1996 р.Спас Чернігівський: дослідження

М.Говденко

Спасо-Преображенський собор у Чернігові – один з небагатьох, майже повністю збережених, мурованих храмів Київської Русі. Його фундатор – князь Мстислав Володимирович, який княжив у Чернігові з 1024 по 1036 р. Літописець Нестор під 1024 р. сповіщає: „Й седяще Мьстислав Чернигове, а Ярослав Новегороде…” [Летопись по Лаврентьевскому списку. – СПб. – 1872. – С.145]. 1031 р. з’єднаними військами Мстислава та Ярослава було одержано перемогу над Польщею та повернено Русі Червону (Галицьку) Русь. Мабуть, на честь цієї перемоги, сповідуючи традицію, Мстислав вирішив спорудити в Чернігові величний храм. Ним став Спаський собор. Дата його закладки невідома. Однак можна припустити, що почали будувати десь у 1032 – 1034 рр., не пізніше, оскільки 1036 р., коли помер князь Мстислав, „…положиша и у святаго Спаса, юже сам заложил бе бо въздано ея при немь възвыше яко на кони стояще (рукою) досящи” [там само. – С. 146]. Отже, 1036 р. мури собору вже було виведено на значну висоту, що, вірогідно, перевищувала 4 м. Очевидно, будівництво продовжувалось після смерті Мстислава і невдовзі було завершено, бо „…перея власть его всю Ярослав и бысть самовластець Русьстей земли” [там само. – С. 147]. Деякі джерела пов’язують добудову собору з ім’ям Святослава Ярославича – князя чернігівського (1053 – 1073 рр.).

Спасо-Преображенський собор, хрестово-баневий чотиристовпний тринавний, з нартексом і трьома апсидами, п’ятибанний. Головний західний фасад фланкують циліндричні вежі з високими шпилеподібними конічними дахами. З них північна, заввишки близько 10 м, первинна. Гвинтові сходи ведуть на хори. Верхній ярус цієї вежі, що правив за дзвіницю, надбудовано на древній основі під час великих реконструктивних робіт 1791 – 1798 рр., коли було зведено і південну вежу на місці древньої хрещальні. Біля трьох входів у храм тамбури, прибудовані 1818 р. Площини фасадів членують лопатки, прикрашені стрічками мурованих профільовок. Обмежені лопатками прясла стін, в яких згруповано по два та по три вікна, оброблені плоскими уступчастими нішами на всю ширину прясел, що створює витончену та ритмічно врівноважену пластику фасадів.

В архітектурі собору чітко виявлено прагнення будівничих до симетрії. Оскільки бічні фасади біля західних кутів були частково сховані сходовою вежею та хрещальнею, вісь симетрії нижнього ярусу стін, на якій вимурувано портали, зміщено на схід щодо вісі трансепта, з якою збігаються вісі верхніх частин бічних фасадів. В об’ємному вирішенні собору просторовий хрест виявлено центральною навою та високо розташованими циліндричними склепіннями нави і бічних частин трансепта. На фасадах цим об’ємам відповідають закомари. Чотири хрещаті стовпи, на які спираються підпружні арки, несуть центральну баню та організують підбаневий простір.

У соборі є ще чотири стовпи, але вони сховані в стінах – західна пара стовпів у східній стіні нартекса та східна пара в міжапсидних стінах вівтаря. Виявлені в інтер’єрі лопатками, на які спираються колони хорів та арки, ці елементи споруди виконують незаперечну конструктивну функцію, проте грають другорядну роль в організації внутрішнього простору храму.

Визначною особливістю собору є двохярусні трипрольотні аркади-трифорії, вмуровані між стовпами середохрестя попід північною та південною підпружними арками, а також П-подібні в плані хори, влаштовані над нартексом та первинно вздовж бічних нав, аж до східної пари стовпів (бічні рамена хорів не збереглись).

Згадані аркади мали в першому ярусі витончені мармурові колони з характерними романськими базами та імпостними капітелями. Прямі аналоги цим колонам бачимо в базиліках VI – VIII ст. Північного Причорномор’я, зокрема в Херсонесі. Це не дивно, бо Мстислав був князем Тмутороканським. На капітелі колон покладено плити з природного шиферу, на які спираються хрещаті, з висячими колонками на гранях, стовпи аркади другого ярусу. Трифорії вишукано гарні, хоча втрачено чарівність струнких мармурових колон, схованих нашаруванням підлог та мурованими обоймами.

Наявність аркад виключає зорове сприйняття трансепта як єдиного цілого, бо аркади відокремлюють його частини в межах бічних нав. Сприйняття організації внутрішнього простору зараз не відповідає первинному внаслідок втрати бічних хорів, що ділили північну та південну нави на різні заввишки яруси. Другий був підкреслено вищий та добре освітлений, що відповідало призначенню хорів для князя та його почту. Збереглись орнаментовані різьблені з шиферу плити огорожі хорів [плити розчищено та досліджено М.Холостенком]. Такий у загальних рисах Спаський собор.

Витоки його архітектури йдуть від V – IX ст„ і тяжіють до столичної школи візантійського зодчества, що переконливо доводить А.Комеч в історико-архітектурному аналізі собору [Комеч А.И. Древнерусское зодчество конца X – начала ХІІІ в. – М., 1987]. Наша мета – висвітлення тих конкретних результатів, які дали натурні дослідження собору напередодні та під час його реставрації [дослідження провели в 1966-1982 рр. архітектори М.Холостенко та М.Говденко з групою фахівців Українського спеціального науково-реставраційного виробничого управління (склад групи змінний) за участю головного архітектора Чернігівської реставраційної майстерні О.Міхно та археолога І.Єдомахи; виявив залишки західного притвору XII ст. архітектор А.Карнабід , дослідив дзвонний ярус північної вежі архітектор В.Маркіз].

Але спершу зупинимось на основних віхах у житті собору протягом минулих століть. Отож:

1239 р. – Чернігів спалено під час татаро-монгольської навали. Мабуть, горіли дахи собору, та частково пошкоджено склепіння, на що вказують ремонтні докладки XV – XVI ст.

1611 р. – вторгнення польського війська під проводом Горностая. Нищення міста вогнем і мечем. Постраждав і собор.

1675 р. – відновлювальні роботи коштом чернігівського полковника Дуніна-Борковського.

1750 р. – велика пожежа – вигоріли дахи, іконостас, пошкоджено мармурові колони. Після цієї пожежі собор довго стояв під солом’яними та дерев’яними дахами.

1754 р. – ремонтні роботи.

1791 – 1798 рр. – великі відбудовні та реконструктивні роботи. Як показали дослідження, в цей час надмуровано пошкоджені карнизи, зазнали змін деякі архітектурні елементи фасадів, розібрано каплиці коло південного та північного фасадів собору, хрещальню, на місці якої збудовано південну вежу, надбудовано північну, розібрано рештки хорів у бічних навах, вимуровано обойми мармурових колон, зроблено нову підлогу з чавунних плит, бані верхів та шпилі веж пофарбовано в зелений колір та увінчано золоченими хрестами з яблуками; створено новий іконостас за проектом архітектора І.Яснигіна. Спорудили іконостас ніжинські сницарі Волощенко та І.Білопольський, живопис та позолоту – священик Тимофій Мизько з Борзни.

1818 р. – зведено притвори при входах у собор за проектом архітектора А.Карташевського. В інтер’єрі виконано розписи стін та склепінь, фарбування під мармур тощо.

1834 – 1851 і 1872 – 1891 рр. – ремонти. Під час останнього позолочено бані та шпилі.

1899 р. – собор обладнано паровим опаленням.

1901 – 1902 рр. – створено підлогу з метлахської плитки на бетонній основі.

1923 – 1924 рр. – вельми значне архітектурно-археологічне дослідження собору архітектором І.Моргилевським та археологом М.Макаренком. Розкопано залишки каплиць та хрещальні, в інтер’єрі відкрито фреску, зокрема Св.Феклу (фреска загинула під час війни). Зондажем відкрито стовбур мармурових колон, гнізда балок хорів, фрагмент мурованих склепінь, шиферної мозаїчної підлоги тощо.

1947 р. – часткове дослідження собору Ю.Асєєвим. Того самого року забілено настінний живопис.

У травні 1966 р. розпочато ремонтно-реставраційні роботи та архітектурно-археологічне дослідження собору. В основу реставрації було покладено принцип збереження цієї визначної пам’ятки Київської Русі в архітектурних формах, які вона набула протягом минулих століть, з розкриттям окремих, первинних елементів, виявлених під час дослідження. На всіх фасадах виявлено відшарування тиньку на великих площинах. (Товщина тиньку подекуди сягала 10-12 см) Видалення тиньку, з попереднім спеціалізованим обстеженням його шарів [обстеження проведено художниками реставраторами під керівництвом В.Бабюка. Складено акти та картограми] дозволило скрупульозно вивчити першооснову пам’ятки та пізніших нашарувань.

Незважаючи на зведення собору в два періоди (до та після смерті князя Мстислава) архітектуру його реалізовано за єдиним первинним задумом. Однак вдалося простежити межу першого й другого будівельних періодів. Ця межа проходить над арковими перемичками плоских ніш, що декорують нижні частини південного і північного фасадів. Висота цього ярусу стін становить 4 м від рівня існуючого цоколя, а від денної поверхні двору XI ст. – близько 4,7 м.

Фасадне мурування стін першого періоду має свої особливості. Тут, зокрема в обрамленні ніш, використано червону плінфу (28-29):(12-13):(3-4,5) см, яку не зустрічаємо в верхніх частинах споруди. Тут є також графья у вигляді горизонтальних та вертикальних смуг, що начебто окреслюють квадри, відбита шнуром по вогкому розчину. Зондажами в нижньому ярусі сходової вежі виявлено вікна з поземими перемичками з бруса, подібними до портальних імпостів. Більше ніде в соборі такі перемички ми не знайшли. На перший погляд, тут є ще одна особливість -широко вжито камінь у глухих частинах стін. Але ця особливість уявна, то така сама техніка мурування характерна і верхнім глухим частинам стін. Усі стіни виконано змішаним муруванням типу opus mixtum з плінфи та дикого, частково обколотого каменю на міцному вапняно-цементівочному рожевому розчині. Розміри ясно-жовтої та рожевої плінфи здебільшого такі: 30:26:(2,5-3,5) см; 30:18:(2,5-3,5) см; 31:(25-28):(25-4) см; 34:(24-26):(2,5-3) см; 39:24:3 см; 28:18:(2,5-3) см; плінфа завтовшки 4 см трапляється зрідка. Фасадне мурування зроблено лицьовими та западаючими на 3-4 см рядами. Відстань між суміжними лицьовими рядами 10-11 см.

Після тужавіння мурувального цементівочного розчину пази між лицьовими рядами заповнювали пластичнішим розчином з тонко товченою цементівкою. Поверхню цього обробного розчину затерто до лиску та підрізано по низу. Так створено на фасадах рожеві смуги між рядами плінфи. Вапняно-цементівочний розчин, щільно пов’язуючись з плінфою та каменем, надає мурам великої міцності та цупкості, що має, крім позитивного значення, й негативне, бо позбавляє конструкції певної пластичності. З самого початку через нерівномірне осідання окремих частин споруди це призвело до розколин у підпружних арках та склепіннях, на що звернув увагу ще І.Моргилевський. Та й пожежі справили згубний вплив.

Одним із завдань дослідження було визначення міри збереження первинних стін у верхніх частинах собору, зокрема в підбанниках. Дослідження показало, що стіни всіх підбанників до певного рівня первинні. У малих підбанниках мурування з плінфи збереглося здебільшого до рівня замків віконних перемичок, а подекуди до рівня підфризового валика. Простінки в пщбанниках декоровано колонками. Частина їх у малих пщбанниках фіктивна – з тиньку на арматурі з кованих цвяхів та тонкого дроту, з наповненням цегляним щебенем.

Глибинні зондажі виявили під колонками з тиньку залишки стесаних первинних колонок з плінфи. Деякі первинні колонки збереглись повністю. Вони завширшки 14 см, винос 9,5 см. Верх колонок фіксується в рівні п’ят віконних перемичок, де колонки перекривались поличкою з плінфи та конічним завершенням з цементівочного розчину. Для мурування колонок використано спеціально виготовлену фігурну плшфу, з якої викладали лицьові ряди колонок, а запалі ряди – з прямокутної плшфи, покладеної діагонально до фасаду. Такий спосіб мурування забезпечував гарний зв’язок колонок зі стінами

Аналогічно виконано колонки й на центральному підбаннику. їхній верхній рівень – на лінії п’ят перемичок вікон та напівциркульних ніш. І вікна, і ніші мають ступінчасте обрамлення. Древні будівничі сполученням цих контррельєфних елементів з рельєфом колонок досягли неабиякої пластичної виразності величної центральної бані. Первинне мурування тут збереглось до рівня Існуючого підфризного валика. Карниз та склепіння перекладено. Фрагментарно збереглись декоративні елементи: меанд-ровий nofcc, що увінчував підбанник над вікнами, та символічні викладки над колонками. Наявність цих елементів виключає можливість завершення підбанника аркатурним поясом, як це бачимо на деяких графічних реконструкціях первинного вигляду собору.

Елементи декоративної кладки виявлено на всіх фасадах собору Це і хрести, і меандрові пояси, і мурування в „ялинку” в конхах півциркульних ніш, і мурування, подібні до віяла на південному фасаді (західне прясло), шахматне викладання та солярний знак на південній закомарі, викладання, що нагадує пальмову гілку на північній закомарі, зрештою, справжня феєрія декоративного викладання на північній вежі, де древній муляр повною мірою втілив свою фантазію та майстерність. Архітектура башти заслуговує на пильну увагу. Древня и частина двоярусна Перший ярус належить до першого будівельного періоду Фасад розіграно плоскими нішами з напівциркульними перемичками та ступінчастим обрамленням. Пазухи між перемичками до міжярусного обрізу стіни заповнено декоративним муруванням. Другий ярус декоровано нішами, осі яких не збігаються з осями ніш першого ярусу. В простінках між нішами тут сліди стесаних лопаток, які перекривались поличками з 4-сантиметрової шиферної плитки. Лопатки завтовшки 7-10 см. Цьому рельєфу відповідає рельєф обрамлення вікна другого ярусу. Над нішами та вікном тут є декоративний пояс, в якому вимурувано хрести, що чергуються з відокремленими мотивами своєрідно трактованого меандра. Ці мотиви вписуються в прямокутники з відношенням сторін 2:3 (61:93 см). Первісна стіна башти над декоративним поясом збереглася на висоту від 10 до 40 см., себто на один-чотири лицевих ряди плінфи, вище – мурування з червоної цегли 29:(19-20):5 см (мабуть, ремонт до XVIII ст.), а ще вище – надбудова реконструктивного періоду кінця XVIII ст.

Архітектура вежі вражає гармонійністю, надзвичайною виразністю та єдністю архітектурно-декоративного вирішення. Тут само собою виникає питання: чи було первинко отиньковано таке талановито виконане декоративне мурування?

Чим довше ми досліджували фасади собору, тим упевненіше зупинялись на думці, що спочатку, та й багато пізніше тиньку не було. Про це свідчить і те, що в чернігівських пам’ятках пізнішого, ніж Спасо-Преображенський собор, періоду (Успенський собор Єлецького монастиря та Іллінська церква) первісний тиньк по порядовому муруванню імітував розбивку на квадри. Майстри місцевої чернігівської школи ще в XI ст. могли бачити її на цементівочному розчині на фасадах Спасо-Преображенського собору. О.Комеч пише: „На фасадах Черниговского собора орнаментальная кладка употребляется столь обширно, красиво и систематично, что было бы удивительным, если бы она оказалась скрытой под штукатуркой”. Г.Логвин вважає, що фасади Спасу було зразу отиньковано, а елементи декоративних викладок залишено відкритими [Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород-Сіверский, Глухов, Путивль. – М., 1980].

Та повернемось до північної вежі, аби простежити архітектуру її отворів. Якщо в другому ярусі вежі повністю збереглись два первісні віконні отвори з напівциркульними перемичками, вимурованими з плінфи, то існуюче північне вікно першого ярусу незаперечне перероблено. Його аркову перемичку виконано з цегли XVII ст. та вмуровано у витесаний древній мур. Відповідь на те, якою була перемичка цього вікна, дало дослідження ніші на східному боці вежі. Як виявилося, цю нішу було імітовано в товстому шарі тиньку, видалення якого відкрило первісний прямокутний отвір з різночасними замуруваннями. Втрачена перемичка являла суцільний настил з брусу 18:30 см, відбитки його та гнізда завглибшки 40-50 см збереглись обабіч отвору, в верхній частині якого сліди пожежі.

На щоках добре збережений фресковий тиньк з фрескою – на сірому фоні ясно-червоні та чорні мазки з граничною коричневою полосою. Чітко збереглось примикання фрескового тиньку до незбереженої віконниці. Внизу отвору знайдено дубовий клин з підрізкою, який підбивали під віконницю для щільного притискання її до перемички. Паз, що таким чином утворювався між віконницею та підвіконним муром, заливали цементівочним розчином. Є всі підстави твердити, що такою була конструкція й північного вікна, де також збереглись ледь помітні сліди фрески.

Шурф, закладений поблизу західного входу до вежі, показав, що первісний вхід до неї був на тому-самому місці, але був ширшим (160 см). Поріг був на 78 см нижче від обрізу прикладеного цоколю з жовтої цегли. На первинних щоках дверного отвору сліди пожежі, яка пошкодила внутрішній шар мурів та опорний стовп сходів. Про це свідчать облицювання стін зсередини вежі та мур стовпа, виконані в XVI ст. Зондажі також показали, що первісне західний ріг собору був відокремлений від вежі, західна частина якої навскісне прилягала до північного фасаду собору.

При дослідженні Спасу найголовніше було виявити, наскільки збереглися закомари та чи були вони над бічними пряслами фасадів. (Оскільки над кутовими компарти-ментами храму не було хрестових склепінь, а стоять бані на парусах, тут могли б бути несправжні закомари.) Отож при дослідженні західного фасаду виявлено, що древня стіна максимально збережена в центральному пряслі, аж до пізнішого обрамлення закомари, що виглядає як ніша з двоступінчастим контуром. Від первісного обрамлення закомари зберігся лише фрагмент у південній п’яті. Обрамлення – результат ремонтного домурування, яке виконано не по первісному контуру, а піднято в замку на 22 см. У бічних пряслах верхні частини стін перемуровано та частково облицьовано.

Найушкодженішим виявилось південне прясло, де пізніше домурування бачимо вже на висоті близько 9 м від цоколю. Через погане збереження верхніх частин бічних прясел робити висновки про наявність чи відсутність тут закомар важко. Проте є один елемент, а саме – частина первісного мурування біля північної п’яти центральної закомари з вимурованим тут хрестом збережена так високо, що бічній закомарі місця нема, враховуючи рівень кутових склепінь та бань.

Вичерпну відповідь на питання про бічні закомари дало дослідження північного фасаду, де первісні стіни збереглися найкраще. На східному пряслі північного фасаду вінчаючу арку підрубано та вимурувано нову вище первісного рівня. Праворуч від арки збереглись поземі ряди первісної стіни на висоті 110 см від верху декоративної стрічки лопатки. Ця стіна сягає аж до рівня замку арки і, таким чином, красномовно свідчить про неможливість вмістити тут закомару, хоч і несправжню. Дослідження південного фасаду дало результати, близькі до вказаного.

Отож, закомар над бічними пряслами не було. Вони відповідають лише просторовому хресту в об’ємі храму та увінчують тільки центральні прясла фасадів. Бічні прясла, як і нині, мали завершення у вигляді поземих карнизів. Такий один з головних результатів дослідження собору, що дозволяє справедливо судити про його первісний вигляд.

Також значні результати дало дослідження порталів, що зорово сховані за прибудованими сіньми.

Західний портал. Він був грандіозний за розмірами, розкішно декорований. Обабіч нього ніші з меандровим поясом між ними, подібним за рисунком до меандра, що бачимо над дахом прибудованого притвору. Портальну арку втрачено, вірогідно, під час пожежі, коли вигоріли колоди перемички на рівні п’ят арки, впав тимпан, сама арка та трикутник стіни над нею. Тепер тут ремонтне домурування.

Від древнього північного порталу збереглась східна половина арки з замком та фрагмент ступінчастого обрамлення тимпана. Над порталом, у межах прибудованого тамбура – три аркових вікна з висячими колонками в простінках між ними.

Південний фасад, який найбільше підпадає впливу температурних змін, виглядає значно пошкодженим. Так, у верхніх частинах бічних прясел бачимо різночасні надмурування, викликані руйнацією стіни. Перекладено й декоративні елементи на лопатках. Повністю збереглась лише східна лопатка. Від первісного південного порталу є тільки східна частина арки з замком та фрагментом обрамлення і фрагмент тимпана. Зондажі показали, що портал кількаразово перебудовували. Спершу в XVII ст. (зберігся фрагмент аркової перемички), а потім у XIX ст., коли було зроблено новий вхід, що існує й нині. Архітектура стіни над порталом аналогічна північній стіні.

Східний фасад. Бічні апсиди надбудовано, що виявлено ще дослідженням І.Моргилевського. Щодо центральної апсиди, то верхню її частину від середини верхнього ярусу ніш і вище перемуровано. Конху центральної апсиди та циліндричне склепіння вівтарної частини центральної нави вимуровано з жолобчастої цегли (28-29):(20-20,5):(5,5-6) см, яка, вірогідно, відноситься до XVI ст. Чи вказані склепіння перемуровано повністю, чи, розчищені з боку горища, вони являють лише обмуровку первісних склепінь, можна буде з’ясувати лише при обстеженні їх з боку інтер’єру. Те саме стосується й конх бічних апсид. Ми припускаємо, що склепіння над вівтарем перекладено. Східна підпружна арка та фрагмент склепіння, що прилягає до неї, первісні, бо зверху видно, що їх вимуровано з плінфи.

Пропорції східного фасаду змінено через зростання культурного шару, що зумовило підняття підвіконня. У віконних отворах з’явились підвіконні замурування заввишки 70-85 см. Зондажами виявлено первісні підвіконня з гладенько затертого цёмен-тівочного розчину, їхній рівень збігається з низом колонок, що декорують простінки. Зондажами виявлено та звільнено від замурування ніші в стінах апсид, що хоч частково повернуло східному фасаду його первісний вигляд. В інтер’єрі обстежено нашарування підлог, відкрито шиферну підлогу у вівтарі та фрагмент шиферної підлоги зі слідами мозаїчного орнаменту в центральній наві [дослідження М.Холостенка]. Зроблено зондажі мурованих елементів трифорія, знайдено нові сліди хорів у північній наві, з допомогою зондажу розкрили елементи парусів та північно-західної бані [за участю архітекторів В.Касьяненка, Л.Цяук].

Звичайно, проведені дослідження Спаського собору не є вичерпними. Для спостережливого ока дослідника споруда домонгольського часу може відкрити нові таємниці. Багато нового знайшли художники-реставратори під час реставрації живопису на стінах та склепіннях храму. Але це тема окремої статті.

Резюмуючи результати дослідження фасадів Спасу, підкреслимо, що поточнено систему та особливості його мурування, знайдено й відкрито зондажами чудові декоративні мурування, виявлено під замуруваннями та реставровано архітектурні елементи фасадів, остаточно вирішено питання щодо форми завершення фасадів і пов’язану з ними систему дахів, збереження первісних елементів споруди, простежено еволюцію порталів. Отже, з’явились підстави для точнішої уяви про структурні та декоративні особливості Спасо-Преображенського собору, що втілив ідеї та форми візантійського мистецтва як джерела давньоруського зодчества.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 143 – 151.