2009 р. 24 червня 1934-го до Києва “переїхала” столиця Української СРР

Станіслав Цалик

Дата: 23.06.2009

Столицею Української СРР із 1919 року був Харків. Більшовики тривалий час не могли закріпитися в Києві, столиці ”буржуазної” Української Народної Республіки. Не мали в ньому підтримки й називали його міщанським. Пролетарський Харків пасував їм більше. Колишнє губернське місто за півтора десятка літ призвичаїлося до столичного статусу. І тут грім серед ясного неба: 18 січня 1934-го на пленумі ЦК КП(б)У Павло Постишев повідомив, що ЦК ВКП(б) й особисто товариш Сталін пропонують перенести столицю до Києва.

– Никто не аплодирует, – здивувався реакції присутніх головний український чекіст Всеволод Балицький.

Перенесення пояснювалося необхідністю ”приближения правительства Украины, центрального партийного и советского аппарата к важнейшим сельскохозяйственным районам, какими являются районы, расположенные на Правобережьи Украины”.

І вже 27 січня Київська облрада заборонила ”всем без исключения учреждениям, предприятиям и организациям, а также частным лицам” обмінювати службові або житлові приміщення. Кияни переполошилися: невже їх будуть ”ущільнювати”, аби звільнити помешкання для прибульців із Харкова? Секретар Київського міськкому Черняхівський спробував загасити паніку. Склав міфічний план потужного житлового будівництва в Києві, наказав роздрукувати його на машинці й розіслав по райкомах ”для проведения массовой работы”. Мовляв, квартир на всіх вистачить.

На підприємствах люди самостійно розмножували й поширювали цю прокламацію. За самодіяльних агітаторів узялися спецслужби, а Черняхівського виключили з партії.

Перші переселенці з Харкова брали призначені їм приміщення майже силоміць. Штабісти Українського військового округу, приміром, прийшли у Ветеринарний інститут на Банковій і зажадали негайно звільнити будинок. Скарги ”нагору” не допомогли.

Жителів, викинутих із будинків, де після ремонту мала оселитися партійно-урядова номенклатура, підселяли в квартири інших киян. Почалася ”зачистка” міста від ”социально чуждого элемента”. Міліція арештувала два десятки бандформувань і кілька тисяч крадіїв. 28 розстріляли, а понад 2 тис. відправили до концтаборів. Витурили з Києва і 20 тис. безпаспортних.

Доти провінційному й запущеному Києву спішно почали надавати столичного лоску. Вкрили асфальтом Хрещатик і головні транспортні магістралі, а прилеглі до центру вулиці забрукували. Закупили 25 автобусів і 75 таксі. На перехрестях поставили регулювальників руху, майже вдвічі побільшало ”наружных постов милиции”. На тротуарах з’явилися 1800 урн для сміття. Двірників – їх кількість зросла втричі – одягли в уніформу. Запровадили типові зразки вуличних вивісок.

Кияни вперше побачили поливальні машини. Ще новина: встановили кількадесят кабінок вуличних телефонів-автоматів. Тепер не треба було викликати: ”Альо, дєвушка!”, а самому набирати необхідний номер.

22 червня на всіх підприємствах України відбулися бесіди про необхідність перенесення столиці. Центральні й обласні газети випустили про це спеціальні сторінки. У день від’їзду уряду – 23 червня – на всіх харківських підприємствах відбулися 30-хвилинні збори. Члени уряду запевняли людей, що їм житиметься в Харкові – обласному центрі не гірше, ніж у Харкові-столиці. Увечері члени ЦК й урядовці із сім’ями сіли в спецпотяг і відбули до Києва.

Наступного ранку там на вокзалі їх зустрічали делегації місцевих робітників-ударників, комсомольців, піонерів і колгоспників. Після короткого мітингу вожді сіли у відкриті автомобілі й рушили бульваром Шевченка. ”Всеукраїнський староста” Григорій Петровський стояв у машині в елегантному білому костюмі й махав білим кашкетом.

Біля Оперного театру кавалькада зупинилася. Еліта зайняла місця на трибуні. Розпочалися демонстрація трудящих і військовий парад. А о 20.00 на місці майбутнього стадіону ”Динамо” відбувся розширений пленум Київської міськради. Потім – масові гуляння, салют і пароплавні катання Дніпром із факелами. 24 червня 1934 року в Києві було оголошене неробочим днем. Але його належало відробити в наступні вихідні.

Нині уряд засідає в будинку, що будували для НКВС

Швидко в центрі Києва постали елітні житлові будинки із три- та 5-кімнатними квартирами. Натомість споруд для компактного розміщення всіх партійно-урядових установ Київ не мав. Кабінети урядовців спочатку розмістили в палаці на Банковій, 2 – нині там Спілка письменників. ЦК зайняв приміщення Палацу Праці на Володимирській, 33.

Восени 1934-го Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло кілька варіантів розташування урядового центру. Зупинилися на пл. Михайлівській: центр міста, мальовниче розташування на пагорбі, потрібно було небагато зносити споруд під нову забудову. Але серед них – Михайлівський Золотоверхий собор, що стояв тут іще з часів Київської Русі. Нищити храми з переїздом столиці в Києві почали на широку ногу. Упродовж 1934-го й наступних років лише в центрі міста зруйнували три монастирі та понад 20 церков.

Із проекту урядового центру 1938-го на пл. Михайлівській з’явився лише будинок ЦК – нинішнє Міністерство закордонних справ. Раднарком – уряд УСРР – мав вселитися в його копію на місці знищеного Михайлівського собору. Але будівництва так і не розпочали, хоч храм знищили. .

Раднаркому віддали будинок, зведений для НКВС – у ньому й сьогодні працює Кабмін. А НКВС в’їхав у будинок, який 1938-го звільнив ЦК, – на Володимирську, 33 – коло Софійського собору. Тепер там Служба безпеки України.

Джерело: “Газета.ua”