Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину,
якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

Еволюція розпланування міста

Виявлена нами тенденція збільшення чисельності міського населення чітко відбивається на характері формування сельбищних зон та на еволюції урбаністичної структури міста, яка розвивається відцентрово.

В XII – першій половині XIII ст., з розширенням сельбищної території від серединної площадки на північ острова, сформувався другий, північний в’їзд до міста, від якого рівнобіжно вододілу північ-південь пройшли до центру вулиці Татарська (пізніша Велика Єзуїтська) та Зарванська. В цей самий час у межах серединної частини острова, ближче до західного в’їзду і на однаковій відстані від обох, північного та західного в’їздів, почав формуватись соціотопографічний центр міста – ринок (рис. 6).

Погляди дослідників щодо формування Ринку суперечливі. Версію про прямокутний ринок 155: 162 м (саме в таких межах він існував до 1945 р.; рис. 2) як про первісну структуру, що постала у XV ст. внаслідок “реалізації досвіду західних і польських міст” [39], приймає частина дослідників [40]. І. Винокур та М. Петров також вважають, що до утворення ринку в центрі міста у східній частині острова існувала давньоруська площа (торг), яка згодом зникла, поступившись у XV ст. місцем ринкам Польському та Вірменському [41]. П. Ричков, поділяючи погляд щодо збереженої до 1945 р. структури Ринку (155: 162 м) як до первинної, датує її щонайпізніше кінцем XIV ст., відзначаючи разом з цим, що у XIV-XV ст. домінуючою ринковою структурою був квадрат [42]. А. Мандзій, ігноруючи відкриту в межах Ринку домонгольську житлову забудову і не беручи до уваги історичної топографії Вірменського ринку (з яром по його довгій осі), без жодних обґрунтувань стверджує, що центральний Ринок постав у XV ст. як центр “нового міста”, розміщеного на периферії “старого міста”; ринком останнього був Вірменський ринок у теперішніх межах [43]. В наших публікаціях, на основі вивчення архівних писемних і картографічних джерел, аналізу хронології і локалізації знахідок домонгольського житла, а також ретроспективного метрологічного аналізу розпланування центру міста, стверджується присутність регулярності в розплануванні домонгольського етапу; зокрема висувається гіпотеза щодо існування квадратного ринку XII-XIII ст., що став основою післямонгольського, литовського ринку [44].

Формування квадратного ринку в центрі острова з точки зору теорії урбаністики виглядає закономірно. Там, де існувало перехрестя двох доріг, що сходилися під прямим кутом, найчастіше утворювався прямокутний або квадратний у плані ринок, а напрямки основних вулиць містобудівного каркасу визначалися напрямками цих доріг [45]. Прямокутник, як відомо, належить до найдавніших форм поселення та площі. Ортогональність напрямків вододілів та в’їздів до Старого міста не могла визначити іншої структури ринку, крім прямокутника, який зайняв єдину підвищену площадку в центрі острова.

Архітектурно-археологічними дослідженнями кам’янецького Ринку виявлено риси ортогональності вже в домонгольському (XII-XIII ст.) періоді – дві перпендикулярні лінії забудови, що співпали з червоними лініями середньовічного Ринку та напрямками вододілів острова [46]. Збіг дрібніших деталей опосередковано свідчить про спадкоємність регулярних принципів також на рівні розподілу кварталів на ділянки-парцели.

Регулярність післямонгольського розпланування західноукраїнських міст логічно пояснюється впливом західноєвропейської урбаністики XII-XIII ст., яку характеризує процес локації міст [47], що впродовж короткого часу, минаючи фази становлення й еволюції, охопив величезні терени Європи [48]. Регулярність домонгольських містобудівних структур, простежено археологічними й урбаністичними дослідженнями на теренах Західної України [49]; це підтверджує, що міста південно-західної Руси вже за часів Давньої Руси розвивалися на засадах європейської урбаністики. Саме цей висновок суперечить загальноприйнятій у радянському архітектурознавстві концепції давньоруського міста передусім як “русского города”.

Доречно тут навести думку Ю. Асєєва:

“Конец XII ст. в мировой архитектуре почти во всех странах Европы, в том числе Балкан и Кавказа, и ряда стран Азии, характеризуется началом новых стилистических направлений, связанных с развитием производительных сил в городах и выходом на историческую арену городского сословия. В странах Западной и Центральной Европы зарождается готика. Во Франции готическая архитектура к концу XII в. окончательно складывается как архитектурный стиль. В Германии позднероманская рейнская архитектурная школа несет на себе черты настолько близкие к готической архитектуре, что дало повод исследователям назвать ее “Kölnische gotick”… Архитектуре всех направлений были свойственны новаторские тенденции в строительной технике, центрические (часто высотные) композиции, живописный характер форм, сменивший характерную для предшествующего времени графичность, развитая пластика фасадов. Все эти черты наблюдаются в новом стилистическом направлении древнерусской архитектуры, возникшем в городах, где бурно развивалось ремесленное производство … и чрезвычайно напоминают подобные же явления в готической архитектуре стран Европы … Исследования … дают все основания считать этот стиль явлением общерусским, а Киев … городом, где формировалась и развивалась архитектура этого направления. Все вышесказанное дает нам полное основание считать, что зодчество древнего Киева, равно как и вся древнерусская архитектура, развивалась общем потоке мирового архитектурного процесса и, не теряя своих особенностей, было активным соавтором этого процесса” [50].

Виникає закономірне запитання: чому схарактеризовані вище прогресивні тенденції європеїзації давньоруської архітектури не заторкнули урбаністики, яка за своєю суттю є більш соціальною і більшою мірою зумовленою економічними й політичними чинниками. Однак, за російською концепцією, заснування і розвиток міст Давньої Руси (з далеко ненаукових причин) залишилося на узбіччі потужної течії європейської урбанізації.

Дослідження останніх років цю концепцію спростовують. Зокрема регулярність давньоруського (давньоукраїнського) центру Кам’янця, простежена археологічно, стала предметом самостійного дослідження, яке привело до пошуків більш глибоких історичних зв’язків регіону Поділля з Європою [51].

Ринок, разом з оточуючими кварталами та внутрішньоквартальними вулицями (на сьогодні втраченими і реконструйованими нами за архівними та натурними даними), постає як симетрична структура з внутрішнім простором 216: 216 м, яка ідеально покривається сіткою квадратів зі стороною 54 м (5 в напрямі північ-південь та 6 в напрямі схід-захід), причому кафедральна садиба своїми межами ідеально вписується в цей квадрат (рис. 8). На діагональному куті цього Ринку лежить садиба Домініканського костелу, первісна територія якої також наближалася до модуля 54: 54 м. Внутрішньоквартальні вулиці периметральних кварталів, розташовані на осях північного, південного та західного боків Ринку, одночасно лежать на осях модульної сітки 54: 54 м, яку ми вважаємо найвірогіднішою структурою, покладеною в основу.

І. Винокур та М. Петров, дотримуючись “проросійської” теорії розвитку українських міст (як пізніх “реплік” західної урбаністики), заперечують появу регулярного ринку раніше XV ст. Намагаючись “примирити” проросійську теорію з наявними фактами, вони пропонують концепцію містобудівної еволюції Кам’янця [59], що полягає у перманентних змінах принципової містобудівної структури, зокрема утворенні й зникненні міських ринків впродовж XII-XVII ст. Причому утворення ринків, що супроводжується ліквідацією житлових кварталів, співпадає з періодами, коли населення міста, згідно з висновками самих же дослідників, збільшується (рис. 5). Така концепція не відповідає ані містобудівній логіці, ані джерельній базі Кам’янця. Урбаністична структура (і особливо ринкова площа) є доволі консервативною, й її трансформації обмежені багатьма чинниками. Тільки за умови їх сумарної дії відбуваються містобудівні зміни. Сельбищні зони міста формуються як мікропарафії храмів, храми виникають у містобудівних вузлах, останні визначаються топографією місцевості й зовнішніми шляхами. Зміна одного параметра спричинює зміну кількох інших. У містах подібні трансформації пов’язані з власністю на землю та будівлі одночасно великої кількості осіб. Навіть переміщення на один лікоть межі між сусідами спричинювало судові позови. Годі й говорити про переміщення ринків і ліквідацію кварталів і ділянок.

Отже вважаємо, що формування сельбищної зони міста йшло відцентровим шляхом, з поступовим зменшенням ринків і відповідним збільшенням (по мірі збільшення чисельності мешканців) сельбищних зон. Місце головного міського ринку було визначене, виходячи з топографії місцевості, вже на домонгольському етапі.

Наступний етап (друга половина XIII – початок XIV ст.) пов’язаний із заселенням вірменськими переселенцями південної частини міста, розташованої на стрімкому терасованому схилі, яка на той час майже не була заселена з огляду на складні умови для будівництва. Для призвичаєних до гірських умов вірменів це, однак, не було перешкодою. Первісна вулична мережа південної частини міста нині майже втрачена внаслідок містобудівних перетворень XVIII ст. Напрямки первісних вулиць фіксують лише підвали перебудованих в надземній частині будинків, мідьорит К. Томашевича та історичні плани міста.

Головною вулицею вірменського містечка була згадувана у вірменських джерелах вул. Попрічна, що з’єднала теперішній Вірменський бастіон з парафіяльним храмом вірменів – Благовіщенським. Вона утворилася як відгалуження від західної дороги і пройшла паралельно вододілу схід-захід, нижче за рельєфом [60]. З нею утворили перехрестя вулиці, які від південної брами йшли на північ: первісна Вірменська, що прямувала до Благовіщенської церкви, та вулиця невідомої назви, що з’єднала південну браму зі Старим Вірменським ринком (рис. 9, 10).

Старий Вірменський ринок (“antiquo circulo Armenorum”, дослівно “давній Вірменський ринок”) згадується у вірменському акті 1517 р. [61], отже, правдоподібно він утворився в початковій фазі формування колонії [62]. Прибульці-вірмени не мали можливості створити великий ринок майже в центрі українського міста. Через це вони організували свою невеличку (близько 40: 90 м, тобто два шнури по 43,43 м) площу на прилягаючому з півночі до вул. Попрічної майданчику, однаково віддаленому від двох – західного та південного – в’їздів [63]. За архівними джерелами Старий Вірменський ринок знаходився “на міському валу”, “навпроти руської церкви” [64]. Єдиним місцем, якому відповідають обидві характеристики, є рівна верхня тераса між теперішньою вул. Вірменською та пров. Комендантським [65]. Будинок вірменської ратуші, показаний К. Томашевичем посередині південної сторони нового Вірменського ринку, одночасно знаходився й на північно-західному розі Старого вірменського ринку. Це свідчить про його первісну орієнтацію на старий ринок. У XVI ст. старий ринок було забудовано; на перепаді терас залишилося широке перехрестя вул. Попрічної з провулком, що йшов від нового Вірменського ринку на південь (нині пров. Комендантський) (рис. 10).

Надання Кам’янцю Магдебурзького права можна віднести до другої третини XIV ст. Згідно з грамотою Корятовичів 1374 р., яка, на нашу думку, не була першим локаційним документом, а вносила поправки й доповнення до останнього, міщанам дозволялося судитися “за своїм правом своїми радниками” [66], отже, в українців та вірменів в цей час вже повинні були існувати відповідні адміністративні інституції [67]. На Ринку, що на той час становив квадрат 216: 216 м площею 4,7 га, розбитий на основі модульної сітки 54,0 м, постав будинок литовсько-українського магістрату. Він знаходився в геометричному центрі Ринку [68], у створі осьових вулиць північного (вул. Стара Троїцька) та південного кварталів, становлячи центр радіально розміщеної системи сакральних і оборонних об’єктів міста, що сформувалася протягом наступного століття [69]. З точки зору геометрії, магістрат належить саме квадратному ринку 216 x 216 м, в якому ще не було західного та південного кварталу. Останній, правдоподібно, утворився на наступному етапі, коли князі Корятовичі грамотою 1374 р. ініціювали процес розбудови й залюднення міста, а отже виникла потреба у додатковій сельбищній території в центрі міста.

Парцеляцію ринків здійснювали “шнурами”, що зазвичай дорівнювали 75 “ліктів” [70]. Документи про систему мір Кам’янця у XIII-XV ст. не збереглися, але за встановленим розміром “ліктя”, уживаного в Кам’янці 1544 р. (0,579 м [71]), “кам’янецький шнур” дорівнював 43,43 м. Розмір Ринку XII-XIII ст. (216: 216 м) був кратним одночасно чотирьом модулям по 54,0 м та п’яти “шнурам” 43,43 м (рис. 8). Разом з цим, при модулі “шнура” 43,43 м немає такого чіткого, як при модулі 54 м, збігу внутрішньоквартальних вулиць з модульною сіткою. Це свідчить, що Ринок розпланували раніше – ще на основі модуля 54 м і згодом пристосували до модуля 43,43 м.

Внаслідок містобудівної акції, пов’язаної з грамотою 1374 р., наприкінці XIV – на початку XV ст. на Ринку постав новий південний квартал, і розмір площі зменшився до 216: 166 м [72]. Відповідно утворилися нові вісі симетрії та новий центр симетрії ринку, відносно якого вежа ратуші змістилася на південь (рис. 12).

Польський дослідник М. Лукач, користуючись опублікованим нами 1985 р. детальним планом забудови Ринку, але не приймаючи концепції його “допольського” походження, запропонував схему “маґдебурзької” парцеляції на основі “краківського” шнура – 45,5 м [73] (рис. 11). Міряючи Ринок у габаритах середини XVII ст. (176: 155 м) архаїчним шнуром XIV ст. [74], дослідник зробив “натяжку” за рахунок неточності побудови схеми: знехтувавши “зайвими” 11 м та 17 м, він дістав контур, який не досягає лінії забудови ще на 17 м. М. Лукача отримані таким своєрідним способом результати задовольняють. Ми, однак, у цій неточній схемі вбачаємо підтвердження того, що західний квартал, як пізніший, не співвідноситься з жодною парцеляційною сіткою, а південний (який ми датуємо кінцем XIV – початком XV ст.), теж відхиляється від первісної геометричної схеми.

Важливим етапом формування середньовічної урбаністичної структури міста стало утворення нового Вірменського ринку (рис. 12). Це сталося наприкінці XIV ст. – на початку XV ст. в результаті освоєння незручної в топографічному відношенні місцевості на південь від згадуваного вище яру, що йшов від західного в’їзду паралельно вододілу. З обох боків яру проходили вулиці з односторонньою забудовою – з півночі давня українська, з півдня вірменська. Яр, як це завжди відбувається у процесі життєдіяльності міста, впродовж понад двох століть засипали будівельним і побутовим сміттям, і поступово вулички обабіч нього злилися в єдину довгу площу з великою улоговиною посередині, показаною на мідьориті К. Томашевича (рис. 10). Сліди її досі існують. Внаслідок хаотичності формування забудови червоні лінії Вірменського ринку не мали геометричної чіткості: це показано на мідьориті та відзначено О. Сементовським [75]. Ринок набув форми довгої трапеції зі східною основою завдовжки в один “кам’янецький” шнур 43 м, західною, від якої починалася вул. Францисканська – близько 110 м (108,6 м становить два з половиною “кам’янецьких” шнури), та висотою – близько 300 м [76] (304 м становить сім “кам’янецьких” шнурів). Старий Вірменський ринок поступово забудували, і наприкінці XVI ст. він зник з карти міста.

Наприкінці XIV ст. містобудівна структура Кам’янця в основних рисах сформувалася. Але після 1434 р. знову виникла потреба у додатковій сельбищній території для новоприбулого польського населення. І знову було використано резерв площі головного українського ринку. Перша некапітальна забудова з’явилася у середринковому просторі: на відстані 15 м на захід від червоної лінії східного кварталу Ринку, в межах середринкового простору, в горілому культурному шарі завтовшки 0,25-0,55 м, датованому XV – початком XVI ст., виявлено залишки шести дерев’яних житлових будівель [77], які, однак, проіснували недовго. Не пізніше кінця XV ст. навколо магістрату постав забудований мурованими крамницями середринковий квартал (30: 60 м), а наприкінці XVI – на початку XVII ст. почав формуватися західний квартал Ринку (рис. 12), який вже не враховував старої модульної сітки. Відповідно габарити Ринку зменшилися до 166 x 155 м, його геометрія змінилася, і колишня вулиця Троїцька перемістилася відносно нової осі симетрії “південь – північ” на захід. За законами формування міських площ на новій осі симетрії ринку постала нова Троїцька вулиця, а на новому північно-західному куті – нова Татарська (що становила відгалуження від первісної Татарської, згодом Великої Єзуїтської вулиці). Через це будинок, що впритул стояв до східного прясла огорожі кафедральної садиби, опинився “впоперек Татарської вулиці” [78]. Незмінною залишилася вул. Зарванська, а з нею і східна межа Ринку. На новому південно-західному куті виникла вулиця, яка з’єднала Ринок з Вірменським ринком. Нову вісь симетрії південного кварталу Ринку зафіксувала нова вулиця – Шляхетська. Правдоподібно, що до турецької окупації 1672 р. старі та нові вулиці існували поруч, але в процесі відбудови міста після окупації між новою Татарською та новою Троїцькою вулицями утворився квартал, який поглинув стару вул. Троїцьку. Ці трансформації, не порушуючи ширини парцелей, заторкнули їхню глибину. З “відмиранням” старої вул. Троїцької торці будинків, що виходили на неї, опинилися в тилу кварталу, натомість тильні фасади стали головними по відношенню до нової Троїцької та Татарської вулиць. Залишки старої Троїцької вулиці та вулиці на південь від Ринку ще простежуються на планах 1773 р., 1800 р. (рис. 13) та деяких інших.

Не пізніше початку XVI ст. на ширшому західному кінці Вірменського ринку, в межах середринкового простору, утворився невеличкий квартал, в центрі якого вже 1533 р. стояла українська Вознесенська церква [79] (рис. 12 та рис. 10, літ. “Z”). В цей час було забудовано Старий Вірменський ринок. У зв’язку з розбудовою церкви Св. Ніґола та збільшенням її садиби, на початку XVII ст. вулиця Вірменська на відтинку південніше церкви Св. Ніґола розійшлася на два рукави; новий влився у Вірменський ринок, з’єднавшись з вулицею П’ятницькою, що на той час вже змінила трасування [80]. Старий, що проходив повз фасад вірменської Благовіщенської церкви і зливався з вул. Довгою, після 1700 р. припинив існування у зв’язку з руйнацією турками Благовіщенської церкви. Зміни заторкнули також квартал між старою вулицею П’ятницькою та Вірменською (нині Довгою). Під бруківкою дороги, на повороті нинішньої вул. П’ятницької, виявлено мури будинків, що підтверджує існування в її межах забудови [81]. Сучасна вул. П’ятницька утворилася у XVI – на початку XVII ст., а стару П’ятницьку вулицю поглинула садиба Домініканського кляштору, що розширилася на схід в період реконструкції кляштору, що відбувалася саме в цей час.

Руйнація житлового фонду в період 1672-1699 рр. деструктурувала вуличну мережу. Кількість мешканців міста значно скоротилася. Ті, хто поверталися після 1700 р., селилися в першу чергу в центральних частинах міста: дефіциту територій в цей час не було. Це спричинилося до збільшення сельбищних зон навколо ринків. Відповідно самі ринки зменшилися. Вірменські квартали в південній частині міста майже зникли, а Вірменський ринок, в якому під час окупації було знищено середринковий квартал, звузився у західній частині за рахунок збільшення північно-західного кварталу (рис. 12, показано пунктиром). Вдвічі збільшився середринковий квартал Ринку, що розширився у північному напрямку, симетрично до нових габаритів площі. Західний квартал набув завершеного вигляду. На місці Старої Троїцької та Старої Шляхетської вулиць, по червоних лініях північного та південного кварталів Ринку, постали будинки палацового типу, в результаті чого назавжди зникли сліди колишніх вулиць, що вливалися в Ринок. Архітектурно-стилістичне вирішення цих двох будинків було подібним, що було спричинене їх симетричним розміщенням по відношенню до середринкового кварталу, який вони фланкували. Містобудівна продуманість такого вирішення, а також стилістика і довершеність архітектурних форм, споріднених з відомими прийомами Яна де Вітте, який у цей час жив і працював у Кам’янці, реконструюючи майже всі кляштори, а також деякі будівлі в їхньому оточенні (зокрема будинок католицької семінарії та будинок Подільського єпископа [82]), приводять до припущення щодо його авторства цих будівель (рис. 14). Не виключено, що Янові де Вітте належала й реконструкція будинків усієї північної сторони південного кварталу, а також деяких інших будинків Ринку, архітектурна палітра яких має характерні риси, притаманні творчому почерку де Вітте. Отже, післятурецька відбудова й реконструкція Ринку правдоподібно проводилася за певною архітектурно-містобудівною програмою, автором якої був Ян де Вітте.

У вірменській частині дотурецьке розпланування залишилося фрагментарно у трасуванні вул. Вірменської, Довгої й Тринітарійської. З перших “післятурецьких” планів видно, що забудова тут практично зникла (особливо на нижніх терасах). Її відновлювали окремими “хуторками”, через що змінилося трасування деяких вулиць, а структура забудови набула садибного характеру. Зміну вуличної мережі спричинила також поява у вірменських кварталах великої (100 x 100 м) будівлі казарм. У XVIII ст. змінилася геометрія Вірменського ринку: зник середринковий квартал натомість збільшився північно-західний, через що ринок звузився (рис. 2, 13) [83].