Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

1997 р. Реконструкція київського житла 11 – 13 століть

Михайло Брайчевський

Дослідження давнього Києва поставило перед ученими низку питань, які донедавна якось оминалися. Зокрема однією з найважливіших проблем видається нам реконструкція рядового житла домонгольських часів. Хоч археологам рештки таких будинків добре відомі – їхній кшталт і подоба вимальовуються непевно. Це пояснюється тим, що археологічні розкопи фіксують лише долішню (заглиблену в землю) частину; про вигляд основної, наземної частини лишається тільки здогадуватися на підставі побічних даних.

Пропонуємо тут реконструкцію такого житла (“напівземлянки”) на підставі приступних даних – археологічних матеріалів, давньоруської графіки, історичних та етнографічних паралелей, а також з урахуванням загальних закономірностей і тенденцій розвитку середньовічного міста.

Розгляньмо основні елементи пропонованої реконструкції.

Тип будівлі.

Загальновизнана похибка – постулат, що заглиблена частина споруди вичерпує собою план і конструктивну основу будинку. Це уявлення виникло як довільне припущення, воно практично нічим не підтверджене. Його спростовують не тільки археологічні, а й етнографічні матеріали. Дослідження в кількох місцях (с.Леськи на Чернігівщині, Пастирське городище поблизу Сміли та ін.) переконали, що житло такого типу було спорудою повністю надземною. Заглиблення площею 9-12 кв. м становило тільки частину її плану. Внутрішній простір являв собою неглибоку виїмку квадратової чи прямокутної форми зі стінками, кріпленими деревом (дошки, дранка, плетиво з хмизу тощо), і широкими “лежанками” по краях, завширшки здебільшого 1-2 м.

Іноді будівля складалася з двох або більше камер. Тому подекуди виявлені археологами розміщені поряд “напівземлянки” могли належати до одного житла. На Поволжі, в Сибіру та інших периферійних районах такі житла (хати з підкліттю) дійшли до наших днів. У кількох випадках підкліть є прямокутним заглибленням, ідентичним давньослов’янським “напівземлянкам”, і становить собою житлове приміщення; набагато частіше – господарське або виробниче.

Поверховість.

Вважається самозрозумілим, що “напівземлянки” (зокрема київські) були будівлями одноярусними. Ця думка, однак, цілком довільна, її спростовує графічний матеріал – давньоруські мініатюри, передусім з Радзивіллівського літопису.

На цих малюнках маємо десятки зображень міських будинків, серед них і київських. Усі вони однотипні, хоч у деталях спостерігаємо відмінності. Характер зображень умовний; це не реальні замальовки будівлі, а своєрідні символи, знаки, покликані інформувати глядача про місце зображуваної дії. У цьому виявляє себе вироблена естетична концепція середньовічних мистців, які аж ніяк не прагнули до точного й адекватного натурі зображення.

Міські укріплення на мініатюрах позначали однією баштою з чотирма зубцями, військо – одним вершником з пірамідою шоломів за ним. Міський ландшафт втілювався в дну будівлю, що становила, певна річ, узагальнений тип споруди, властивої давньоруському місту. Образ був подиктований життям-інакше глядач не впізнав би зображення.

Відмітна особливість тих будівель – вертикальна композиція; висота будинку істотно більша за ширину, що взагалі властиво для середньовічної житлової забудови. Як відомо, тогочасні будівлі, що збереглися до наших днів, мають співвідношення висоти до ширини 2:1, 5:2, 3:1 і навіть 4:1.

Здебільшого міські будинки на мініатюрах зображені триповерховими, рідко – чотириповерховими. Подекуди вони ніби двоповерхові, але це небезсумнівно, Творча манера – різниться; іноді зображення претендує на більш} деталізацію (тут на поверх припадає, як правило, тільки одне вікно), в інших випадках воно гранично схематизоване. В цьому останньому варіанті кількість віконних отворів, зображених простими рисками, звичайно станови три. Очевидно, це невипадково, бо саме таку кількість вікон у вуличному фасаді пізніше закріпило магдебурзьке право.

Отже, давньоруська графіка свідчить, що пересічна міські будівля давньої Русі мала вертикальну композицію й була багатоповерхова (переважно триярусна). Відзначимо, до речі, що археологічні дослідження в Новгороді дали можливість історикам архітектури запропонувати цікаві реконструкції. Усі житлові будівлі там виявилися багатоярусними У Києві щонайменше двоповерхові споруди фіксувалися ще під чаї розкопів В.Хвойки.

Конструкція.

Київське міси житло ХІ-ХІП століть – це будівлі з дерев’яним каркасом і глиняна заповненням стін. Така конструкції має назву “фахверкової” і за раннього середньовіччя була поширена по всій Європі. Щоправда, поряд стояли й зрубні конструкції, але фахверк безумовно переважав – принаймні в горішній частині міста.

Конструктивну основу каркаса становили прямовисні стовпи, вкопані в землю або врізані в поземні бруси, покладені на земляний фундамент; з’єднувалися вони поперечними балками. Щоб надати конструкції більшої жорсткості, використовували похилі бруски, що сполучали прямовисні й поземні деталі каркаса. Кількість тримальних стовпів могла бути різна, у кожному конкретному випадку вона визначалася розмірами житла та його розплануванням. Відстань між сусідніми стовпами в стіні становила 1,5 – 2,0 м.

Добру орієнтацію стосовно цього дають ямки стовпів, що, як правило, трапляються на дні заглибленої в землю (а відтак краще збереженої) частини. Нерегулярність розміщення їх, що бентежить дослідників, – позірна, бо розпланування житла загалом не визначалося місцеположенням заглиблення. Відстань між тримальними стовпами долішнього поверху по периметру становить 1,5-2,0 м, але може бути вдвоє більшою вздовж внутрішніх осей.

Характер заповнення стін, як можна гадати на підставі етнографічних паралелей (в Україні описувана конструкція в народному житлі перетривала до наших днів), міг мати такі варіанти: а) суцільне глиняне промазування по основі дощок (голих чи задранкованих) або плетеної лози; б) заповнення вальками з глини (іноді – попередньо випаленими); в) сирцеве мурування; г) саманне мурування. Два перші варіанти засвідчили археологи.

Діаметр тримальних конструкцій коливався між 0,20 – 0,25 м. Це фіксується розміром”ямок від прямовисних стовпів. Для в’язі використовували звичайно тонші бруски. Такі в’язки забезпечували каркасові потрібну міцність.

Розміри.

Заглиблена в землю частина має доволі усталені розміри – стінки її здебільшого коливаються від 3 до 4 метрів. Рідше трапляються значно більші заглиблення. Ширину “лежанок” з боків виїмки встановити важче, однак можна припускати, що навряд чи вона перевищувала 1-2 м. Подеколи одна зі сторін заглиблення могла безпосередньо прилягати до зовнішньої стіни будинку.

Багато дає дослідникові оцінка відстані між сусідніми “напівземлянками”- коли є впевненість, що вони одночасові. У Києві вона становить від двох до шести метрів. Це підтверджує висловлене вище апріорне припущення – з тим, однак, застереженням, що іноді розміри “лежанок” могли перевищувати середні й досягати трьох, чотирьох і більше метрів.

Робимо елементарний обрахунок: 3-4 м (заглиблення) + 1-4 м (“лежанки” з обох сторін) = 5-12 м (по вуличному фасаду). Саме така ширина будівлі була характерна для середньовічної Європи (тогочасні будівлі Львова, Таллінна, польських міст та ін.).

Поздовжня вісь, розташована під прямим кутом до вуличок, могла бути більшою, але не набагато, оскільки довжина споруди обмежувалася можливостями освітлення. Загальна площа будівлі була десь від 50 – 60 до 100 – 120 кв.м. Зазначимо, що в Новгороді й Ладозі, де добре збереглися зруби, які дають змогу точно визначити розміри будівлі, житлові споруди найчастіше мали саме таку площу. Київські зруби, добре вивчені на Подолі, переконливо підтверджують пропоновані обрахунки.

Висоту будинків і кожного з поверхів годі точно виміряти. Часом вона могла істотно коливатися. Адже висота не лімітувалася ні технічно, ні економічно. При фахверковій конструкції підвищення поверху на 0,5 – 1,5 м майже не впливало ні на надійність конструктивних вирішень, ні на вартість будівлі, Серйозніше обмежувала будівельні можливості проблема опалення – занадто великий обсяг примітивна піч не обігрівала.

У пропонованій моделі, що відповідає середньому рівневі житлової будівлі, взято цифри, близькі до мінімальних (хоч і не мінімальні). Сторони заглибленої в землю частини – 3,0 і 3,5 м, вуличний фасад -6м, поздовжній фасад першого поверху – 8м, висота поверхів: 2,5 + 3,0 + 2,5 м.

Чи дерев’яний каркас тинькували? Гадаємо, що так. Класична фахверкова будівля з оголеним каркасом у нашому уявленні пов’язується із Західною Європою, особливо Німеччиною, де цей прийом застосовують дотепер. У Східній Європі, зокрема в Україні, дерев’яні конструкції здебільшого вкривали шаром тиньку. Але “західноєвропейський” варіант фахверка для раннього середньовіччя був універсальним, і Русь не становила тут винятку.

Про це свідчать зокрема давньоруські мініатюри. На деяких з них дуже чітко показано відкриті й вирізнені кольором фахверкові конструкції (наприклад, на зображеннях приїзду деревлянських послів до Києва 945 року, оборони Переяслава 1187 року). З урахуванням цих ілюстрацій інакше сприймаємо звичайні схематичні малюнки міських будинків з поземними тягами на місці міжповерхових перекриттів. Очевидно, це не карнизи, а деталі фахверка, відкриті погляду й візуально підкреслені.

Виноси горішніх поверхів.

Це питома риса середньовічного фахверкового будівництва, її призначення – максимально використати площу всередині міських фортифікацій. Виносячи горішні поверхи по вуличному фасаду за межі цоколя, будівельники істотно збільшували внутрішню площу коштом вулиці, не заважаючи при цьому рухові пішоходів і вершників. Можемо припустити, що і для Київської Русі (зокрема Києва) застосування консольних конструкцій не було чужим.

Імовірність цього підтверджують знов-таки мініатюри Радзивіллівського літопису. Так, на малюнку повернення Мстислава Ізяславича 1152 року після перемоги над половцями видно дуже цікаву фахверкову споруду з характерним консольним виносом. На іншій мініатюрі (арк.230) зображена досить складна будівля з кількома консолями.

Дах.

Житлові будинки в Київській Русі покривали нетривкими матеріалами, що в землі не зберігаються. Черепиця, незважаючи на значний візантійський вплив, не закріпилася тут. Під час розкопів часом трапляються череп’яні уламки, але так рідко, що доводиться говорити радше про виняток, аніж про традицію. Лише найвизначніші будівлі мали дорогу металеву (оливо) покрівлю.

Спираючись на етнографічну традицію, можна припустити, що основними покрівельними матеріалами в середньовічній Русі були солома, очерет і дерево (ґонт). Соломою покривали переважно селянські хати; у місті вона менш підходила, передусім з міркувань пожежної безпеки, а ще тому, що для давніх міщан хліборобство було лише другорядною справою, тож своєї соломи вони мали обмаль. Очерету по берегах швидкоплинного Дніпра росло не густо. Залишалося дерево, яке мало в нас, можна сказати, універсальне застосування. Отож ґонт був найчастіше уживаним у місті покрівельним матеріалом. На мініатюрах часто бачимо дахи, густо покреслені лусочками прямокутної форми. То не черепиця, а дерев’яні дощечки – ґонтини.

Матеріал покриття визначав конструкцію і кут нахилу покрівлі. Ґонт потребує досить крутого схилу, щоб забезпечувалося швидке і повне стікання дощової води та сповзання снігу. Саме такі ґонтові покриття на замкових вежах, дерев’яних церквах та інших будівлях пізніших часів.

Високий гребінь у поєднанні з шириною будівлі визначав наявність великого горища, яке, поза сумнівом, використовувалося мешканцями здебільшого з господарською метою, а часом – і як житло. Ці приміщення мали слухові віконця або, як часто бачимо на мініатюрах, і звичайні вікна.

Опалення.

Через досить суворе підсоння Києва проблема опалення належала до найважливіших. Кожна оселя і кожний її поверх мали свою піч. Конструкція і розміри давньоруських печей добре відомі археологам. Довжина череня звичайно становила 0,6-1,0 м, хоч були і більші, переважно в печах виробничого призначення.

Усі печі мали, комин. У піднебінні залишався круглий отвір для виходу диму, крізь який він витягувався у димар. Рештки димарів іноді щастить виявити під час археологічних розкопів, наприклад – у Вщижі (дослідження Б.Рибакова). Добре видно два димарі над гребенем будинку на одній з мініатюр Радзивіллівського літопису.

Етнографічний матеріал уможливлює реконструкцію найпростішого і, очевидно, найпоширенішого димоходу. То був комин – плетений з лози канал, обмазаний глиною. Дим виходив у встановлений над піччю ковпак і підносився вгору тягою гарячого повітря. У сучасній українській хаті такий пристрій використовують для сушіння й вудження продуктів. Втрата тепла в процесі опалення надолужувалася приступністю й дешевиною палива.

Очевидно, глиняні печі ставили на всіх ярусах будинку – одну над одною і сполучали одним спільним димовивідним каналом. Кожний поверх, як правило, мав одну піч, розміщену так, щоб одночасно обігрівати кілька приміщень.

Освітлення.

Віконне скло за доби Київської Русі вже було. Як встановили археологи, шибка мала круглу форму поперечником близько 20-30 см. З таких кружалець на рамі складалося вікно. А що скло за тих часів було дуже дороге, то особливо великих вікон бути не могло – вони налічували чотири, шість, дев’ять, щонайбільше, мабуть, дванадцять шибок. Розкіш мати скляні вікна могли дозволити собі лише найбагатші родини. Звичайний міщанин мусив шукати якогось замінника, здатного хоч якось пропускати світло. Найпопулярнішим з давніх-давен до порівняно недавніх часів був бичачий міхур. Після належної обробки його натягували на дерев’яну обичайку (як сито), котру вставляли в раму з круглими отворами. Не виключено, що кругла форма тогочасних шибок пояснюється давньою традицією використання міхура як матеріалу, що пропускає світло.

Сполучення між поверхами.

У пропонованій реконструкції вжито кручені сходи; ця конструкція найбільш економна й довершена з погляду використання внутрішньої площі. Якоюсь мірою обгрунтуванням вибраного варіанту може бути традиція у сфері мурованого будівництва. Ранні пам’ятки мали кручені сходи (Софія Київська, Ірининська церква, собор Спаса в Чернігові, церква Спаса на Берестові, Михайлівський Золотоверхий собор, Михайлівський собор у Видубицькому монастирі тощо). Прямі сходи з’явилися згодом.

Пам’ятки України, 1997 р., № 3.