2010 р. Лариса i пустота

Роман Чайка

Дата: 13.09.2010

Гарна погода. Останні дні літа, коли вже так пахне осінню. Піти за таких обставин на Дніпро й на кручі – повний кайф. А в районі Канева і Тарасової гори пейзажі такі, що не соромно клеїти на фотообої навіть у держрезиденції. Мета мандрівки проста – оглянути оновлений музей Кобзаря.

Востаннє тут бував за часів помаранчевого режиму у 2006-му. Око і фотокамера уважно фіксують усе, що вдалося стабілізувати та реформувати з тих днів. Дороги довкола Канева і в самому місті відзначені напрочуд сталою ямковістю та горбковістю. Тут без змін. Жодних вказівників і дорожніх знаків також. А от сама берегова лінія поблизу Чернечої гори прибрана і нагадує пляжі піонерського табору. А через дорогу – Шевченкова алея скульптур з каменю. Тут вперше видно ніжну руку цензури.

У написі “за ініціативою Президента України” прізвище Ющенка заклеїли так, щоб не псувати Януковичу день незалежності. Хай думає, що то за його ініціативою. Перед сходами до Тараса усе без змін: портрети Кобзаря на тарілках, дошках та полотні, якісь китайські сувеніри, дерев’яна булава, матрьошки і вишиті рушники, старовинні значки з СРСР, езотерична література МП, декілька путівників “Украина”, плетені ляльки з вишитими іменами “алена, егор, ева, миша” і декілька шкільних перевидань Кобзаря. Можна купити букетик у бабусі. Йдемо вгору. До Тараса.

Після молитви – в оновлений музей. Тут ще декілька років тому були риштування і вибиті вікна, а прості дядьки-сторожі просили “там в Києві кому нада розповісти, що все розкрадають і нічого не роблять”. Тоді міністром культури був саме Ігор Ліховий, відомий інструктор міському КПУ та незмінний з 1989 року директор державного музею-заповідника імені Шевченка. На Тарасовій горі була тоді велична сумна руїна. Але за нової влади усе змінилося…

Чисто вибілена будівля музею Шевченка зовсім не нагадує той музей за проектом Василя Кричевського. Усюди одразу відчувається творчий геній головного архітектора і давньої подруги Ганни Герман і члена гуманітарної ради при президенті Януковичі Лариси Скорик. Жодних розписів, навіть художні вітражі замінили на прості вікна. Розписи і різьба заховані під підвісною стелею та гіпсокартоном. Автоматичні двері в музей спочатку лякають відвідувачів, бо несподівано самі закриваються перед носом. Напевно пані Лариса хотіла підколоти Президента, який відкривав її музей і нагадати Гаранту двері Верховної Ради у день інавгурації. Перша вдала фішка.

Заходимо. Вау! Стільки віконець і скла, як на залізничному вокзалі. І темний мармур. Він усюди – підлога, сходи. Спочатку здається, що машина часу тебе перенесла десь у 1974-ий і ти зайшов у величний ЗАГС квітучого обласного центру. У той палац урочистих подій з дитинства, що завжди стояв за спиною пам’ятника Лєніна на центральній площі. Але це перше враження. Човгаєш далі голим мармуром. Біло-сірі стіни, пластик, скло. Чіткі лінії. Скільки простору, вільного простору. Космос. Вічність і вакуум. Tempus est Spatium. Саме так має виглядати інсталяція до роману Віктора Пелєвіна “Лариса і пустота”.

Довкола великі репродукції картин та рисунків Шевченка і “нешевченка”. Декілька сотень квадратних метрів фотодруку між величезними пластинами скла. Може й не дуже високої розподільної здатності, зате не підписані і залишають простір для фантазії та здогадів. Сходи. Зали. Знову багато простору і пластикові куби й паралелепіпеди. А там якісь старовинні книги в шкірі, скринька. Що це за книжка? Це питання вас буде муляти цілий день. Ось старі фото, ось їх копії. Хто ці дядьки і тьоті? Не пам’ятаєш з підручника історії?

Ця утаємничена і не підписана ніким експозиція невідомих артефактів – не для аматорів. Комп’ютерні монітори також не допоможуть неофітам. Вони погасли після того, як Президент покинув Чернечу гору. Дроти і штекери вужиками мирно спочивають в куточках.

А у лівому крилі музею після рестайлінгу та фейсліфтингу за дверима матового скла ховається ціла зала. Двері зв’язані. Розтягуємо шнурочки, пропихаємо руку з фотокамерою. Ось куди пішли ці шалені кошти пришвидшеного ремонту! Підозра була, що мармур, скло і повітря не можуть коштувати аж так багато. Здоровенна конференц-зала. Мармур, скло та алюміній. Стіл, як футбольне поле, і десятки офісних крісел у білій шкірі. Вєщь! Таке коштує дорого.

Тут достойно може засідати уся гуманітарна рада при Президентові за участі самої Лариси Скорик. Слова і думки радників будуть відбиватися від мармурової підлоги і навічно зависати у цій пустоті під пильним поглядом професора Каліфорнійської академії наук.

Помаленьку звикаєш до цього сірого інтер’єру, як пацієнт звикає до синіх стін районної лікарні. Мармуровими сходами прямуєш до центрального залу із наріжною каменюкою під склом. Озираєшся востаннє. Ні – це не палац урочистих подій і не районний ЗАГС. Щось інше – таке до болю рідне і знайоме… Так! Вхід на станцію метро у центрі Києва. Гарний, мармуровий вхід. Ще крок і ти вже на ескалаторі…

Зітхаєш і виходиш. Метро – це завжди дорого. Музейне метро. А ще Президент хоче тут мати вертолітну площадку. Де ж її прилаштують? Ось там між соснами і табличками “Зона тиші”?

Єдине, чого не торкнувся геній Лариси – це Тарасова світлиця, перша хата-музей Шевченка з 1884 року. Українська хата. Пахне сіном. Портрет Тараса роботи Рєпіна, ікони, рушники. І найцікавіше – книга відгуків. Від дня урочистого відкриття Януковичем музею проминув лише тиждень. Ого, скільки відгуків! Скільки народу ходило помолитися до Тараса!

Читаємо.

“Музей Шевченка став не музеєм, а хто знає що… позор таким реставраторам”. Дмитро, Канів.

“Музей втратив свою автентичність, втратив душу… З сумом і біллю”. Юрій, Житомир.

“Стыд! Позор! Плевок в лицо!… Это что – диверсия?!” Підпис, Київ.

“Серце плаче й стогне – нічого українського і живого…”

“Браво! Угрохать страшные деньги ради одной единственной цели – изгнать дух Шевченка из его музея…” Пан-ко, “Який жах. Де подівся музей?” Сім’я Бес-б, Канів.

“Дуже сумно і боляче, бо не змогли побачити тих експонатів, що були в музеї…” Сім’я Про-ів, Київ.

“Новая экспозиция вызывает отвращение. Л. Скорик давно пора на пенсию… Все это отвратительно и безвкусно…” Підпис, Київ.

“Дуже боляче…Нас українців автори ремонту музею вважають за бидло і дикунів…Та це не так. Ганьба реставраторам…” Підпис Танк-ова.

“Сучасно, чисто…і сумно, дуже сумно. А де ж музей Шевченка, музей мого дитинства? Порожньо…” Ольга, Київ.

І ще сотні таких відгуків. Ще один крок реформ завершено. Табачник прибрав з підручників історії Січових Стрільців, Івана Мазепу, Крути, УПА, а Лариса прибрала Шевченка й Україну з музею. Який стрімкий поступ! Яка гармонія!

І порожнеча…