2012 р. Історія тріумфу за музейним склом

Світлана Ісаченко

27 Січ 2012

Чернівці готувалися до святкування 600-річчя першої писемної згадки про себе. Уряд обіцяв місту божевільні гроші – місто вирішувало, як їх розумно витратити. Над нелегким питанням думала й створена при міському голові громадсько-консультативна рада, куди увійшли поважні, усіма шановані чернівчани. На одному із засідань обговорювали, якою бути центральній вулиці міста, що названа ім’ям Ольги Кобилянської (вона ж – Панська при Австро-Угорщині, або Янку Флондра при Румунському королівстві).

“Ось що ще дуже важливо, – згадав один зі старійшин міста Леонід Шайович Фукс. – Треба біля колишнього австрійського банку обладнати продаж, як раніше, газованої води. Скільки себе пам’ятаю, там завжди сидів старий єврей і продавав газировку». «Блискуча ідея, – відповів на те тодішній міський голова Микола Федорук. – Ми, певна річ, знайдемо воду, забезпечимо потрійний сироп. Але де, скажіть, взяти під цю справу єврея?”

Палестина над Прутом

У жовтні того ж ювілейного 2008 року в Чернівцях, у колишньому Єврейському домі, відкрився Музей історії й культури євреїв Буковини. Ніби й справді настав час для такого музею – якщо у 1941 році в місті проживало понад 50 тисяч євреїв й було 56 синагог, то сьогодні їх ледь півтори тисячі і дві синагоги (причому другу відкрили кілька місяців тому). Проте, його організатори (ініціатива й концептуальна ідея належать відомому правозахиснику і громадському діячеві, колишньому чернівчанину, голові Асоціації єврейської громади України Йосифу Зісельсу) мали на меті не збирати колекцію єврейських старожитностей, а зафіксувати і ввести в культурний обіг те, що направду зникло без вороття, але що становить унікальну сторінку європейської історії – феномен чернівецького єврейства.

Підприємливі й чутливі до прогресивних нововведень, євреї створювали й розбудовували це прикордонне місто, що цісарською волею Франца Йосифа виросло наприкінці 18 ст. на зламі епох, культур та імперій – Османської, Дунайської та Російської. Саме їм Чернівці завдячують своїм розквітом, самобутнім культурним середовищем з прагненням до вишуканості й респектабельності найвищого європейського ∂атунку.

Чернівці не лише історично, а й географічно починалися з єврейського містечка Юденштадта. Тут і зараз панує атмосфера штетла, й на колишній Сінагогенгасе височить будівля Великої старої синагоги – Ді Гросе Шил. До слова, міська влада планує включити «Єврейський квартал» до об’єктів культурної спадщини Чернівців.

Єврейська громада, найчисленніша з-поміж усіх національних громад, ще до приходу на Буковину Габсбургів і аж до трагічного 1941 року, ніколи не була в Чернівцях якоюсь окремішною групою, – розповідає директор музею Микола Кушнір. – Це місто було рідним для євреїв, було їх домівкою. А з другої половини XIX століття, коли в усій імперії євреї одержали рівні з іншими громадянські права, одвічні єврейські питання, можна сказати, були таки вирішені в окремо взятому місті й не краяли нікому розум і серце.

Євреї мали свою територію, свою мову і почували себе представниками державотворчої нації. Їм не треба було пристосовуватись – вони були тут самими собою серед своїх. Натомість світоглядний конфлікт виник усередині громади, настільки гострий, що розколов чернівецьких євреїв на два непримиренні табори – ортодоксів і реформаторів. Останні прагли розімкнути раз і назавжди коло стародавнього укладу єврейського життя. Конфлікт, утім, залагодили також суто по-чернівецьки, тобто надзвичайно толерантно: місто отримало двох рабинів, і кожний єврей сам вирішував, до кого з них йти…

Та подія, видно, так потужно відбилася на енергетиці міста, що й сьогодні в Чернівцях два рабини, і обидва, ясна річ, головні.

Під ногами плакало каміння

Довоєнна історія буковинських євреїв не знала остракізму і гонінь. Це історія великого успіху. Не дивно, що вони були віддані Габсбургам. У музеї зберігається молитва за Франца Йосифа на івриті, датована 1792 роком. У Чернівцях, що були столицею коронного краю Австро-Угорщини, її читали мало не в кожній єврейській родині.

Рідною мовою чернівецькі євреї вважали німецьку. На «маме лошн» («материнській мові») говорили лише в бідних єврейських кварталах – від Прута до Ратуші. Єврейська ж еліта, яка задавала тон життю міста, виховувалась на німецькій культурі.

Проте саме в цілковито онімеченій єврейській громаді Чернівців зароджуються ідеї сіонізму. На початку ХХ століття тут жив і працював один із засновників світового сіоністського руху Натан Бірбаум. У 1908 році він зорганізував у місті міжнародну мовну конференцію. Як з’ясували співробітники музею з тогочасних газет, ідея такого заходу, вірогідно, виникла в єврейських літературних колах Нью-Йорка, а Чернівці, що розташувались якраз між «емоційним Сходом» і «практичним Заходом», були ідеальним місцем для конференції. Вона визначною подією увійшла в загальну історію єврейства. Бо йшлося про дуже важливе питання: яка з двох мов є національною – іврит чи ідиш, мова Тори чи мова простого народу?

– У Чернівці приїхали найвизначніші мовознавці, літератори того часу, за винятком Шолом-Алейхема, який саме занедужав, – розповідає Микола Кушнір. – До речі, єврейська конференція відбулася в Українському національному домі, оскільки Єврейський дім якраз добудовували. П’ять днів палких дискурсів завершилися компромісом: конференція постановила, що обидві мови є невід’ємним елементом національного надбання. Звичайно, чернівецькі євреї залишилися осторонь мовних питань – вони їм були не цікаві. Тут більшість визнавала просте правило: якщо ти бідний – живеш у «нижньому» місті – спілкуєшся на ідиш; якщо хочеш стати заможним і переселитися у «верхнє» місто (а тобі ніщо не заважає це зробити) – маєш вивчити німецьку.

Ідиш для багатьох євреїв символізував гетто, відсталість і зневіру, що було неприйнятне для Чернівців загалом. ХХ століття безжально розтрощило сформовану тут світоглядну і житейську ідилію. З владою Румунського королівства, що встановилася на Буковині у 1918 році, євреї, мало не автохтонне населення краю, отримали принизливий статус нацменшини й змушені були себе захищати через створення політичних партій, культурних товариств, навіть загонів самооборони (в умовах наступу румунізації, через приниження і відкриту боротьбу приходило усвідомлення етнонаціональної ідентичності і піднесення національного духу).

З найзаможніших, найповажніших городян вони перетворилися на приречених на винищення. В 1940 році, коли місто зайняли радянські війська, сотні єврейських сімей були вивезені до Сибіру. Проте якщо радянські репресії ∂рунтувалися на класовому й майновому принципові, то фашизм винищував євреїв за національною приналежністю.

Останній з 12 стендів музейної експозиції присвячений трагедії Другої світової війни. У 1941 – 1942 роках 70-100 тисяч євреїв було вивезено з Буковини. Переважна їх кількість загинула у Трансністрії. Цю набуту з рук німців необжиту територію між Дністром і Південним Бугом румуни перетворили на величезну єврейську катівню. Ті, що повернулися звідти живими, не лишилися в рідному місті, – емігрували у Палестину, Латинську Америку, США, Англію.

Велика й унікальна субетнічна група припинила своє існування – закінчилася історія буковинських євреїв, а з нею – велична і трагічна водночас сторінка історії міста. «Коли після довгих років вигнання у післявоєнний час я повернувся в Чернівці, під моїми ногами плакало каміння, – згадував патріарх чернівецького єврейства, письменник Йосиф Бург. – Довкола були знайомі з дитинства будинки, однак місто було вже зовсім іншим, докорінно змінилася навіть його атмосфера».

З фондом Ротшильда

Музейна експозицiя розповiдає про єврейську громаду краю, її напружене і яскраве релігійне, полiтичне, громадсько-соцiальне життя, про видатних митцiв – буковинцiв єврейського похождення, чия творчiсть стала гордiстю європейської культури ХХ століття: Елієзера Штейнбар∂а, Пауля Целана, Розу Ауслендер, Карла Еміля Францоза, Артура Кольника, Бернарда Редера та інших. Тематико-експозиційний план музею розробляла досвідчений дослідник й музеєзнавець, нині головний його зберігач Наталія Шевченко, а стаціонарну експозицію оформив львівський художник Роман Батіг.

Було б навіть дивно, якби у єврейського музею не виникло питання території і статусу власності. Музей вважається громадським (хоча за законом у нас є лише державна і приватна власність) й живе за рахунок спонсорських внесків і грантів. А віднедавна потрапив під патронат фонду Ротшильда, оскільки наприкінці минулого року, єдиний із подібних закладів у країнах СНД, став повноправним членом Європейської асоціації музеїв єврейства. Його співробітники сподіваються, що фонд з таким гучним іменем якраз допоможе зі створенням музейного електронного каталогу, куди увійдуть матеріали діючих експозицій і зібрання фондів.

Експонатів стає дедалі більше – оригінальні книги, документи, предмети побуту та релігійного призначення. Є навіть цілком автентичний «шабатний куточок» – частина інтер’єру кімнати традиційного єврейського дому, прибраного до зустрічі Суботи.

Дедалі стає важче все зберігати і демонструвати – двох невеличких кімнат для цього явно замало. Часто буває так, що відвідувачі, а серед них багато молоді, аби не стояти в тісняві, просто сідають на підлогу і слухають хвилюючу розповідь екскурсовода. У цього музею – велика просвітницька місія, тут запроваджено цикл освітніх семінарів для школярів старших класів.

Не дивно, що дві третіх його відвідувачів – іноземці. До їх послуг – аудіогіди, де текст екскурсії звучить шістьма мовами (кажуть, раніше в Чернівцях мало не кожний фірман знав стільки мов).

– Чернівці не мають спадкоємності поколінь, – завершує розповідь Микола Кушнір. – Є розлом, і в цю прірву інколи дуже страшно зазирати. Проте ми намагаємось не тільки звести місток пам’яті між минулим і сьогоденням, зберегти багате культурно-історичне надбання краю. Ми прагнемо показати, що попри все історія чернівецького єврейства є історією тріумфу.

Принц і письменник

Улітку 2007 року перед’ювілейні Чернівці відвідав некоронований принц Австро-Угорської імперії Отто фон Габсбург. Через 90 років він удруге приїхав до колишньої столиці коронного герцогства своїх вінценосних предків. І з радістю згадував перший візит, коли п’ятирічним хлопчиком поруч з батьком, останнім держателем імператорського престолу Карлом І, зі сходів міської Ратуші спостерігав за парадом цісарських військ. А в той же час у буковинському містечку Вижниця, 90% населення якого становили євреї, п’ятирічний син плотогона Йосиф Бург, майбутній класик єврейської літератури, почав за книгами вивчати ідиш. Він стане останнім прозаїком Східної Європи, який писав цією давньою мовою.

Тоді ж, у 2007 році, відбулася ця історична зустріч – Отто фон Габсбурга і Йосифа Бурга. Їм було про що поговорити, було що згадати. Вони бачили розквіт і занепад великої імперії, пережили вигнання і найстрашніші війни. У Трансністрії загинула мати Йосифа Бурга. А сам він у воєнні та повоєнні роки вчителював на Поволжі, навчаючи дітей поволзьких німців рідної мови та літератури. Свої життя вони присвятили служінню людству.

Вони народилися в один рік і майже одночасно залишили цей світ, який берегтиме їхні світлі імена.