Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

^Угорщина

Спадщина українських церков в Угорщині: Сумні рефлексії над одним чудовим виданням

Спадщина українських церков в Угорщині: Сумні рефлексії над одним чудовим виданням

Микола Мушинка.

Колись за середньовіччя українські (руські) поселення сягали в глибину Угорщини. Нині сліди по них лишилися тільки в назвах: Пещ (печера), Балатон (болото), Тигані (монастир св. Тихона), Ороскив (Руський Камінь), Пастух, Попи та багато інших. Та ще у 18 – 19 сторіччях на території нинішньої Угорщини, зокрема в північній її частині, були десятки сіл, у яких населення говорило по-руськи („lіngvа ruthenica”) і сповідувало „руську віру”. В їхніх церквах лунали прекрасні церковносло-словянські співи, на іконах видніли кириличні написи. З церковного боку ці села були підпорядковані Мукачівській, від 1818 року – Пряшівській єпархіям. Тамтешні єпископи, зокрема Мануїл Ольшавський, Андрій Бачинський, Григорій Таркович та Йосиф Ґаганець боролися за збереження руського духу населення своєї єпархії. Угорській владі було це не до вподоби і вона робила все, щоб змадяризувати первісну слов’янську людність. Протягом XIX сторіччя майже всі русини в межах нинішньої Угорщини були помадярщені. Руська мова залишилася тільки в церкві. Тож і там заповзялися її зліквідувати.

Напередодні першої світової війни, в 1912 році, цісар Франц-Йосиф І під тиском угорського уряду підписав декрет про створення окремої єпархії з центром у місті Гайдудорог у північно-східній частині Угорщини. До складу її входило 162 парафії. Отже, напередодні першої світової війни принаймні в 162 селах Угорщини жили ще колишні русини, які бодай удома говорили рідною мовою (вже тоді значно пословаченою), молилися „Отче наш”, „Богородице Діво”, ,,Вірую во єдиного Бога отця”, співали церковні колядки „Нова радість стала”, „Небо і земля нині торжествують”, „Бог предвічний народився”…

Римський папа Пій Х визнав новостворену греко-католицьку єпархію і затвердив для неї традиційну „старогрецьку”, тобто церковнослов’янську мову з паралельним вживанням угорської. Однак на місці церковна влада затвердила лише угорську мову, церковнослов’янську й руську було назавжди поховано. Русинів прирекли на повне помадярщення. І зрештою вони помадярщилися остаточно.

Тепер Гайдудорозька єпархія налічує 126 парафій з 300000 вірниками. У цілій Угорщині є лише одне невеличке село – Комлошка, в якому старше покоління говорить ще по-руськи – говіркою, близькою до мови нашої Маковиці на Пряшівщині (Східна Словаччина). У селі є Музей русинської культури, існує Товариство русинів Угорщини (його очолює П. Готінгер), однак під час перепису населення в 1990 році ні один житель Комлошки не назвав себе русином чи українцем. 420 їх записалися угорцями, а 107 – словаками. Майже всі вони є греко-католиками. У місцевій школі кілька дітей вивчають „рідну словацьку мову”. В церкві звучать наші старовинні мело-дії, але вже з мадярськими текстами. Лише один раз у році – на Різдво – в церкві лунає колядка „Нова радість стала”, слів якої не розуміє навіть священик, що недавно закінчив Ньїредьгазьку греко-католицьку вищу теологічну школу.

Колись в Угорщині було багато дерев’яних церков карпатського типу, подібних до лемківських церков Пряшівщини, Закарпатської України та Галицької Лемківщини. Донині збереглася лише одна з них: церква св. Миколая XVII сторіччя в Мондоку. Та і її в 1968 році перевезли в Музей народної архітектури в Сентендре.

Коли було офіційно повідомлено, що Угорщину в 1991 році відвідає глава Католицької церкви папа Йоан-Павло II, угорські греко-католики вирішили привітати його чимось незвичним – альбомом греко-католицьких церков, ікон та іконостасів в Угорщині. За упорядкування такої книжки взявся художник та мистецтвознавець Ласло Пушкаш, уродженець Закарпаття, який уже багато років живе в Будапешті. Він дуже добре впорався з цим завданням. Його книжка „Hazad ekessege” („Благодать Дому Твоєму”), видана Греко-католицькою теологічною семінарією в Ньїредьгазі на крейдяному папері в прекрасному художньому оформленні, містить вступну статтю та 130 кольорових світлин виняткової технічної та художньої вартості. Книжку можна вважати вершиною поліграфічного мистецтва. Та одночасно – це переконливе засвідчення слідів української культури в Угорщині, хоч про це ні у вступній статті, ні в тексті книжки немає ані найменшої згадки. Однак тут краще, ніж слова, промовляють фоторепродукції ікон XVII-XIX сторіч. Вони і тематикою, і стилем, і манерою письма безпосередньо пов’язані з русько-українськими іконами карпатського регіону.

У вступній статті д-р Пал Бачeка розповів про значення ікон у церквах східного обряду, докладніше зупинившись на іконостасі і а його місці в греко-католицьких храмах. У другій частині він подав коротку історію Гайдудорозької єпархії, першим єпископом якої був Іштван Міклоші. Його наступник єпископ Міклош Дудаш оселив у Маріяповчі черниць-василіянок, заснував у Гайдудорозі інститут дякоучителів, а в 1950 році відкрив у Ньїредьгазі Богословську семінарію та Вищу геологічну школу. Виховання в них ведеться виключно по-мадярськи і в мадярському дусі. Після другої світової війни під юрисдикцію Гайдудорозької єпархії по трапили і новостворені греко-католицькі парафії Будапешта та інших промислових центрів.

„Наша церква не може похвалитися величезними соборами, славними образами, адже наш греко-католицький люд завжди становив найбіднішу верству населення країни. Та всетаки тому, від кого він дістав життя і спасіння, – Господу Богу – він і у своїй убогості хотів віддати те найкраще, на що спромігся”, – закінчує свою вступну статтю Пал Бачока.

Альбом відкривається ілюстраціями храму Чудотворної ікони Богородиці в Маріяповчі (XVIII ст.), розмальованому багатьма художниками, між ними і Йосифом Бокшаєм та Емануїлом Петрашовським. Є тут і репродукція чудотворної ікони „Богородиця з Ісусом” (1675 р.), яка нині зберігається у віденському храмі св. Стефана. На ній ще зберігся давній напис кирилицею: „Матір Божа. Ісус Христос” (у скороченні, з титлами). На багатьох інших іконах кириличні тексти були замінені латинськими або мадярськими. Деякі з них відкрито лише при сучасній реставрації цих ікон. Наприклад, на іконі Євангеліє та Івана (XVIII ст.), навіть на розгорнутій книзі Святого Письма, яку євангеліст тримає в руках, було затерто кириличний текст і замінено його латинським.

Муровані храми, що будувалися на місцях колишніх дерев’яних церков, уже значно златинізовані. Набагато більше первісних елементів збережено в їхніх інтер’єрах, які неймовірно нагадують розписи наших карпатських храмів. Це й не дивно, бо малювали їх ті самі малярі. Наприклад, іконостас церкви св. Миколая в Тисавашварі малював у 1878 році той самий маляр, що й іконостас катедральної церкви св. Івана Хрестителя в Пряшеві – Ігнатій Рошкович. Він таки в 1907 році розмалював й іконостас церкви Покрови в Будапешті.

Іконостас до церкви св. Нірпарасня (друга половина XVIII ст.) вже на початку XX сторіччя перевезено „з Підкарпаття”. На ньому чудово збережені всі елементи карпатського іконостаса, хоча, правда, і тут Христос-учитель тримає в руках розгорнуту книгу з мадярським написом, що є очевидною пізнішою підробкою.

До справжніх шедеврів мистецтва належать ікони другої половини XVII сторіччя з церкви в Годасі. На них церковно-слов’янські написи лишилися тільки тому, що ці образи були давно викинуті з храму, а нині (відреставровані) вони зберігаються в музеї. Те саме можна сказати й про ікони з церкви Бокшакек, Абауйсольнок та інші.

Є в альбомі й ікони та настінні розписи церков, реалізовані сучасними живописцями. 3-поміж них на окрему увагу заслуговують малювання Ласла Пушкаша в Модьорошці, Гарадні та Піркаші, в яких елементи давньоруського (візантійського) стилю гармонійно пов’язані з модерним мистецтвом. Вони дуже експресивні й колірно врівноважені.

Альбом „Благодать Дому Твоєму” є красномовним документом не лише про сучасний стан греко-католицьких храмів в Угорщині, а й про їхню історію, бо вміщені в ньому світлини храмів і репродукції ікон та іконостасів є незаперечним свідченням того, що предки теперішніх угорських греко-католиків колись були русинами, які повністю помадярщились (значною мірою під впливом помадярщення церковного обряду). Та цей чудовий альбом є одночасно й пересторогою для греко-католиків Словаччини, церковні зверхники яких нині послідовно провадять пословачення традиційних церковних обрядів, а пословачення церкви закономірно призведе й до пословачення населення. Тут діють ті самі закони, за якими асимілювалися русини на території нинішньої Угорщини.

На фото: Христос Спаситель (ікона середини 17ст. с.Бактакек – Угорщина).

Пам’ятки України, 1996 р., № 3-4

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина” (

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 662

Модифіковано : 17.02.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.