Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби
за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

1993 р. Кому поставлено пам’ятника на Чернечій горі в Каневі?

Віктор Вечерський

Шевченківський меморіал на Чернечій горі в Каневі проектували та споруджували протягом 1934-1939 років за постановою Раднаркому УСРР від 10 березня 1931 року. Будинок музею зведено впродовж 1934-1937 років за проектом українських архітектів Василя Кричевського та Петра Костирка, а монумент на могилі збудовано 1939 року за проектом „інтернаціональних” авторів: архітекта Є.Левінсона й скульптора М.Манізера.

Пригляньмося уважніше до цього меморіалу…

За давнім українським звичаєм над місцем вічного спочинку видатних людей насипали високу могилу й ставили хреста – дубового чи камінного. При цьому ніколи не передбачалося можливості зійти на саму могилу, топтатися по ній, бо це – гріх! Щоправда, сказане не стосується спеціальних випадків поховання в церквах з мотивів християнського покаяння, коли, навпаки, передбачалося, що вірні ступатимуть ногами по могильній плиті.

З точки погляду української національної культури, абсурдність архітектурно-художнього вирішення могили Шевченка в Каневі полягає ось у чому.

Могила перетворена на рекреаційний атракціон – оглядовий майданчик.

Замість традиційного хреста на могилі православного християнина Шевченка, який ніколи не зрікався своєї віри, поставлено химерний постамент – щось середнє між традиційною юдейською поховальною стелою і модернізованим єгипетським обеліском. Така архітектурно-пластична форма не характерна для України і слов’янської цивілізації взагалі, навпаки, обеліск – це усталений тисячоліттями атрибут багатьох східних деспотій, від Єгипту і Персії до елліністичних сатрапій Близького Сходу.

Цей обеліск вінчає на великій висоті маленька людська фігурка, немасштабна стосовно постаменту, що перетворює образ поета на такого собі поганського божка, вознесеного над людською юрбою для поклонів, офір і куріння фіміаму.

На могилу ведуть широчезні гранітні сходи, – вони візуально зменшують могильний курган, перетворюючи його з духовного центру ансамблю на банальний елемент „пластики землі”.

Прочанина, що сходить на могилу, зустрічає буйний (аж лізе межи очі) російськомовний текст, який вихваляє технічну експансію та її „духовні благодіяння”. Цей текст одразу ж свідчить:

– кому належить Україна („старшому братові”);

– яка ідеологія є і має бути панівною в Україні (механістичний матеріалізм з гегемонією технократизму в суспільному житті).

Застосування в оформленні могили червоного граніту, не властивого Наддніпрянщині й українській культурній традиції загалом, виводить це явище за межі національної культури. Натомість червоний граніт – улюблений матеріал монументальної пластики східних деспотій.

Що становить собою сама скульптурна фігура Шевченка? Опущена голова, опущені плечі, випнутий живіт, понура постава, руки безсило закладені за спину, м’які, обтічні складки одежі – усе це підкреслює похилість, покірність, втому і є наочним виявом проклятого малоросійського квієтизму, споглядальної бездіяльності. Хіба ж це – Шевченко? – радше товстенький бовванчик, шаблоновий образ пасивного, лірично-сумовитого “хохла”, любителя вареників, горшки й плаксивих пісень.

Отже, є досить підстав для висновку: теперішній монумент на поетовій могилі -антихристиянський, а значить, антилюдський своєю суттю.

Закономірно постає кілька питань:

– чому монумент і весь музейний комплекс на могилі Шевченка, що коштував величезних грошей, споруджено саме в 1934-1939 роках, тобто у період найнещаднішого винищення українства?

– чому проектування музею і монумента влада доручила різним авторським колективам: першого – українцям, а другого, по суті сакрального об’єкта, – чужинцям?

Відповідь дає один з найбільших авторитетів, той, хто стояв біля джерел комуністичного тоталітарного режиму й тому спромігся дати точний соціологічний аналіз цього та інших пам’ятників Шевченкові, – Лейба Бронштейн (Троцький): „Сталинская бюрократия возводит памятники Шевченко, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников”.

Отже, на могилі Тараса Шевченка стоїть нині не пам’ятник найбільшому національному поетові, а типовий комуністичний бовван у дусі ленінської „монументальної пропаганди”, що символізує не вічну Україну, а нелюдську совітську систему, і своїм зоровим образом відчужує нарід від джерела його духовності.

На мій погляд, настав час повернутися до усталеного національного образу могили нашого національного пророка, скинути багаторічний гіпноз і відмовитися од насильно накиненої українцям фальшивої личини комунізованого „революціонера-демократа”. Для цього потрібно:

– зняти оглядовий майданчик з могили; -зняти широченні гранітні сходи,

– виключити з меморіального комплексу всі будівельні й опоряджувальні матеріали, не притаманні Наддніпрянщині;

– зняти російськомовний напис, абсурдний у контексті меморіалу;

– зняти з могили чужорідну стелу-обеліск разом з фігурою;

–за давнім українським (козацьким) християнським звичаєм поставити на могилі хреста з тривких матеріалів, або ж поновити той хрест, який був перед комуністичним втручанням [19]30-х років.

Автор усвідомлює, що цілком незаперечною і юридичне обґрунтованою може бути така теза: пам’ятник на могилі Шевченка – це пам’ятка історії та культури, що охороняється державою і за своїм юридичним статусом є абсолютно недоторканною. На цьому можна було б і закрити дискусію, навіть не розпочинаючи її.

А проте лишається чинним головне питання: чи вартий свободи нарід, який сліпо береже фальшивих кумирів, накинених йому чужинецькою окупаційною владою?

1992 р.

Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 122 – 123.