1992 р. Доля могили Петра Дорошенка

Сергій Лепявко

Доля поховань діячів української історії та культури невіддільна од нещасливої долі нашого народу. Кожен поневолювач, щоб полегшити власне панування, намагався вивести будь-які сліди самобутності України. А оскільки навіть мертві патріоти були втіленням такої самобутності, то пам’ять про них усіляко паплюжили й нищили, аж до варварського плюндрування їхніх могил. Особливо дісталося похованням українських гетьманів. Про це з болем писав Тарас Шевченко:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

На тлі багатовікового духовного геноциду історія могили гетьмана Петра Дорошенка значною мірою виняток. Попри все останки гетьмана все ж таки збереглися. Лишилося чимало зображень поховання в селі Яропольці (до 19 століття – Ярополча – тепер Волоколамського району Московської області), словесних описів і спогадів очевидців, пов’язаних з ним.

Після 1676 року, коли П.Дорошенко зрікся булави, його вивезли, по-сучасному кажучи, інтернували в Москві. Царський уряд ставився до нього як до почесного бранця, і доля П.Дорошенка склалася куди краще, ніж багатьох прибічників Московщини. Йому надали великий маєток з присілками, де налічувалася тисяча душ кріпаків. Упродовж кількох років Дорошенко був воєводою у Вятці, а з 1682 року безвиїзно жив у Ярополчі [Петровський М. З життя Петра Дорошенка на Московщині // ЗНТШ. -Т. 100, 1930. – С. 243 – 250].

Помер 1698 року. Поховали його в центрі села, під правим криласом дерев’яної церкви мучениці Парасковії. На могилу поклали великий білий камінь з написом: „Літа 7206 ноября въ 9-й день преставился рабъ Божій гетманъ войска запорожского Петръ Дорофеевичъ Дорошенко, а поживе отъ рождества своего 71 годъ положень бысть на семь місте”. Плита збереглася до нашого часу і була, власне, головним охоронцем останків гетьмана впродовж трьохсот років.

Дерев’яну церкву в середині XVIII століття розібрали, а нову поставили в іншому місці, поблизу панської садиби. Господарі маєтку спорудили над могилою П.Дорошенка дерев’яне накриття на кам’яних стовпах (малюнок цієї споруди в „Истории Малороссии” Дмитра Бантиш-Каменського). Могила тоді була страшно занедбана, усе навкруги поросло бур’янами. Кладовище теж стало пустирищем. Однак пам’ять про гетьмана ще ледь жевріла, бо, як писав цей історик, „один раз на рік, у день смерті честолюбця, служителі олтаря приходять на могилу молити небо про спокій душі його” [Бантыш-Каменскнй Д. История Малороссии.-М., 1841. – Ч. 3, С. 29].

Такою ж занедбаною бачив її О.Пушкін, який побував у Ярополчі в 1833 і 1834 роках.

Цікава історія самого маєтку П.Дорошенка. У Московщині гетьман одружився з Агафією Єропкіною, від якої мав двох синів – Олександра й Петра. Петро продав свою частину садиби графові Чернишову 1717 року. Олександр Дорошенко одружився з Парасковією Пушкіною, далекою родичкою поета, їхня єдина дочка Катерина вийшла заміж за Олександра Загряжського – родича Григорія Потьомкіна. Дружиною Катерининого сина Миколи була дочка Кирила Розумовського Наталія. Ця, вже справді російська, родина поєднала в потомстві кров двох таких несхожих українських гетьманів.

Маєток Ярополчу успадкував інший син Катерини – Іван Загряжський, внучкою якого була Наталія Гончарова, дружина Олександра Пушкіна [Ободовская И., Дементьев М. Пушкин в Яропольце. – M., 1982. – C. 21].

Та головне в цій історії те, що маєток Петра Дорошенка належав його прямим нащадкам по жіночій лінії. Родоводи в дворянських сім’ях пам’ятали добре, тому спадкоємці не могли не знати про свого предка. Однак гетьман їх не цікавив. Адже не можна було похвалитися, що він вірно служив цареві-батечку, тобто, мав головну чесноту російського дворянства. Отож могилу Петра Дорошенка не доглядали, хоч панська садиба у 18 столітті пишно розбудовувалася.

О.Пушкіна вразило занедбання гетьманової могили. І не дивно, бо, як писав він дружині, теща порозводила „городи над тлінними останками твого прадіда Дорошенка, до якого я ходив на поклоніння” [Пушкин А.С. Сочинения. – Л., 1948. – Т. 15. – С. 74]. Брат дружини пообіцяв і слова свого додержав [Гиляровский В. Ярополец // Столица и усадьба. – 1914. – № 5. – С. 3]. Над могилою збудували невелику капличку, яка простояла понад сто років. Усередині ії прикрашали різьблені позолочені фігури, великий іконостас.

Своєрідну пам’ять про Петра Дорошенка зберігав місцевий люд. За кріпаччини ходили перекази, що гетьман звелів був викарбувати на могильному камені заповіт, згідно з яким усіх селян відпускав на волю. Однак поміщики збили той напис сокирами.

Після скасування кріпацтва в Ярополчі відбувалися ярмарки, на яких продавали льон. Найзручнішим місцем для них виявилося кладовище посеред села, над високим берегом річки Лами, якою возили товар [Краснов В. Могила гетмана Дорошенка // Киевская старина. – 1900. – № 7 -8. – С. 4].

Дорошенкову могилу врятувала від загибелі капличка. Проїжджати повз неї було незручно, тому її обгородили. Поступово позолочених ангелів та ікони порозтягали діти, могилу засипали базарним сміттям.

Однак і це виявилося не найстрашнішим для останків Петра Дорошенка. Місцевий житель В.Краснов згадував, що 1887 року, на початку зими хтось намагався розкопати могилу, шукаючи золоту булаву та інші скарби гетьмана. Копали вночі, землю викидали на сніг. На третій день приїхали мировий суддя, кілька повітових урядовців. Грабіжників не знайшли і вирішили самі завершити розкопки. Підважити могильного каменя вони не змогли, підкопувалися під нього збоку. Очевидець писав:

„Коли проводилося слідство, кістки гетьмана витягли з могили й виклали на камені. Я виразно пам’ятаю, як брязкав і стукав залізний лом об склеп і якусь металеву плиту і як хрускали кістки, коли їх мотузкою витягали із землі, бо камінь, певно, щільно притис їх (і кістки потім, до речі сказати, добре збережені й богатирських розмірів, як казали тоді), з черепом разом лежали місяців зо два непоховані, на верху каменя, наганяючи страх на нас, дітей, і ми далеко обходили капличку, коли траплялося ввечері йти по вино в шинок…” [Там само. С. 9].

Кістки врешті знов закопали, але, як бачимо з цього сумного свідчення, „государевы холопы” не давали спокою гетьманові. Чи випадкова історія цих розкопок ? Аж ніяк. Згадаємо хоча б ЦІевченкове:

І могили мої милі

Москаль розриває.

Неподалік могили П.Дорошенка була могила графа Чернишова, вся в граніті й мармурі, зразково доглянута, хоч граф і не мав нащадків. Свого часу небіжчик, виходець з польської шляхти, був за кучера в Петра І.

1903 року на могилі Дорошенка побували Д.Яворницький і В.Гіляровський. Цей останній відзначив, що „капличка занепала”, „тепер пам’ятник занедбаний”. Господарі (ті ж таки Гончарови), присоромлені приїжджими, пообіцяли подбати за могилу [Гіляровський В. Зазнач. праця. – С. 3]. Цікаво, що у власників маєтку зберігалося, невідомо коли виготовлене, мармурове погруддя Петра Дорошенка (нині в місцевому краєзнавчому музеї).

У наступні десятиріччя, особливо [19]20-30-тіроки, поховання все більш занепадало. Це навіть дивно, що в центрі соціалістичного села, біля правління колгоспу, який свого часу відвідав В.Ленін, воно взагалі збереглося.

Під час другої світової війни німці кілька тижнів стояли в селі. Після їхнього відступу приїхала комісія для розслідування фашистських злочинів. Залишилися фотографії могили Дорошенка, яку зробила комісія. На підлозі каплички валявся тиньк, довкола був бруд. Однак слідів серйозних пошкоджень пам’ятки не встановлено. Комісія зарахувала занедбаний стан могили до злочинів фашизму проти радянської культури.

„Жертва війни” спокійнісінько простояла ще дванадцять років. Потім капличку розібрали на якісь колгоспні потреби. У місцевому музеї з цього приводу сором’язливо-пристойне пояснення: „Зруйнована у війну гарматнями, розібрана в 1953 (!) році”. І невідомо, чи мали б ми тепер узагалі цю святу для українців пам’ятку, якби не увага до неї місцевого краєзнавця А.Кожем’яко. Кілька десятків років вона доглядала могилу Петра Дорошенка. Було зроблено металеву огорожу, на якій прикріплено табличку з досить об’єктивною довідкою про П.Дорошенка з радянської енциклопедії [19]60-х років видання. На могилі росла червона калина.

Останнім часом хмари забуття навколо молиш гетьмана стали розвіюватися. До неї раз по раз наїжджають земляки з московського „Славутича” і з України. На надгробок лягають квіти, жовто-блакитні стрічки, правлять молебні, лунають українські пісні. З’явилися пропозиції про перенесення останків Дорошенка в Украшу.

Вагомих аргументів проти чимало. Дорошенко прожив у Яропольці близько 20-ти років і був похований там своїми дітьми. Та й збереглася могила практично лише тому, що знаходиться так далеко від України. Чи є гарантії, що після перенесення останків гетьмана Україна захистять їх? І чи є в Україні місце, куда можна було б її перенести? Ми не маємо ні пантеону видатних українських діячів, ні впорядкованих козацьких святинь.

Нинішній стан могили гетьмана не можна назвати задовільним. Місце там незручне й незатишне: над дорогою, поблизу автобусної зупинки. Та можна впорядкувати довкілля і реконструювати могилу. Українські архітекти могли б зайнятися цієї справою, зокрема проектуванням нової каплички над могилою. Спільними зусиллями громадськості й фахівців і на теперішньому місці поховання можуть бути створені належні умови для спочинку гетьмана Петра Дорошенка.

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 2-3, с. 42 – 44.