є.Пламеницька] та вивчення архівного й літературного матеріалів [мистецтвознавець А.Аль] дозволили розібратися в складній розпланувальній та просторовій структурі пам’ятки, виділити в ній первісне ядро, скласти історичну хронологію пам’ятки та вирішити задачу її відновлення у повоєнний час. Отож, після пожежі 1718 р. на місці згорілого дерев’яного будинку митрополита 1727 р. збудовано невеликий трикамерний одноповерховий будинок. Фасади його членували пілястри, декоровані овальними та круглими нішами. 1731 р. разом з надбудовою другого поверху з півночі прибудовано двоповерховий тамбур, в 1752 – 1761 рр. паралельно першому (північному) будинку, на відстані 3 м, зводять також двоповерховий будинок з ризалітом з боку південного фасаду. Ґонтовий дах обох будинків 1777 р. замінено залізним. 1823 р. обидва будинки об’єднано загальним дахом, інтервал між ними став коридором, а суміжні фасадні стіни – внутрішніми опорними стінами. Добудови та надбудови кінця XVIII ст. та протягом усього XIX ст. доконечно змінили первісний вигляд пам’ятки. На початку XX ст. східну частину митрополичого будинку розібрано для спорудження Благовіщенської церкви.

Пошкоджений під час війни корпус було реставровано 1960 – 1963 рр. у формах, яких він надбув 1823 р. При цьому розбирання добудов, що з’явились після 1823 рр., дозволило виявити і реставрувати багато елементів ранньої архітектури пам’ятки. Так було відновлено і цю визначну пам’ятку цивільної архітектури Верхньої лаври.

Від центральної площі Верхньої лаври похила дорога веде попід контрфорсами до південної брами (архітектор А.Меленський), коло якрї починається крита галерея, що нею можна дістатися Ближніх печер. Галерею споруджено 1875 р. (відомі галереї XVII ст., 1795 р., 1819 – 1828 рр.). Вона завдовжки близько 110 м, завширшки 3,2 м. її конструктивна основа – муровані з цегли квадратні в перетині стовпи, на які спираються конструкції склепінчастої дерев’яної стелі та даху. З західного боку проміжки між стовпами забрано дерев’яними ‘стінками, зі східного – отвори з балюстрадами. Коло входу в галерею – невеликий мурований прямокутний у плані притвор з тосканським портиком. Через поганий технічний стан галереї 1989 р. було розроблено проект капітального ремонту її з попереднім обміром та дослідженням [архітектор Л.Мишуткіна, мистецтвознавець М.Дегтярьов, керівник – архітектор В.Корнєєва]. Проект реалізовано в натурі в 1989 – 1990 рр., дещо сплощено підлогу за рахунок збільшення кількості сходинок, що чергуються з пандусними ділянками.

Дзвіниця Ближніх печер – невелика двоярусна баштоподібна квадратна в плані споруда. Будував її у 1759 – 1763 рр. С.Ковнір. Чи був він автором проекту – невідомо. У першому ярусі дзвіниці брама, що є складовою частиною галереї, яка з’єднує територію Верхньої лаври з Ближніми печерами. Обабіч брами – два приміщення, з них одне – сходове. Другий ярус дзвонний. Фасади першого ярусу рустовані, другого прикрашені трьохчетвертними колонами, згрупованими коло кутів, обабіч аркових отворів. Колони мають капітелі своєрідно інтерпретованого корінфського ордера. Цибулясту баню завершено двозаломною банькою. 1883 р. проведено капітальний ремонт, коли було дещо змінено ліпний декор дзвіниці. У 1978 – 1979 рр. дзвіницю реставровано [архітектор Т.Ломакін, інженер М.Бордзиловська, мистецтвознавець М.Дегтярьов, керівник В.Корнєєва].

Найвизначніша споруда на території Ближніх печер – Хрестоздвиженська церква, її зведено біля входу в печери на штучній терасі південного схилу Лаврської гори в 1700-1704 рр. коштом київського полковника Павла Герцика. Ще в XVII ст. біля входу в печери була невелика каплиця, залишки якої знайдено під час передреставраційних досліджень. 1839 р. до західного фасаду церкви прибудовано трапезну, що з’єднала церкву з двоповерховими келіями. В XIX ст. з північного боку церкви, на схилі гори, споруджено водозахисну систему (підпірні стіни, водостічні лотки, водозбірники).

У 1970-1974 рр. церкву, що на той час в основному зберегла архітектурні форми, реставровано [дослідження та проект реставрації архітекторів В.Новгородова та Г.Данилової]. 1985 р. за проектом „Київпроекту” проведено роботи по водозахисту північної стіни церкви.

Хрестоздвиженська церква – хрещата в плані, триконхова з прямокутним західним раменом. Обабіч вівтарної апсиди – невисокі ризниця та паламарня, криволінійні в плані. Збудована в стилі українського бароко, церква увінчана трьома двозаломними банями, розташованими на подовжній осі. Габарити церкви в плані – 23,5:17 м, висота до даху – 9,8 м, до хреста центральної бані -29,5 м. Пропорційна вишуканість архітектурних мас, контраст гладіні стін, увінчаних розвиненим антаблементом з глибокими віконними відкосами та декорованим ліпниною порталом, надають монументальному образу церкви неабиякої архітектурної значущості. З бабинця та трапезної – входи до Ближніх печер. В інтер’єрі церкви – визначний монументальний живопис, що вкриває стіни, склепіння, арки та прекрасний триярусний різьблений іконостас, споруджений у стилі рококо в 1767 – 1769 рр. (майстер К.Шверін). В іконостасі є ікони XVIII ст., частина переписана 1822 р. київським художником Яковом Ключинським.

Срібні ажурні врата іконостаса втрачено (знаходяться в Лос-Анджелеському музеї мистецтв). Монументальний живопис у церкві було поновлено 1816 р. та почасти переписано художником Данилом Давидовим 1894 р. В 1971 – 1974 рр. реставровано живопис та іконостас [художники-реставратори на той час та різьбярі В.Бабюк, А.Марампольський, А.Бєляй, Є.Євлашевський, В.Подкопаєва, Р.Юсим, І.Яковенко, Г.Честнейший, П.Войтко. Науковий співробітник О.Мамолат. Науковий керівник І.Дорофієнко].

У зв’язку з інтенсифікацією зсувних процесів на схилах придніпрових горбів, що загрожувало Ближнім печерам, та для укріплення тераси, на якій стоїть Хрестоздвиженська церква, споруджено підпірну стіну за проектом інженер-підполковника київського гарнізону Данила Дебjскета (проект 1749 р.). Стіну, криволінійний контур якої повторює тераса, вимуровано з цегли. На початку XIX ст. стіна потребувала додаткового укріплення, яке зроблено під керівництвом інженера Тучкова. При цьому зробили ошатне архітектурне оформлення – дві ротонди, огорожа тераси у вигляді зрізаних колон з вазами на них та дерев’яним штахетом між колонами. Крім того, вимуровано на цегляних арках сходи, що повторили криволінійний обрис стіни. 1985 р. було розроблено проект реставрації стіни у формах, яких вона набула на початку XIX ст. з рекомендацією значних консерваційних заходів [архітектор Д.Ільницька, інженер-конструктор Б.Левандовська, мистецтвознавець М.Дегтярьов, керівник архітектор В.Корнєєва]. Реставраційні роботи виконано в 1985 – 1987 рр.

Збереглась ще одна, пов’язана з лаврою військово-інженерна споруда Д.Дебоскета. Це пороховий льох, розташований коло малярної вежі з напільного боку. Мурований з цегли 1750 р., пороховий льох одноповерховий, прямокутний у плані (34:15 м), перекритий циліндричним склепінням під двосхилим дахом. Архітектуру споруди вирішено у стилі класицизму. Фасади декоровано ритмом спарених пілястрів, між якими великі напівциркульні ніші з маленькими віконцями в центрі. Торцеві фасади завершено трикутними фронтонами. Донині льох напівзруйнований. Тут і безліч пошкоджень фасадного мурування, і розкол північно-східного кута внаслідок зсуву ґрунту, втрати конструкцій даху тощо. У 1985 – 1986 рр. проведено обміри, дослідження, розроблено проект реставрації порохового льоху у його первісному вигляді [архітектори Л.Провозьон, Л.Мишуткіна, мистецтвознавець М.Дегтярьов, інженер-конструктор М.Бордзиловська, керівник архітектор В.Корнєєва]. Реставрація відбулась у 1988 – 1989 рр., але її не завершено, не виконано протизсувні заходи.

Велике подвір’я Дальніх печер розташовано загалом на двох різновисоких терасах. На верхній стоїть церква Різдва Богородиці з дзвіницею, на нижній, крім інших споруд, – Шеделівська галерея, пов’язана з підпірною стіною, що підтримує зріз верхньої тераси.

Церкву Різдва збудовано 1696 р. коштом білоцерківського полковника Мокієвського на місці, де дерев’яні церкви існували з XI ст. Церква мурована, безстовпна, однонавна та, як показали передреставраційні дослідження, первісно мала чотири невеликі вівтарі коло її кутів. Вівтарі, як і сама церква, мають по одній східній апсиді. Нава, увінчана трьома банями, значно вища від бокових вівтарів, також увінчаних банями. Отже, на основі традиційного українського трибанного храму фантазія зодчого XVII ст. створила дивовижної краси семибанний храм. Сміливість задуму, краса силуету церкви, гра домінуючих та підкорених мас в загальній гармонії композиції роблять церкву Різдва першокласною пам’яткою українського бароко XVII ст. Церкву муровано з цегли з додаванням валунів. 1752 р. церкву поновлено, позолочено верхи, поновлено іконостас. Новий іконостас у стилі рококо встановлено 1784 р. (не зберігся). 1817 р. церкву Різдва розписав художник Іван Квятковський, але на час реставрації від того живопису були лише сліди на зруйнованому тиньку.

У 1894 – 1897 рр. за проектом академіка архітектури В.Ніколаєва споруджено цегляні притвори між кутовими вівтарями, що надали плану прямокутної форми та загалом невигідно змінили зовнішність церкви. 1914 р. церкву було закрито на ремонт, який не завершили, і храм зазнавав все нових і нових втрат. У 1965 – 1970 рр. церкву реставровано [архітектор І.Макушенко]. Було розібрано притвори кінця XIX ст., відкрито та реставровано портали, замінено конструкції та покриття даху, вкрито мідним листом бані та визолочено маківки з хрестами.

Поблизу церкви Різдва Богородиці частково зберігся цвинтар площею близько 1800 кв.м. Серед поховань – духовні ієрархи – намісник лаври Антоній (К.Г.Петрушевський), єпископ Миколай (Н.Браїловський), вищі військові чини – герої війни 1812 р. – генерали П.Кайсаров та А.Красовський, генерал-фельдмаршал Ф.Остен-Сакен, брати генерали Леонови. Над могилами були надгробки та огорожі, серед яких малися справжні твори мистецтва. Але цвинтар виявився занедбаним. 1985 р. проведено історико-архівний пошук, натурні обміри та розроблено документацію для збереження цвинтаря та реставрації’надгробків [архітектор Т.Кузьміна, мистецтвознавець М.Дегтярьов, інженер-технолог Иванченко, керівник В.Корнєєва]. Реставраційні роботи провадились три роки.

На захід від церкви Різдва Богородиці стоїть дзвіниця Дальніх печер, або Конвірівська дзвіниця, архітектура якої не може не хвилювати глядача. Помітні здалеку, з лівого берега Дніпра, дзвіниця та церква Різдва – кращі частини силуету Києва. Збудував дзвіницю в 1754 – 1761 рр. С.Ковнір (щодо авторства проекту існують різні версії). Під дзвіницю було частково зрито вал фортеці. Дзвіниця барокова, мурована, двоярусна, в плані квадратна з контрфорсами на кутах. По боках двозаломної бані височать шпилі, увінчані сонцями з монограмами – прийом, що нагадує дерев’яні готичні церкви Закарпаття. В першому ярусі дзвіниці – брама, по боках якої, келія воротаря та сходи, другий ярус – дзвонний. Стіни першого ярусу рустовані, виразні пілоноподібні розкреповки цього ярусу підтримують колони другого в своєрідно інтерпретованому корінфському ордері. Завершено фасади розвинутим антаблементом. Велику роль у художній виразності дзвіниці відіграє ліпнина -соковита, витонченого рисунка, в якій багато чарівної народності в трактуванні форм (частина ліпнини другого ярусу, що з’явилась під час ремонтів, позбавлена мистецьких якостей первинної).

У 1850 – 1852 рр. під керівництвом архітектора П.Спарро проведено капітальний ремонт дзвіниці. Було замінено конструкції бані без зміни її форм, дахи пофарбовано в зелений колір, маківку, хрест та сонця визолочено. 1886 р. все завершення дзвіниці було визолочено, крім шпилів, які було пофарбовано в синій колір та прикрашено визолоченими зірками. 1904 р. частково замінили конструкції, написали фасадні ікони на цинку, усе вінчання дзвіниці (разом із шпилями) визолотили.

У 1960 – 1965 рр. дзвіницю реставрували [обміри та дослідження архітекторів М.Говденко, Р.Бикової, О.Годованюк, техніків А.Борисової, Б.Левандовської, мистецтвознавця А.Аль. Проект реставрації – архітектори Р.Бикова, М.Говденко, інженер А.Малиновська]. Було демонтовано всі дерев’яні конструкції та згідно з їхніми формами, розмірами, системою з’єднання встановлено нові конструкції, зроблено нове покриття листовою міддю, все завершення визолочено (всього позолоти 493,2 кв.м). Реставровано мурування, особливо карнизів, (з’ясували що і при їх спорудженні використано великорозмірні керамічні блоки), реставровано ліпнину, видалено фасадні ікони на цинку та відновлено живопис XVIII ст. на тиньку, що зберігся під ними, тощо.

Серед пам’яток Дальніх печер є ще одна, згадана вище, так звана Шеделівська галерея [ймовірно Й.Шедель був автором проекту галереї], що є невід’ємною частиною ансамблю церкви Різдва Богородиці. Збудована 1744 р., ця видовжена галерея-аркада пов’язана з підпірною стіною, які обмежує верхню терасу подвір’я, має лучкові арки з малою стрілою підйому, що спираються на присадкуваті спарені колони. У центрі галереї невелика сходова вежа під наметовим дахом, у ній сходи, що ведуть на верхню терасу, огороджену балюстрадою, встановленою на підпірній стіні, яка є тильною стіною галереї. 1846 р. галерею було пристосовано під келії. У 1972 – 1973 рр. галерею реставровано [автор проекту архітектор І.Макушенко] в її первісних формах.

У Києво-Печерській лаврі є ще споруди, що заслуговують на увагу, – перш за все Ближні й Дальні печери. Але це окрема тема.

Плине час, погіршується довкілля, псуються споруди, зокрема й реставровані пам’ятки архітектури Києво-Печерської лаври. Своєчасні ремонти, які завжди на пам’ятках мають супроводжуватись додатковими дослідженнями та чспими елементами реставрації, допоможуть надалі зберегти цю неперевершену скарбьицю вітчизняної культури, зокрема архітектури та образотворчого мистецтва, – Києво-Печерську лавру.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 8 – 25.

Вкладені елементи

Використані джерела
Використані джерела
Загальний вигляд ансамблю до війни
Загальний вигляд ансамблю до війни
Троїцька надбрамна церква
Троїцька надбрамна церква
Оборонний мур з реставрованою бойовою галереєю
Оборонний мур з реставрованою бойовою галереєю
Головна дзвіниця. Вигляд зі сходу
Головна дзвіниця. Вигляд зі сходу (+)
Келії соборних старців (корпус № 3)
Келії соборних старців (корпус № 3)
Ковніровський корпус після реставрації
Ковніровський корпус після реставрації
Економічний корпус (№ 7) після реставрації
Економічний корпус (№ 7) після реставрації
Загальний вигляд Нижньої лаври
Загальний вигляд Нижньої лаври
Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах
Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах
Дзвіниця Ближніх печер
Дзвіниця Ближніх печер
Церква Різдва Богородиці та галерея після реставрації
Церква Різдва Богородиці та галерея після реставрації
Дзвіниця Дальніх печер
Дзвіниця Дальніх печер

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 1211

Модифіковано : 20.06.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.