Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Пімсти смерть великих лицарів.

Монастир Єлецький

1998 р. Храми Чернігова

Єлецький монастир

Один із найдавніших монастирів України, найстаровинніший і найбільший монастир Чернігова – Єлецький – розташований на південно-західному схилі Болдиних гір на відстані близько кілометра від центру стародавнього міста – дитинця. Монастир був заснований у середині XI ст. князем Святославом Ярославичем у хвойному лісі, звідки і походить його назва – Єлецький, тобто Ялинковий. Основний комплекс будівель монастиря склався у XVIII ст., і тепер він являє собою на диво цілісний бароковий ансамбль, незважаючи на те, що до його складу входять будівлі, споруджені в різні часи: Успенський собор XI ст., дзвіниця XVII ст., огорожі з брамою XVII ст., келії ХVІ – ХVП ст., Петропавлівська церква з трапезною XVIII ст., будинок ігумена XVIII ст., стародавні печери.

Існує припущення, що на цьому місці, яке називали Єлецькою горою, до заснування монастиря розміщувався князівський двір – резиденція чернігівських князів дохристиянського часу (одного з князів поховано тут у Чорній могилі).

Рік заснування монастиря внуком Володимира Хрестителя, сином Ярослава Мудрого князем Святославом визначити дуже важко, але ще в XVII ст. вважали, що князь побудував церкву в 1060 р. на тому місці, де відбулось чудесне з’явлення ікони Божої Матері, яка була названа Єлецькою. Вірогідно, що тоді ж тут стали селитися в печерах монахи.

Святий Антоній, засновник Печерського монастиря, побоючись переслідувань київського князя Ізяслава, у 1069 р. прибув до Чернігова й оселився спочатку в печері біля цього монастиря. У літописця печерського Нестора написано:

«Почав гніватися Ізяслав на Антонія за Всеволода, і прислав Святослав вночі, щоб забрати Антонія до Чернігова. Антоній, коли прийшов до Чернігова, уподобив Болдині гори, викопав печеру і в ній поселився. Існує той монастир Святої Богородиці і до сього дня» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 2].

Кам’яний Успенський собор монастиря побудований десь через 100 років після цих подій у середині XII ст., а до того уг була дерев’яна церква. У страшний для Чернігівської землі 1239 р. монастир пограбували і сплюндрували монгольські завойовники; кілька сот років життя в ньому ледь жевріло, тільки в кінці XV ст. проведені відновлювальні роботи.

Відомо кілька нападів на Чернігів військ Польщі, під час яких разом з усім містом постраждав і Єлецький монастир. У 1579 р. війська короля польського Стефана Баторія під командуванням князя Костянтина Острозького і князя Миколая Вишневецького облягли чернігівський замок; не захопивши його, вони спалили все місто.

Інший напад, що приніс особливо багато лиха, відбувся в 1611 р. Тоді, за переказом, польському війську під командуванням воєводи Горностая хитрощами вдалося захопити місто, в якому знаходився гарнізон московського війська. Настоятель монастиря у другій половині XVII ст. І. Галятовський розповідає, що московські люди ловили рибу в річці Білоусі; поляки, котрі стояли в сусідньому селі Пакулі, дізнавшись про те, «… в накритих возах замість риби вночі до Чернігова відправилися. Сторожа у брамі їх питає: «Хто йде?» Відповів з Горностаєвого боку чоловік помосковськи: «Мов, свої люди, рибу з Білоуса веземо». Чуючи те, сторожа відчинила браму. Поляки, котрі ховалися у возах, вискочили, заволоділи міськими воротами і впустили своїх… Тоді замок московське військо уступило, і Чернігів Горностаєм був спалений» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 11].

Під час цієї пожежі дуже постраждав Єлецькпй монастир – згоріли не тільки всі дерев’яні будівлі, а навіть стародавній кам’яний собор зазнав руйнувань:

«…верхи муровані над хорами і на боках впали, на останнє великий купол мурований склепіння проламав і впав з гуркотом великим, котрий по всьому Чернігову люди чули… Тоді монастир залишили ченці і пішли з московським військом… і монастир на кілька років пустий залишився» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 11].

У період польської адміністрації в Чернігові ігуменом Єлецького монастиря призначено Кирила-Транквіліона Ставровецького. Походив він зі Львівщини, був ієромонахом Львівського братства храму Успіння Богородиці, а з 1591 р. – проповідником. У 1626 р. перейшов до греко-католицької церкви й одержав посаду настоятеля Єлецького монастиря. До Чернігова К. Ставровецький привіз пересувну друкарню й у 1646 р. видав першу в місті книжку – збірник своїх творів «Перло многоцвітне» [Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1990].

Після завершення визвольної війни українського народу проти Польщі в 1657 р. настоятелем монастиря став визначний церковний і громадський діяч Лазар Баранович (1620 – 1693 рр.), котрий одночасно був архієпископом Чернігівської єпархії. Монастир тоді лежав у руїнах. Для того щоб якнайкраще організувати роботи по відновленню монастиря, Л. Баранович запросив на посаду настоятеля Єлецького монастиря Іоаникія Галятовського, який багато зробив для створення архітектурного ансамблю монастиря, розвитку національної культури та духовності. Іван Огієнко, доцент Київського університету, а потім митрополит київський і всієї України у вигнанні, так охарактеризував його: «Іоаникій Галятовський – найславніший письменник XVII віку, відомий полеміст, вславив себе силою писань, що пішли не тільки по всій Україні, але й по всій Росії» [Огієнко І. Українська культура. – К.: Вид-во книгарні Череповського, 1918, с. 39].

Про час і місце народження І. Галятовського існують суперечливі дані. Відомо, що він закінчив Києво-Могилянську колегію (академію), потім працював у ній викладачем, а з 1657 р. – ректором. Після кількох суперечок з київським єпископом Мефодієм, котрий «зело його оскорбіл і гоніл», він залишив Київ і переїхав до Вільно (Вільнюса). Наступного року Мефодія перевели до Москви, а І. Галятовський повернувся до Києва, але місце ректора було зайняте – там працював його добрий знайомий Варлаам Ясинський, пізніше київський митрополит. Тоді запросив його до Чернігова Л. Баранович, котрий у грамоті з приводу призначення на посаду настоятеля монастиря написав:

«Як пастир Чернігівської архієпископії, бачачи крайнє запустіння славного монастиря і дуже жалкуючи про поруйнування кам’яної церкви Успіння,.. вирішив, щоб святе місце підняти із запустіння, дати йому належного архімандрита, будівельника і начальника, щоб його управлінням і старанням усе, що знаходиться в пустці і руїні, було піднято і реставровано» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 24].

Необхідні для відновлення собору і подальшої розбудови монастиря кошти надходили від різних благодійників.

У березні 1667 р. І. Галятовський написав до Москви царю листа з проханням віддати на ремонт монастиря непридатні для перевезення вантажів великі човни – струги, і воєвода Толстой передав десять несправних стругів. Гетьман Дем’ян Ігнатович видав чотири універсали про надання в користування монастирю різних маєтностей для його відбудови. У першому з них написав: «Для помноження хвали Божої і реставрації монастиря Єлецького з особливого решпекту дати монастирю в посесію місце для перевозу на річці Десна проти хутора Онісова під Черніговом і озеро, назване Богородичне»; другим універсалом монастирю було подароване село Надіновка з млином, полями, озерами, лісами; третім – село Серединка; четвертим – села Авдіївка і Горбов [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 25].

Реконструкція собору була завершена всього за півтора роки – сміття, земля, бита цегла з храму були винесені і побудовані нові куполи, а також зроблена покрівля. В серпні 1670 р. у присутності гетьмана Д. Многогрішного, майже через 60 років перебування у стані руїни, собор був знову освячений. Іоаникій Галятовський із цього приводу написав, що раніше у зруйнованому храмі «нерозумні звірята і птахи гнізда собі чинили,., тепер тут перебуває Син Людський» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 28]. На той час Єлецькому монастирю належало кілька сіл, млинів, перевозів, прибутки з котрих давали можливість проводити подальшу розбудову монастиря. У 1672 р. гетьман І. Самойлович своїм універсалом підтвердив права монастиря на села, перевіз через Десну та інше майно. Перебуваючи 19 років на посаді ігумена монастиря, І. Галятовський устиг іще багато зробити: побудував кам’яні келії, трапезну з церквою Петра і Павла; написав тодішньою староукраїнською літературною мовою і видав книгу проповідей «Ключ розуміння» і ще дванадцять богословських книг, у котрих відстоював засади православної віри в полеміці з магометана ми, іудеями, аріанами, католиками, уніатами. За своє життя І. Галятовський зібрав велику кількість книг, надрукованих не тільки в Україні, але й у Росії та Західній Європі. Після його смерті в 1688 р. це зібрання книг перейшло у власність монастиря і склало основу його бібліотеки.

Після І. Галятовського архімандритами монастиря були світочі православ’я Феодосій Углицький і Димитрій Ростовський, віднесені церквою до переліку святих. Феодосій Углицький, який був призначений ігуменом у 1688 р., до того був настоятелем київського Видубицького Михайлівського монастиря. Лазар Баранович добре знав його по спільній праці в Києві і, відчуваючи наближення кончини, готував Феодосія собі на заміну. За рекомендацією гетьмана Івана Мазепи Феодосій був висвячений у 1692 р. на архієпископа. Таким чином формально в Чернігові до 1693 р. (коли Л. Баранович помер) було два архієпископи. Феодосій багато зробив для поліпшення матеріального стану монастиря. Так, він написав гетьману І. Мазепі листа, в якому скаржився на велику бідність монастиря – нестачу в ньому навіть хліба і дров. Незважаючи на існуючу тоді заборону від Московського уряду на збільшення маєтностей монастирів, І. Мазепа, який дуже дбав про будівництво храмів, видав універсал про надання у володіння монастиря ще села Мощенка у Городнянському повіті. По смерті Л. Барановича Феодосій Углицький прожив тільки три роки, з 1695 р. архімандритом монастиря став Іоанн Максимович, котрий до того був проповідником в Києво-Печерській лаврі. У монастирі він господарював півтора роки, після чого був призначений архієпископом Чернігова.

Замість нього 20 липня 1697 р. настоятелем монастиря був призначений видатний діяч українського православ’я, знаний релігійний письменник Димитрій Ростовський (Данило Савич Туптало). Він народився в 1651 р. не на західних землях, як більшість тогочасних духовних владик, а у місті Макарові на Київщині. У 1662 – 1665 рр. навчався в Києво-Могилянській колегії. У 1668 р. постригся у ченці, прийнявши ім’я Димитрій. У 1675 р. архієпископ Лазар запросив його в Чернігівську єпархію, де він був ігуменом у монастирях: Максаківському, Батуринському, Глухівському, Новгород-сіверському і, нарешті, Єлецькому. Димитрій Ростовський – дуже плідний письменник, його перу належать книги повчань, вірші, драматичні твори і головна його праця – багатотомне видання «Четьї Мінеї» – житія святих для читання на кожен день року. При ньому монастирська реконструкція практично була завершена. Він багато робив для поліпшення фінансового стану монастиря, для чого вишукував різні джерела. Наприклад, добився від гетьмана І. Мазепи дозволу продавати на монастирських паромах через Десну горілку, що виробляли в монастирській ґуральні. У 1700 р. Димитрій був призначений митрополитом Тобольським, але за станом здоров’я до Сибіру їхати не зміг і працював на посаді митрополита у Ростові Великому – тому й відомий як Димитрій Ростовський. Помер він у 1709 р., а з 1752 р. після виявлення його нетлінних мощей був канонізований і шанувався як святий.

У XVIII ст. Єлецький монастир став великим землевласником і мав розвинене господарство: у володінні монастиря було близько 2,5 тис. душ, як тоді писали, підданих-кріпаків; монастирські шинки на Подолі, на перевозах і по селах продавали за рік близько 2 тис. відер горілки; монастир мав великі земельні та лісні маєтності. У ХVІІ – ХVШ ст. на території монастиря склався унікальний бароковий ансамбль будівель.

У 80-х рр. XVIII ст. урядом імператриці Катерини II було прийнято рішення про секуляризацію (вилучення на користь держави) монастирського нерухомого майна. Указ про це для українських територій був виданий у 1786 р.: «Звільнити духовних властей і ченців малоросійських від управління селами, клопоту господарського, а найбільше, від непристойного для духовного стану ходіння в судах по тяжбам і сварам…» [Добровольский П. М. Черниговский Елецкий монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. земства, 1900, с. 138]. Згідно з указом настоятель монастиря Ієрофій Малицький здав за списком до казни: кріпаків – 1256 чоловіків і 1169 жінок, пекарень – 7, шинків – 8, винокурень – 1, лазень – 4, млинів – 9, паромних перевозів – 4 та ще багато іншого. З того часу, з кінця XVIII ст., Єлецький монастир, як і всі інші монастирі на Україні, практично не розбудовувався, велись тільки ремонтні роботи, завдяки чому до нашого часу дійшов цілісний мистецько-історичний ансамбль.

За указом Синоду православної церкви від 21.08.1868 р. для монастиря було встановлене вікаріанство. Вікарії, котрі управляли Єлецьким монастирем, іменувалися єпископами новгород-сіверськими, але перебували в Чернігові. Першим вікарієм Єлецького монастиря був призначений Феофілакт (до постригу Феофан Праведников).

Коли з кінця 1921 р. була розпочата загальнодержавна кампанія по ліквідації монастирів і хатніх церков, усе їх майно було об’явлено власністю трудящих, а значить, держави. Тоді був ліквідований і Єлецький монастир як центр релігійного життя. Проте завдяки подвижницькій боротьбі мистецтвознавців і пам’яткоохоронців руйнувань на території монастиря не було. Однак ансамбль монастиря дуже постраждав під час другої світової війни.

З кінця 40-х рр. XX ст. на території Єлецького монастиря проводяться реставраційні роботи, в результаті яких відновлені майже всі його споруди, за винятком інтер’єру собору і Петропавлівської церкви. А з початку 1990-х рр. тут відновлене релігійне життя – організований жіночий монастир.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 87 – 93.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 303

Модифіковано : 28.05.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.