1999 р. Звід пам’яток Києва
Раїса Бондаренко, Тетяна Трегубова
Інститутська вулиця, 19 – 20 ст.
(архіт., іст., містобуд.).
Від вул. Хрещатик і Майдану Незалежності до Кловського узвозу. Одна з основних меридіональних планувальних осей історичного району Липки. Частково збігається з трасою давнього Іванівського шляху, який починався від Лядської брами Старого міста (територія сучасного Майдану Незалежності) і вів до Печерського монастиря. Планування здійснено у кін. 18 – на поч. 19 ст., вулицю названо Іванівською. У 20 – 30-х pp. 19 ст. вулиця мала назву Бегічевської, за ім’ям генерала М. Бегічева, який володів тут великою садибою з триповерховим будинком, де 1834 р. тимчасово розміщувався новостворений Київський університет. Після зведення на цій садибі Інституту шляхетних дівчат (1843) вулиця стала називатися Інститутською. У 1919 р. перейменована на вул. 25-го Жовтня, 1944 р. – на вул. Жовтневої революції, 1993 р. їй повернуто історичну назву – Інститутська.
У період класицизму (1-а пол. 19 ст.) характер забудови визначався репрезентативною функцією всього району. На розі з вул. Шовковичною (на місці ділянки № 18 – 20/8) містилася резиденція київського, волинського і водільського генерал-губернатора (зруйновано 1920 р. під час окупації міста польськими військами); на розі з вул. Шовковичною (на місці будинку № 22/7) – будинок, фельдмаршала Ф. Остен-Сакена, пізніше – цивільного губернатора (розібрано у 1930-х pp.), в якому тимчасово розміщувався Інститут шляхетних дівчат. Провідне місце в композиції вулиці зайняв будинок Інституту шляхетних дівчат, споруджений у 1838 – 43 рр. за проектом арх. В. Беретті. Першу контору Державного комерційного банку засновано 1839 р. у двоповерховому будинку зборів київського дворянства (не зберігся, стояв на місці будинку № 9). У 1840 р. був споруджений новий будинок київського дворянства у стилі класицизму (№ 9-б), пізніше перебудований.
З розвитком капіталістичних відносин у місті зростає число фінансових установ: у 1870 – 80-х pp. будуються дві біржі – будинок № 7 (арх. О. Шіле) і № 1 на розі Хрещатика (не зберігся, арх. Г. Шлейфер); 1893 р. – приміщення Київського кредитного товариства (не збереглося, арх. В. Ніколаев); на поч. 20 ст. – Київська контора Державного банку (№ 9-а, архітектори О. Кобелєв, О. Вербицький). На зміну дворянським садибам у стилі класицизму на вулиці з’являються міські особняки (збереглися № 8, 12, 26) та багатоповерхові прибуткові будинки (збереглися № 9, 13/4, 25, 27/6), вирішені у формах історизму та модерну. Найвищим будинком дорадянського Києва вважався дванадцятиповерховий житловий будинок будівельного підрядчика Л. Гінзбурга, споруджений 1911 – 12 за проектом архітекторів Ф. Троуп’янського і А. Мінкуса (стояв на місці готелю «Москва»). У 2-й пол. 19 ст. у кінці вулиці (№ 29) зводяться доброчинні установи: притулок для дітей живих і покалічених воїнів та училище для сліпих з церквою св. Павла.
Докорінні зміни у характері забудови вулиці відбулися у період соціалістичної реконструкції, особливо після переносу столиці УСРР з Харкова до Києва (1934). На місці старовинних будинків, які зносилися, у цей період зведено ряд великомасштабних житлових споруд (№ 14, 16, 15/5, 19-в, 20/8, 22/7, 24/7), частину з яких тепер визнано пам’ятками історії та культури, їх ускладнена конфігурація, що утворює глибокі курдонери по фронту кварталів, архітектурно-художні особливості, які відбивають перехідний етап від конструктивізму до неокласицизму, надають вулиці своєрідного колориту.
24 вересня 1941 р. всю забудову Інститутської вул. (від Хрещатика до Ольгинської вул.) з правого боку знищено вибухами і пожежею разом з більшою частиною Хрещатика і сусідніх вулиць. Після Великої Вітчизняної війни похилу частину вулиці, що прилягає до Хрещатика, розчищено від зруйнованих будинків з розкриттям перспективи на схили Липського пагорба. Тоді знесено Київську біржу (№ 1), будинок Гінзбурга (№ 16 – 18), будинки №№ 10/1 і 14. У цей час ролі важливої містобудівної домінанти набула будівля висотного готелю «Москва» (1959 – 66 рр.; арх. А. Добровольський та ін.), поряд з яким побудовано круглий наземний павільйон входу до станції метро «Хрещатик». На частково реконструйованому верхньому відтинку вулиці у ретроспективних архітектурних формах 1950-х pp. зведено житловий будинок (№ 25-а), на перетині з вул. Липською встановлено пам’ятник Д. Мануїльському (1966 р., скульптори М. Вронський, О. Олійник.). Корпус готелю «Національний», збудований на місці прибуткового будинку кін. 19 ст. (№ 23/5), та виставочний павільйон Спілки художників України, що споруджується (№ 5), віддзеркалюють сучасний напрям в архітектурі.
Різноманітна за часом та архітектурними стилями забудова вулиці має велике історико-культурне значення. Протягом 19 – 20 ст. вул. Інститутська відігравала значну роль у політичному, фінансово-економічному, громадському і культурному житті Києва. Тут містилися резиденції генерал-губернатора (кол. № 40) і цивільного губернатора (кол. № 42; обидві не збереглися). У першій з них 1918 р. проживав з родиною гетьман П. Скоропадський, бувало чимало провідних діячів доби української революції. З політичною історією країни пов’язаний також будинок, що розташовувався на місці сучасного № 9-а, в якому 1822 – 23 рр. проходили таємні збори декабристів. В № 11 містився склад видань соціал-демократичної газети «Искра». Трагічної слави зажив кол. Інститут шляхетних дівчат (№ 1), в якому містилося у 1930-х pp. управління НКВС УСРР, де судили, катували й розстрілювали жертв сталінського терору; Тут загинули письменники К. Буревій, О.Влизько, Г. Косинка, І. Крушельницький, Д. Фальківський та багато інших діячів української культури.
Важливим фінансово-економічним осередком країни у 19 – на поч. 20 ст. була київська біржа (№ 7 та 1, останній будинок не зберігся), з якою пов’язана діяльність великих підприємців України – родин Бродських і Терещенків, М. Дегтерьова, відомого економіста і державного діяча М. Бунге та ін; Діловий характер вулиці визначався також функціонуванням тут важливих кредитних і банківських установ: Київської контори Державного банку (№ 9 і 9-а), Київського кредитного товариства (№ б, не зберігся), Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного банку (№ 3, не зберігся), Київського земельного банку (№ 7, не зберігся).
На вулиці проживало і працювало чимало відомих діячів історії та культури: видатний український митець і громадсько-політичний діяч Т. Шевченко (у 1846 р. зупинявся у будинку на місці сучасного готелю «Москва»), композитор М. Лисенко, краєзнавець М. Захарченко (викладали в Інституті шляхетних дівчат; № 1); історик, управитель Київської контори Державного банку (№ 9), міністр закордонних справ уряду Української Держави у 1918 р. Г. Афанасьев; архітектори О. Беретті (№ 14; не зберігся) і В. Ніколаєв, льотчик Є. Крутень (обидва в № 11-а); письменник І. Еренбург (народився в № 10; не зберігся); композитор П. Козицький, радянські державні и партійні діячі Д. Коротченко та Д. Мануїльський (усі мешкали в № 20/8); історик, професор Київського університету І. Лучицький та його син – геолог, акад. АН УРСР В. Лучицький (№ 27/6).
Під час фашистської окупації Києва на вулиці містилися конспіративні явочні квартири керівника підпільної диверсійної групи І. Кудрі (№ 16 – 18; не зберігся) і підпільної організації «Арсеналець» (№ 13/4).
Історико-культурний потенціал вул. Інститутської відносить її до найвизначніших пам’яток Києва.
Захарченко М. М. Киев теперь и прежде. – К., 1888;
Київ: провідник. – К., 1930;
Пам’ятки Києва, знищені у XX столітті / Авт. спец. змісту Л. А. Проценко. – К., 1991;
Словник художників України. – К., 1973.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 418 – 420.