1991 р. Острівець в океані

Перші українсько-французькі зв’язки датуються XI століттям, коли король Генріх І 19 травня 1051 року взяв шлюб з дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною. По його смерті (1060 р.) коралева Анна була регенткою за правління свого малолітнього сина Філіпа. Згодом вона стала контесою де Ва-луа-Крепі, відома також як засновниця монастиря і церкви св. Вікентія в Санлісі, поблизу Парижа.

Із занепадом Київської держави її зв’язки з Заходом послабилися, докладніше про них можна дізнатися десь із XIV століття, коли у списках Сорбонни дедалі частіше стали з’являтися студенти «з Рутенії» (1353, 1369 рр.) «рутенської нації з Києва» (1463, 1469) тощо. 1643-1645 років студіював у Сорбонні І. Ужевич, який уклав рукописну «Граматику словенську» латинською мовою – першу граматику руської книжної мови, оригінали якої зберігаються у відділі рукописів Паризької національної бібліотеки (1643) і в міській бібліотеці м. Аррас (1645).

Як цінні писемні пам’ятки зберігаються Реймське Євангеліє, рукопис «Православного ісповщання віри» митрополита Петра Могили. XVI століттям датуються французькі описи українських земель історика Блеза де Віжнера (1573 р.), який подав відомості про Галичину, Волинь і Поділля. Часто з’являлися повідомлення у пресі про походи козаків проти Туреччини, Криму й Польщі. Широковідома нині перша спеціальна праця про Україну і козаків Г. Левассера Боплана (1650 р.). Менше відомий факт 1645 року, коли французький уряд за посередництвом королівського радника П. Шевальє закликав загін з 2400 українських козаків для участі в облозі фортеці Дюнкерк у війні з Іспанією. Переговори з французькою стороною проводив Б. Хмельницький. Цей же П. Шевальє пізніше став автором книги (1663 р.), яка доповнювала відомості Боплана про Україну.

Війна Б. Хмельницького 1648-1657 років і його козацька держава постійно цікавили Францію, про що уряд інформували дипломатичні служби у Варшаві та секретарі посольства П. Шевальє і Л. де Восієж, який, до речі, написав історію цієї війни (1674 р.) з сенсаційною, хоч, правда, не завжди достовірною інформацією.

За гетьмана П. Дорошенка французький посол у Варшаві Бетюн їздив до Чигирина, щоб домовитися з гетьманом про козацький корпус, що мав воювати з французами проти німецького цісаря. У 1670- 1680 роках французький посол у Константинополі де Нуантель був знайомий з Юрієм Хмельницьким, а секретар Нуантеля Ф. Петі де ля Круа описав останній період життя сина уславленого гетьмана.

У кінці XVII – на початку XVIII століть Франція сприяла зміцненню самостійницьких настроїв України. Французька дипломатія, зокрема, прихильно ставилася до акції Івана Мазепи, допомагала укласти українсько-шведський союз. Французька преса широко інформувала про події в Україні, засуджуючи зокрема зруйнування Батурина.

Саме тоді, після поразки в Полтавській битві (1709 р.), у Франції з’являється перша хвиля українських емігрантів, серед яких були прихильники І. Мазепи, зокрема син П. Орлика – Григорій. Г. Орлик був на французькій військовій та дипломатичній службі. Як французький генерал, Г. Орлик спровадив до Франції відділ запорозьких козаків, що створили у французькій армії окрему чоту. Батько і син Орлики були в добрих стосунках з багатьма французькими політичними і культурними діячами. Це вони надали Вольтерові документи для написання «Історії Карла 12».

Інформуючи його про самостійницькі домагання України. Постійно українські питання були у полі зору французів у 18 столітті, зокрема зруйнування Січі. З’явився матеріал про запорожців та Україну К. де Вержен» (1776 р.). двотомна праця Ж.- Б. Шерера (1788 р.), що охоплює нарис історії України до 1734 року.

Особливе значення мала книга Ш. Лесюра «Hisłoire des Kosaques» (1813 р.), написана за дорученням Наполеона напередодні походу проти Росії, де планувалося створити окрему державу на Лівобережній Україні під назвою Наполеоніди. Хоч ця ідея й не захоплювала українців, однак царський уряд створені на Україні полки не висилав на фронт проти французів. Лише згодом частина козацьких полків узяла участь у боротьбі проти Наполеона в Центральній і Західній Європі Тут українська старшина ознайомилася з новими ідеями і, повернувшись в Україну, захопилася вільнодумством, заснувавши рух декабристів.

З 1847 року з’являються у Франції згадки, а пізніше й дослідження про Т.Шевченка, Кирило-Мефодіївське товарисгво. Перебування у Верхівні на Житомирщині зумовило появу нотаток О. Бальзака «Листи з Києва». Про Україну писали П. Дуер, Барро-Рулльон, П. Меріме.

У другій половині 19 століття посилюються українсько-французькі зв’язки, які позначаються діяльністю у Франції М.Вовчок, М. Башкирцевої, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Грушевського. Однак, уже на початку XX століття у зв’язку з проросійським курсом політики (фракції інтерес до українських справ значно послабився, так, вже з вибухом революції (березень 1917 р.) французький уряд став уважно приглядатися до України. Ця ділянка взаємин детально висвітлена істориками на Заході, в Україні, на жаль, ще мало відомі ці праці

Організовано українці з’явилися у Франції після подій 1905 року, створивши тут першу організацію – Українську громаду в Парижі, яка нараховувала близько 120 чоловік. Громада видавала українознавчі публікації французькою мовою, вела інформативну роботу.

Після першої світової війни у Францію стали прибувати українці з експедиційного корпусу російської армії та ряд офіційних дипломатичних делегацій УНР і ЗУНР на міжнародну конференцію в Парижі. З 1924 року почали прибувати й політичні емігранти – С. Петлюра, В. Прокопович, І.Косенко, М. Шумицький, колишні старшини й вояки армії УНР, залишенці капели О. Копиця. Ще раніше, з 1923 року прибуває заробітчанська еміграція з Галичини. Таким чином у міжвоєнний період Франція стає одним з найбільших центрів української еміграції, де активно діяли українські громадські організації. За німецької окупації більшість з них була заборонена, були арештовані деякі українські громадські діячі, вивезена бібліотека імені С. Петлюри.

З 1944 року розпочалася нова хвиля української еміграції з переселенських таборів Німеччини й Австрії. За цей час відновили свою діяльність передвоєнні організації, почали з’являтися нові, активно запрацювали українські видання.

Осередком українського наукового життя є Наукове товариство імені Шевченка в Європі. У Сорбоннському університеті з 1939 року викладається українська мова і українознавство. Багато україністики зберігають державні бібліотеки.

До 1925 року православні українці у Франції не мали своєї церкви. 1925 року в Кнютанжі відбувся перший зізд православних українців, які й заснували свою церкву, запросивши о. П. Гречишкіна (1925-1932 рр.) із Закарпаття до Парижа. Він належав до юрисдикції архиєпископа L Теодоровича у США. Згодом священики були І. Бриндзан (1932-1946), архиепископ Мстислав (1947), В. Вишневський та інші. По другій світовв війні православні належать у Франції до Української автокефальної православної церкви. Зараз у Франції існує кілька парафій.

Вперше український католицький священик І.Терлецький придбав для української громади церкву на вулиці Бабілон (була посвячена 30.01.1852 р.). З часом громада завмерла, церква зникла, заступлена модерним будинком.

Колись на місці нашої церкви була каплиця Святого Петра, яка служила духовним потребам робітничого персоналу сусідніх кафедри та монастиря Сен-Жермен. 1613 року ця каплиця була знищена, на її місці побудували більшу церкву разом з новою лікарнею «милосердя».

Ця нова церква Сен Жан Батист посвячена 11.07.1620 року, збудована на замовлення французької королеви Катерини Медічі – дружини короля Генріха IV.

За часів антирелігійної боротьби французької революції церква Сен Жан Батист була перейменована на безбожний храм «мудрості». Згодом її перетворили на світську лікарню. Будівлю було повністю спотворено і змінено вхідну браму, знищено побічні каплиці, додано один поверх, підтримуваний всередині колонами. Саме до цієї лікарні 1926 року було доставлено важко пораненого на вулиці Расін, але ще живого Симона Петлюру. Тут він незабаром і помер.

1943 року паризька мерія віддала цей будинок Українській громаді під греко-католицький храм. 9 травня 1943 року церква св. Володимира посвячена українськими католицькими священиками Я. Перрідоном та І.Леськовичем. З 1961 року у Франції створено екзархат під проводом єпископа В. Маланчука. Нині українська католицька церква у Франції має й інші парафії.

При церкві громада користується немалою парафіяльною залою для церковних потреб, відзначень своїх свят, зокрема Тараса Шевченка, влаштування виставок тощо. Щосуботи Рідна школа проводить там лекції українознавства для дітей. У парафії активно працюють українські сестри-монахині служебниці.

На місці скверу імені Тараса Шевченка у ХПІ столітті був цвинтар для померлих від чуми. Від 1598 до 1604 тут був перший протестантський цвинтар, потім ховали небіжчиків з лікарні. Від 1752 року на цьому місці засновано сквер Благодійності, який тепер носить ім’я Тараса Шевченка.

Українська громада Парижа давно хотіла у цьому сквері встановити пам’ятник Шевченкові. 1977 року Радянське посольство довідалось про ці наміри і встановили погруддя Тараса Шевченка з Радянського Союзу за дозволом паризької мерії. При посвяченні українська громада виступила проти, вважаючи блюзнірством пошанування Шевченка у Франції, коли на Україні повним ходом іде русифікація. Тепер, правда, громада звикла до цього погруддя.

Джерело: Пам’ятки України, 1991 р., № 5.