Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Критичний огляд

Іван Нечуй-Левицький

Мотря Кочубеївна, драма в 5 годинах, мовою мірною, зложення Марка Онука. Полтава, 1864 р.

Послідній кошовий запорозький, малороссийская опера в 4-х действиях Д. Старицкого. Полтава, 1865 р.

Обидві помічені нами драми мають грунт історичний, взятий із часів козаччини. Грунт драми п. Онука взятий з часу гетьманства Мазепи, а діло драми п. Старицького діється за панування імператора Миколая І, в тих часах, як запорожці поверталися з Туреччини в підданство руське.

Минувша давня історія України може бути невичерпаним жерелом не для одної драматичної української поезії. Перший приклад тому показав наш незабутній Тарас Шевченко, написавши свого Назара Стодолю, козацького сотника. Минувша велика слава старого княжого Києва повинна натхнути поетичним духом не одного прийдешнього поета України.

В старому Києві цвіло широке історичне життя. Там була поблизу просвічена Греція, впливаюча своєю цивілізацією на тодішній Київ. До Києва плавали грецькі купці з чудовими виробами грецької землі. Візантія переглядалась, перекликалася з Києвом, своїм дитям, своїм сином, котрий був украшений на вид Візантії, мав її собі за приклад до передражнювання. Розкіш візантійська не була невідома і в Києві, проходячи шляхом крамарства і торгівлі. Грецькі колонії чорноморські були не за горами. Наші архієреї, навіть священики були з греків, наші князі дуже часто ріднилися з грецькими імператорами, женили своїх синів на царівнах грецьких.

Київ бачив не раз і не два послів грецької землі і був у стосунках дуже близьких з греками. Владимир Мономах коронувався в Софійському соборі золотою короною, котру привіз йому з Греції ефеський митрополит з посольством. Князі наші знали грецьку мову, читали грецькі книги і перекладали [їх] на старослов’янську мову. При таких дуже близьких стосунках історичне життя старого Києва може воскреснути у всяких поетичних творах разом з тодішніми стосунками до Візантії, з її двором, царями і царицями, дворовими інтригами, її восточною розкішшю, з тодішнім життям, яке воно було.

З великим розумінням тогочасної історії, як грецької так і київської, наша давня епоха може бути широким історичним полем для поезії, а найбільше для поезії драматичної. Правда, що тодішнє розумове життя і вся література візантійська й київська була духовна. Всі розумові інтереси вертілися коло питання о ділах віри, о символах ісповідання, о єресях. Але не все таки життя обертала релігія; в тогочасних людей були і свої світові, хатні й інші інтереси…

Період української козаччини може бути полем для поезії ще ширшим, ще багатшим, ще більше зрозумілим для сьогочасних людей. Не дурно так багато українських писателів обертали увагу на козаччину і брали звідтіль грунт для своїх драматичних творів. Козаччина – то цвіт українського історичного життя, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства. Породивши багатий, поетичний козацький епос, сама козаччина має в собі незвичайну поетичність, тхне духом волі, одваги, духом вольного степу, вольного моря, вольного повітря, мужньої боротьби, своєї віри, землі, своєї батьківщини – України.

Самий дух вольного братства, рівності, правдиво демократичний дух, не гнучий шиї ні перед ким і ні перед чим; саме їх життя веселе, гуляще, безпечне, як життя піднебесного птаства, як гульня веселих дітей, все те огорнуло козаччину якимсь поетичним бляском, якимись проміннями слави, волі й добра, якимсь незвичайним ореолом, котрий навіть притягував до себе його ворогів, поляків, манив їх степовою поезією вольних дітей України.

Великі мирові поети Гоголь, Пушкін, Байрон брали матеріал для свого творчества з козацького життя. Не один польський поет натхнувся поетичним духом нашої козаччини. Козаччина й буде родючим полем для квіту поетичного, а найбільше має в собі зачатків для драми і трагедії. Сама козаччина єсть об’ява страшної боротьби, єсть сама боротьба за оборону України від сусід, єсть тяжкий процес за історичне життя України між дужими сусідами, простягавшими на неї, безталанну, свої жадібні, заздрісні руки. Не одна путня душа того часу, прилягаючи серцем і розумом до тодішнього стану своєї батьківщини, переболіла й перемучилась. Не одна страшна психічна боротьба палала й згасла тоді в кращих, в щиріших душах українських, дбавших не об одній своїй особовій користі. Поетові українському треба тільки поблукати по тому минувшому пожарищі і своїм поетичним природником постерегти психічні тайни минувших наших історичних працьовників.

Як ми згадали попереду, не один поет український брався заглянути в ту манячу козацьку минувшість. Ми маємо вже не одну хорошу драму з козацького життя, але ні одна з їх не сягає до правдивої цілі історичної драми, якот і помічені нами.

Чим повинна бути історична драма? Історична драма не повинна бути намальованням тільки правдивого історичного минувшого життя; не повинна бути тільки копією минувшого і дбати тільки об історичній правді осіб і подій. Для того єсть у нас наука історії, історична критика, археологія і другі науки, в котрих ми бачимо і вивчаємо минувше життя. Театральна сцена не мусить бути тільки ігрищем, де актори будуть в особах і в костюмах представляти які--небудь історичні школярські учебники та вчені історичні розправи. Ми це все знаємо з науки.

Драматичні особи історичної драми не повинні бути тільки такими, якими вони обмальовуються в учених історичних системах. Минувше життя не інтересує нас само по собі в поетичних творах, а найбільше на театральній сцені. То мертва, перебута й пережита річ. Нехай над нею земля пером! Вже давно згасло й стліло те серце, котре жило тим життям, вже давно стліло те серце, котре збурювалося тим горем і тими втіхами.

Класична школа штучності тим не має тепер жадної ваги, що вона стоїть за мертву, хоча й чудову минувшість. Теж саме треба сказати і об чистій штучності, котра тепер так же втратила силу, бо не має ніякого прикладу до сьогочасності. Що нам з тієї давнини, з тих чудових образів з життя греків і римлян, коли їх життя було інше, давно поснуло мертвим сном? Що нам з єгипетських мумій, сухих, запорохнявілих, хоч і повбираних в багаті вбори, обнизані дорогим камінням? Життя їх було не похоже на наше і воскресити його в штучних творах все рівно, що витягати мертві мумії з єгипетських підземних катакомб. Нехай над ними земля пером! У нас тепер доволі свого горя, своєї недолі! У нас тепер своє щастя, свої втіхи, своє й безталання! Життя наше інше і поетична штучність повинна бути інша. Не вся історична минувшість має право виступати на театральну сцену, ставати грунтом драматичної штучності.

Але бувають у ступанні історичного руху часи дуже між собою схожі, і так багато схожі, що, здається, яка-небудь народність тільки перебуває вдруге пережите вже одним народом. Воно й правда, як згадаємо, що не всі народи разом розпочали цивілізацію, не всі народності йдуть поруч по дорозі просвіти. Цивілізація розпочалася на Сході, перейшла в класичний мир, а звідтіль в Європу Західну, а потім в Східну. Не дивно, коли один народ, ступаючи по слідах другого, приймаючи від нього підстави цивілізації, перебуває сам перебуте вже його вчителем.

Є в розвитку народностей дуже схожі часи. Окрім того, випадають часами схожі історичні події, історичні обстави, серед котрих працюють дійники, схожі історичні ідеї, котрими хвилюється громадське думання. Та схожість має велику вагу для драматурга. Виставляючи в драмі яку-небудь історичну особу або історичну подію попередніх часів, поет тільки одягне співчасні ідеї в одежу минувшості. І тоді перед очами слухачів у театрі пройде не одна минувшість, мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади, сьогочасні ідеї в образах і лицях, і часом повніше і лучче, бо в тих особах обмалюється не тільки ідея, але навіть її результати, її послід, її вплив.

Тим-то в драмі має законне місце тільки така минувшість, котра має який-небудь приклад до сьогочасності, обмальовує в формах минувшого сьогочасне життя, показує сьогочасну ідею, розвиває її посліди, її кінці, її вплив, її виворотний бік, її недійшлість або її дійшлість. А те можна ще лучче зробити в історичній драмі, ніж в якій іншій. З минувшим життям поет має право поводитись вільніше, ніж з сьогочасним. В образах минувшого можна легше і зручніше розвести яку-небудь ідею, показати її початок, її підстави і разом її маючий бути послід, вплив на людей. Тільки в такій драмі історичній люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва.

Такі історичні драми Шіллера, німецького поета. В давнє життя вкладав він зачаткові ідеї свого віку, розводив їх в минувшому життю. В своєму «Вільгельмові Теллі», «Дон Карлосі», «Жанні д’Арк» він розвив ідеї протесту проти деспотизму й натиску сім’яного, государнього, громадського, – ті ідеї, котрі вже зачиналися в тодішній громаді і виспіли в голові й серці великого поета. Тільки такі історичні драми можуть зворушити чуття в душі сьогочасних читачів.

А один виклик на сцені минувшого, ні на що не цілячого життя зостанеться без живого впливу на слухачів, не потривожить ні розуму, ні серця, зостанеться таким мертвим, минувшим, яким воно [є] й справді. От як Островського «Минин», «Василиса Мелентьевиа» і драми графа Толстого. Рідко хто видержав, щоб прочитати до кінця таку мертву штуку, як «Минин»! Все таке підроблене, сухе, тхне архівними паперами, неймовірно скучне. П. Толстой в своїх драмах «Смерть Ивана Грозного» і «Федор Иоаннович» одстоює своїх героїв тільки своїм талановитим пером, своєю легкою плавкою мовою. Але не можна їм прорікати довгого бування на сцені, бо ті драми не мають ніякої сьогочасної ідеї або дуже слабо нагадують про деякі недостачі нашого часу, тільки об’являють минувше життя старого московського царства, якот робиться в школярських історичних книжках.

В крузі так званої «чистої штучності», де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, так і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю. В кожнім разі в драмі повинна розвиватись яка-небудь психічна сила героя. Такі історичні драми англійські Шекспіра. В його драмах розвивається одна психічна сила історичної особи – або добра, висока, або недобра, злодійна; любов батьківська і невдячність дитяча (в «Королі Лірі»), лютість женщини і честолюбність людська, слабість волі (в «Макбеті», «Гамлеті» і др.). Не можна сказати запевне, щоб і такі твори чистої штучності не мали ніякого прикладу до сьогочасності.

Людська кровопійність, переступи, людська славолюбність і підлість, здається, ніколи не стануть дуже далеким минувшим, а людське добро й дійшлість розуму й серця не швидко стане певним сьогочасним. Велика боротьба психічного миру, змагання добра й зла, проливання крові ще довго буде мати інтерес свіжої сьогочасності. Історична драма матиме інтерес, як викличе з давнього минувшого які-небудь історичні особи з великими або дуже нікчемними характерами, з слабими або дужими психічними силами, видержуючи страшне змагання, сильну психічну боротьбу.

Така історична драма не матиме сьогочасного інтересу в поєдинчості, але буде сьогочасна взагалі, якот сьогочасні і до сього часу великі драми Шекспіра, викликаючі думку філософічну о недійшлості людської натури, о тому поганстві, яке загорнено в глибині психічного миру [і] не освічено й досі цивілізацією й просвітою. Така драма не буде мертвими кістками минувшого, бо наведе не одну душу, порушить не одно серце. Така драма буде сьогочасна взагалі, в загальній вселюдській своїй ідеї.

Тепер гляньмо на помічені історичні драми. Чи мають вони який приклад до сьогочасності, якого треба ждати від історичної драми? Чи можуть вони мати інтерес сьогочасний для українського життя або хоч для вселюдського?

Грунт драми п. Онука ось який: молодий сотник Незбієнко, з часів Мазепи, повертається з київської школи додому. Там стрічає він Мотрю, дочку Кочубея, з котрою він кохався ще змалку, з котрою батьки зговорили його ще малими дітьми. Гетьман Мазепа, тоді вже на старості літ, закохався в Мотрі Кочубеївні, своїй хресниці, і хотів на ній женитись. Щоб не було жадного перепину на дорозі до цілі, Мазепа висилає Незбієнка в Росію в похід задля добуття слави й чину.

А тим часом циганка вчащає до Мотрі, приворожує її серце до Мазепи і потім приносить звістку о смерті Незбієнка. Мотря не дуже сумує, бо прехороший гетьман своїми поцілунками запалює в неї не кохання, а честолюбність. Вона зараз забуває про Незбієнка, марить о гетьманстві, об тім, як вона буде поруч сидіти з царем Петром, частувати його вареною, одягнеться в золоті кунтуші, надіне на голову кораблик. Потім з марами о гетьманстві з’являється і кохання. Мотря забуває Незбієнка і кохає Мазепу, кидає батька й матір.

Після кари Кочубея Мотря блукає по Україні, з’являється в Києві на великім шляху, де запорожець гуляє і купається в шаплиці з дьогтем. Там вона споминає минувшу славу Києва, а потім вертається додому, в Батурин, і жде смерті, прохаючи отця Костянтина, хрестившого її, поховати її і молитись за її гріхи.

Який же сьогочасний інтерес має оце діло? Сміливо можна сказати, що ніякого. Перша роля тут належиться не Мазепі, а Мотрі, дочці Кочубея. Женщина часів козаччини була без жадної просвіти, без жадного впливу на тодішню козацьку політику. А Мотря Кочубеївна була звичайна молода дівчина, котра тільки вміла кохатись та туряти о золотих кунтушах, о сані гетьманші. Такий тип має першу ролю в драмі і конечне не може бути інтересним для нашого часу.

В Пушкіновій «Полтаві» обмальовується дочка Кочубея душею люб’ячою, до втрати розуму, покидаючою батька і матір. То момент психічний дуже інтересний хоч і для драми. В п. Онука така властивість не об’являється в натурі Мотрі дуже видко і згадується тільки так собі. Що п. Онук мав на думці приклад до сьогочасності ідеал Мотрі, те ми бачимо в кінці драми, де Мотря на великім шляху в Києві, а потім в леваді говорить дуже довгий монолог, де вона згадує давню красу Києва, пишні палати князів, великі церкви, згадує взаємини України до Візантії, Батурин і гетьманщину, військо запорозьке.

Але вся та річ ніяк не тулиться до цілого руху драми, не виходить логічно з попереднього діла. Так і видко, що все те пришито й прибито, все те зайве і його можна одірвати без попсовання цілого. Признатись треба, трохи чудно, що дівчина, ніби яка пророчиця, говорить такі речі, котрі були б під стать поважному гетьманові і чесному патріотові, а не молодій коханці Мазепиній. Коли тодішні чоловіки не дуже дбали про славу України, а дівчатам було й потім.

П. Онук зробив помилку, не давши першого місця Мазепі, особі дуже значній, куди не обернись. Його драма дуже багато була б видніша й лучча. Другі лиця не мають нічого ясного, що б стосувалося до сього часу. Один полковник, Незлома, виступає яко прихильник Петра І. В загальному дусі драми, в характері дійових осіб нема нічого спільного з нашим часом, з нашим станом, з нашими думами, опріч думок Мотрі, котрі навіть виходять зайвими, не виступаючи природно з попереднього діяння.

Не можна сказати, щоб драма п. Онука була дуже значна на погляд чистої штучності. Тут не виступає яка-небудь одна історична особа з дуже значним психічним характером, з якими-небудь великими або нікчемними страстями. В цілій драмі ми не бачимо панування одної якої-небудь сили духу, одної страсті, на котрій була б збудована вся драма, котра б розпочиналась з початку діяння, уміцнилась, розвивалась і довела б діло до розв’язання, закінчуючого драму. Мотря Кочубеївна двічі міниться в любові і в характері: раз до Незбієнка, вдруге до Мазепи. Раз вона встоює за коханням, вдруге – за честолюбістю. Мазепа стоїть на дальшім місці і має твердіший і ясніший характер, але автор не дуже звертає до його увагу. Кінчаємо драму і не знаємо, чи любити нам дійових осіб, чи ненавидіти, чи жалкувати за похожими людьми, чи махнути на їх рукою.

Од того, що в автора не було одної ідеї, одної психічної сили на виду, котру він повинен був би розвести на цілу драму, од того нема в драмі цілини. Вся драма з початку й потім міняється, як міняється й сама Мотря. Вся драма є ряд кількох сцен, зв’язаних докупи механічними зв’язками, а не внутрішніми і несхибними, виходячими з самого духу перших дійових осіб. У першій дії виступає з Мотрею Василь Незбієнко, а далі в другій і третій дії – Василя нема, вже виступає Мазепа і Кочубей, а в п’ятій, зовсім зайвій, виступає нащось на великій київській дорозі запорожець-гуляка, танцює, точить жарти, сідає в шаплик з дьогтем і… там же стоїть Мотря і починає монолог про свою долю, про минувшу славу України.

Першу половину першої дії і всю останню п’яту дію можна викинути, і ніхто з глядячих на сцену навіть не завважив би на страту цілини драми. Що стосується ще до форми, то не можна не сказати того, що монологи Мотрі незвичайно довгі, тягнуться на шість листів у третій дії і на сім листів в останній дії. Такими монологами можна приспати найуважливішу публіку в театрі.

Є в драмі особи зовсім зайві. В третій дії (лист 57) виступає в садку Кочубея на розмову з Мотрею якийсь старець з поводатарем, розказує їй про своє, в драмі непотрібне, життя, про своє козакування. Протопоп отець Костянтин виходить на сцену тільки для того, щоб прочитати з псалтирі кілька псалмів, ні до чого не стосуючихся в драмі. Признаємось, це перший випадок тому, що в драмі находимо так рясно псалмів, канонів і євангельських стихів, які читаємо в драмі п. Онука. Опріч о. Костянтина, котрому вже подобає читати псалми, говорить стихи з псалтирі і Мотря (л. 59), і Мазепа (л. 36), і старець, і Незлома, і двоє дітей малих (л. 120) за деревом співають з євангелія стих: «Приидите ко мне вси труждающиеся». Чи не мав собі на умі автор представити «Фавста» Гетого?

Драма п. Онука написана мірною мовою. Але то не стихи з ритмами; то проста, прозаїчна річ, котру автор нащось подер на шматочки і поставив стовпцями на листах один на другому! Там і сліду нема мірної мови! От приклад тому (л. 48), якою мовою Мотря туряє о величі Мазепи:

Під час веселий, його річі

Ідуть, яку він ласку має

На Москві – як його пораду

Приймає цар, і як шанує.

Той голос, мов дає одраду…

Чи не лучче б писати простою, прозаїчною мовою, ніж такою шматкованою, дертою! Сама мірна річ автора проситься в прозу і її лучче було б і читати, ніж такий чудний важкий стих. А од мірної мови вийшло те, що читати драму так тяжко, як мусиш плисти в густій медовій патоці…

Стрічаються дуже чудні вирази на вид отаких:

… І співають

В поході козаки, собі

Завдать одваги щоб против

Злих ворогів! Не раз і я

Їх чула од старих співак і т. д. (л. 6).

Такою мірною мовою наділяв публіку блаженної пам’яті Тредьяковський… Ні! лучче писати чистою, розмовною прозою, ніж стихами. В прозі драма п. Онука була б далеко лучча. Стрічаються місцями і великоруські слова і складання фраз, як, наприклад:

Один тільки мелькнув для мене місяць,

Зо дня окончания мого учення,

І рій товаришів моїх завзятих

З-за книг, із-за письма і зразу вмчав

У школу удалі й одваги, – мигом і т. д. (л. 1).

Все це великоруське, тільки трошки перекручене на український лад.

А що ми маємо за дуже вартовне, то недостача щиро народного українського духу в цілій драмі. Ні Мазепа, ні Мотря, ні о. Костянтин, ні полковники не мають в собі нічого українського. Мова Василя Незбієнка тхне школярством і класичністю. Йому, як київському школяреві, можна вибачити. Але о других не можна того сказати. З письом Мазепи до Кочубеївни (в «Історії» Маркевича) ми бачимо, що Мазепа був пропаханий духом українських народних пісень, думав по-українській. Козацька старшина часто сама складала пісні, котрі пішли в народ. А об женщинах нема й слова! То були такі ж дівчата й молодиці, яких тепер бачимо на селах. Не дурно ж пані Кочубеїха тиче дулі в драмі п. Онука! Чом же вона не говорить сільською, щиро народною мовою, коли виробляє такі простонародні штуки? Тільки луччі думки Мотрі й пісні нагадують про дух щиро народний, про характер українських пісень (л. 107).

Край рідний, край милий,

Долини з лісами,

Козацькі могили!

Уп’ять (знов) я, вп’ять з вами.

Уп’ять надо мною

Ти, сонце Вкраїни, _

Гориш. (Слова Мотрі).

П. Онук зве годиною – дію (действие), а вихід зве – ділом. Навряд чи прийметься в нашій літературі таке звання! Воно не відповідає добре самою суттю діла!

По всій цій мові не можна, одначе, сказати, щоб драма п. Онука була нехороша на театральній сцені. Не можна одрікати того, що у автора є вміння легко й природно розвивати драматичне діяння, викликати до виходу дійові особи, зв’язувати їх докупи. Тільки автор не приймає їх з сцени за часу і неволить їх довгими монологами. Середні дії будуть хороші на сцені, з природним ходом розвиття драматичного діяння. А історична значність дійових осіб, повсюдна їх значність, дуже цікаві психічні підстави, водячі першими дійовими особами, Мазепою, Мотрею, – все те обіцяє, що драму приймуть на сцені з приємністю. Опріч того, невважаючи на мірну мову п. Онука, ми знаходимо чимало місць у драмі хороших, написаних з чуттям, з серцем і навіть з поезією. Такі деякі слова Мотрі і других осіб.

Гляньмо тепер на «Кошового запорозького» п. Старицького.

Сидір, волосний голова, своїми здирствами допроваджує сім’ю Йосипа до бідності. Сам Йосип мусить кидати край рідний і тікати за Дунай, в Туреччину, до запорожців. Писаренко, волосний писар, кохав Ганну, дочку Йосипа, заступався за Йосипа, виплачував довги своїми грошима. Але за таке заступання голова присилував і Писаренка тікати в Туреччину до запорожців. Швидко Йосип став кошовим задунайських запорожців, а Писаренко його писарем.

Звідсіль і починається дія опери. Писаренко сумує і тужить за рідною стороною, за Ганною, в Туреччині, благає бога, щоб повернутись на Україну, тоді як його кошовий Йосип навіть не знає о його коханні з [його] дочкою Ганною. А тим часом російське військо стояло за Дунаєм, коло Ізмаїла. Кошовий Йосип побував там, бачив москалів, бачився з російським царем. Цар побалакав з ним, розпитав про його сім’ю, про дітей, про жінку і здався Йосипові дуже добрим, таким моторним, розумним, хорошим, що якби зібрать докупи султана турецького і пашу єгипетського, то вони б і вдвох не зрівнялися з ним (л. 10); не тільки що один їх государ-султан.

Після цього кошовий взяв думку оддатись білому цареві з повинною головою, просити прощення за зроблені гріхи і вернутись в московське підданство. Свою думку кошовий виявляє Писаренкові, а потім на раді і запорожцям і потайно передається москалям, перепливши Дунай. А тим часом Катерина, жінка кошового, і Ганна, дочка, дійшли до страшної бідності і заробляли хліб пряжею.

В останню лиху годину той самий голова хотів висватати Ганну за свого сина Василя, зовсім дурного, приніс багаті подарунки, невважаючи на те, що Ганна щиро любила Писаренка. І тоді як Ганна мусила обрікти себе на жертву за свою бідність, нежданно повертаються кошовий і Писаренко додому: кошовий в козачому полковничому мундирі, а Писаренко в офіцерському. Жінка й дочка довго не пізнавали своїх у такій благодаті, а далі пізнали, обнімались, цілувались. В кінець всього приходить голова, падає навколішки і прохає помилування за свої гріхи, за свої шахрайства. Писаренко жениться з Ганною, і всі гуртом виїжджають до Азова, де запорожці перевернулись на козаків азовських.

Вся опера чи драма збудована з анекдоти, ходячої в оповіданні. Яка ж головна початкова ідея закладена в опері? Та, що запорожці, чи гайдамаки, чи козаки (у п. Старицького то все одно) звикли тільки рабувати, розбивати, шкодити (л. 19), самоволити, не слухати старших. Саме лучче для запорожців було в тім, щоб іти до москалів з повинною головою, каятись у своїх гріхах (чи не в обороні краю від ляхів?), похилити голову перед білим царем, передягтись в солдатські шинелі, а старшині в офіцерські мундири, взагалі перевернутись москалями чи солдатами…

Автор цією ідеєю очевидячки не має за законне давнє козацтво і Запорожжя, радіє о перевертанні козаків у московських солдат, не признає за протестом козаків жадного права, і саме зламання козацьких прав, саме перевертання їх на московський вид солдатчини виглядає з його драми як коханий ідеал, може, проти волі й переконання самого автора. Полковничий мундир і офіцерське убрання грають в його драмі дуже ефектну ролю, морочать бідних жінок і стають їм у таку дивовижу, як би викопаний скарб або негаданий талан!

Словом сказати, в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з’являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичайне щастя, з’являється як рок, доля грецька ειμαρμένη, розв’язуюча драму!! Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових «» Шевченка і «Коліїв» Куліша [Дивись «Хата».]. Вони й були потім такими, як сила побила їх і розвіяла по лісах. Але не таке було призначення! Так погано дивляться на запорожців і гайдамак тільки поляки, потріпуючи їх розбійниками! [Дивись драму «Hajdamacy na Ukrainie» і Поля «Mohort».] Але відома річ, чому гайдамаки не любі ляхам! – Бо вони були спасителями своєї батьківщини і ворогами своїх ворогів! Така початкова ідея драми п. Старицького, пронизуюча всі дії з початку до кінця.

Пишучи драму на українській мові з такою ідеєю, автор перечить сам собі, сам одрікає свою працю. Навіщо було час тратить, коли солдатська шинеля стоїть як знамено! Ми в певній надії, що сам автор не мав такої думки, що вона вийшла в його випадком, дякуючи вибран[ому] сюжет[ові], допровадившому діло до солдатчини. А як ні, то годі компонувати драми та треба мерщій кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!

В розвитку драматичної дії є чимала недостача. Із чотирьох дій, друга і четверта – зовсім зайві. В першій дії кошовий і Писаренко згоджуються передатись Москві і підмовляють запорожців. Писаренко тужить за Ганною. В третій дії жінка кошового Катерина й дочка Ганна бідують в нужді на Україні. Голова присватується з сином-дурнем і приносить багаті подарунки.

Що ж би ви думали діється в другій дії? Показується, як кошовий і Писаренко вертаються додому! Вертаються люде дуже звичайно! Або водою, або пішки, або кіньми. Не лізуть же рачки! В другій дії кошовий вертається човном Дунаєм, доїжджаючи до другого берега, перекидається мовою з офіцером, а Кучугурий (курінний) з донським козаком. Ми вважаємо, що в самім процесі вертання нема нічого пригідного до драматичного діяння!

В третій дії ми бачимо, як кошовий з Писаренком входять в хату в офіцерських шинелях, де їх не пізна[ють] мати й дочка. Цього самого було б і доволі! А то автор замостив вертання в другій дії дуже незначними і скучними розмовами. Так, кошовий розмовляє з офіцером про пашів турецьких, про якогось Бурян-пашу та Гурієль-пашу, котрим можна з халявами в рот влізти, котрим і в вічі стріляй, а вони й бородою не кивнуть! Очевидячки, що ці паші з бородами так потрібні в драмі, як п’яте колесо в возі!

Так же само розмова Кучугурого з донським козаком про своїх начальників, про ведмедя кошового та про московського главнокомандуючого, про кохання Кучугурого – зовсім не туляться ні до чого! А вкінці козак з Кучугурим ще переспівуються піснями про своїх таки начальників, заївши такою закускою попередню нісенітницю! Вся друга дія так сама й проситься з драми навтікача!

Офіцер і донець ведуть розмову по-великоруській. Такі латки дуже шкодять драмі українській і немило б’ють в вічі. Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, – будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!

В кінці третьої дії Катерина й Ганна пізнаються, обнімаються, цілуються. Саме діло проситься на кінець. Так читець і думає собі. Аж ні! В четвертій дії Ганна ні з сього, ні з того одвертається од Писаренка, а він од неї! Чого б то ви думали? А тим, що вони поставали вже великими панами. Вона тепер, по царській милості, дочка полковника, а він офіцер! – велика тютя з полив’яним носом! Він не сміє доступити до дочки свого полковника і комизиться!

Зараз видко, що офіцерська шинеля мала чарівничу силу перевернути голови простих селян в один мент і вбити їм в мозок погляд сьогочасного пролетарія-офіцера і пиху інститутки полковничої дочки!! Але розпитавшись одно одного, молоді знайшли свої голови й душі ще на своєму місці і ніяк не дошукались до тих думок, котрими хотів наділити їх автор. Вони побачили, що Писаренко і в шинелі таки волосний писар, а Ганна сільська українська дівчина «з серцем простим, не спесивим», які, хвалити бога, і теперечки з’являються навіть між інститутками і пансіонерками, загублюючими в школі і народність, і любов до своєї народності. На кінці виходить ще голова, падає навколішки і просить вибачення у пана полковника азовського, всемогучого карателя людських провин. Скажемо, що четверта дія зайва й дуже неприродна, а голова, коли йому припала охота каятись, нехай би вийшов у третій дії, і діло було б добре.

В розкладі діяння драматичного, в самих дійових лицях – вся драма п. Старицького є чисте передражнювання «Наталки Полтавки» Котляревського, а Василь-дурень є копія Стецька Основ’яненкового. Самостійного ми не находимо нічого. Катерина й Ганна – то Горпина Терпелиха і Наталка Котляревського. Обидві так же бідують, працюють, заробляють хліб. Сама сцена, де вони обидві розмовляють, роблячи діло, дуже нагадує сцену із «Наталки», де Терпелиха з дочкою розмовляє про своє бідування. До Терпелихи входить Виборний і сватає Наталку за Возного, а тут до Катерини вступає в хату голова і сватає Ганну за свого сина придуркуватого, Василя. Діло діється так похожо, що не пізнав би, дивлячись на сцену, яка оперета грається.

У Котляревського Петро, Наталчин милий, блукає по світу і вертається після заручин Наталки за Возного. У Старицького Писаренко теж блукає за Дунаєм і вертається в офіцерській шинелі, тоді як старий з дочкою трохи не згодились на сватання. Замість Миколи, приятеля Петрового, з Писаренком приходить сам кошовий, батько Ганнин. Особи, як бачите, ті ж самі, розклад діяння той самий, тільки в іншім трохи порядку. Тільки й іншості у п. Старицького, що вертання додому кошового, розмова про Бурян-пашу та московське начальство в II дії, та чарівничий вплив солдатських шинель в остатній дії – все те, що зовсім зайве і спиняє природний розвиток драматичного пливу діла. Ми не докоряємо п. Старицькому за передражнювання. Рідко в якого писателя перві твори не мали на собі жадного сліду передражніння. Навіть [такий] великий поет, як Пушкін, не втік од цього духу.

Після всеї нашої мови не можна не сказати, що «Послідній кошовий» написаний дуже хорошою мовою, за виємом кількох великоруських слів і надписання (действие, явление і ін.), навіть мовою чистою, народною; читання йде легко, плавко, без запину. Драма була б на сцені дуже нескучна, з викидом II дії, котра дуже псує гармонію цілої штуки. Як згадаємо, якими великоруськими драмами частують нас частенько в наших театрах, то згодимось, що помічені нами драми, сповнені з доброю хіттю, з талантом, з розумінням щиро народного життя, на наших театрах були б багато луччі і займаючі для серця, зачіпаючі рідніші струни нашого серця.

18 червця 1868 р.


Примітки

Вперше опубліковано в журналі «Правда», 1868, № 29, стор. 348; № 30, стор. 358 – 360; № 31, стор. 371 – 372; № 32, стор. 382 – 384.

Даний відгук письменника на «Мотрю Кочубеївну» М. Онука – це вже друга рецензія. Першу надрукував П. Куліш в «Основі» (1862, № 3).

Дата в першодруку – «18 червця 1868 р.»

Подається за першодруком.

Онук Марко – псевдонім українського маловідомого драматурга С. Метлинського.

Старицький Дмитро – український драматург і режисер 60-х років XIX ст. Ставив п’єси на сцені Чернігова (разом з Опанасом Марковичем) і в Полтаві.

…як запорожці поверталися з Туреччини в підданство руське. – Мова йде про 1828 рік, коли запорожці, проживши після зруйнування Січі в 1775 р. понад п’ятдесят років у Туреччині в Задунайській Січі, знову перейшли на бік царських військ.

Не один польський поет натхнувся поетичним духом нашої козаччини. – Йдеться про таких польських письменників, як С. Гощинський, М. Грабовський, А. Мальчевський, Юзеф-Богдан Залеський та ін., представників так званої «української школи» в польській літературі, які для своїх творів брали теми з історії України.

Чиста штучність – так у автора зветься теорія «мистецтва для мистецтва», проти якої він завжди боровся, вважаючи, що в історичному творі має відчуватися «не одна минувшість, мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади». «Чиста штучність» заперечувала сьогочасність.

«Історія» Маркевича – п’ятитомна «История Малороссии» (М., 1842 – 1843), написана українським істориком М. А. Маркевичем (1804 – 1860).

Поль Вінценти (1807 – 1892) – польський поет-романтик. Жив у Львові. З кінця 1830-х років перейшов на позиції консервативного романтизму, став ідеалізувати шляхетську старовину. У згадуваному тут творі «Mohort, rapsod rycerski z podania» (1885) найвиразніше виявилась його прихильність до шляхти.

«Навіть [такий] великий поет, як Пушкін, не втік од цьго духу», тобто од «подражания». Автор солідаризується з пануючим у той час помилковим поглядом на «південні поеми» Пушкіна як на наслідування Байрона.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 59 – 73.