Українська громада в Буенос-Айресі після закінчення Другої світової війни
Поколінням українців, що невтомно будували діаспору присвячується
"Численна українська спільнота в Аргентині має за собою значні досягнення, але вони в порівнянню до її потреб не є вповні вистачальні. Щоб поодинокі наші громадяни могли дійсно розвиватися та належно служити нашим потребам і нашій загальній справі, вони мусять бути добре зорганізовані та культурно розвинені".
М. Данилишин
Українська присутність в Аргентині нараховує вже більше 100 років. Найдавнішою зоною компактного поселення є північна провінція Місьйонес, колись суцільно вкрита сельвою, де виник особливий – суб-тропічний тип господарювання українців. Проте низка українців з самого початку імміграції осідала і в столичному Буенос-Айресі.
Починаючи з 1910 р. (виникнення першої «Просвіти» в Місьйонес), 1924 р. тут, а потім і по іншим місцевостям Аргентини виникли українські громадські організації: «Просвіта» та «Відродження», заявилися перші українські домівки та газети. Численні об’єкти довоєнного Буенос-Айреса стали місцями проведення українських культурних, просвітницьких чи спортивних заходів. Уся зібрана інформація зібрана в частині 1 циклу "Буенос-Айрес для українця". Метою даної частини нашої роботи було відшукати та зробити доступними для широкого загалу історичні місця, пам’ятники та інші матеріальні об’єкти столиці Аргентини пов’язані з післявоєнним етапом становлення української громади. На жаль, ми ще дуже мало приділяємо увагу, спеціальним українським путівникам міст, які мають розвинений український вимір, зокрема, розташованим на інших континентах. Зважаючи на це сподіваємося ця робота стане якщо не першим українським путівником по столиці Аргентини, то принаймні стимулом до його створення. В даній роботі розглянемо місця пов’язані з подальшим розвитком української діаспори в Буенос-Айресі після Другої світової війни.
***
Післявоєнний час приніс важливі зміни в життя української діаспори в Аргентині та Буенос-Айресі. Як пише М. Данилишин, ті знищення і страхи, які прокотилися Україною під час Другої світової війни, змусили тих українців в Аргентині, які ще думали повернутися до дому осідати тут на стале. В той же час після закінчення війни в таборах для переміщених осіб в Західній Німеччині накопичилися тисячі українців, які мали бажання емігрувати до Америки. Серед них було багато інтелігенції та духовних осіб (). Правління нового аргентинського президента Х. Д. Перона створило можливості для такої імміграції. Хоча нова хвиля імміграції була значно меншою за попередні (усього близько 6 тис. осіб), проте якісно ця імміграція була відмінною від усіх попередніх та подальших, адже складалася з найбільш політично свідомих українців, які втікали з знову окупованої СРСР України та інших країн Європи, де запанували маріонеткові радянські режими. Більшість з прибулих дуже скоро реемігрували до Північної Америки. Проте ті, хто осіли в Аргентині, залишилися в домінуючий більшості в столиці – Буенос-Айресі, даючи новий імпульс тутешній громаді. Внаслідок цього в 1955 р. кількість українців, які мешкали в великому Буенос-Айресі досягнула близько 30 тисяч. В цей час роль, яку колись грало Польське консульство взяло на себе Радянське посольство, що з усіх сил намагалося перешкодити імміграції. Окрім того Радянському Союзу навіть вдалося організувати пропагандове повернення низки українських родин в 1950-х рр. до УРСР. Проте загалом ці спроби виявилися марними: старі поселенці допомогли новим, а інколи навіть фінансували еміграцію важливих для своєї організаційної структури осіб. Так, спільними зусиллями було організовано еміграцію Є. Онацького, який став багатолітнім головою Української Центральної Репрезентації в Аргентині. Восени 1945 р. українці створили Допомоговий комітет як громадську структуру. Провідну роль там відігравала Тетяна Михайлівська-Цимбал, дружина художника Віктора Цимбала, яка згадує
«я отримала від еміграційного бюра спеціальну виказку, яка давала офіційне право зустрічати емігрантів і навіть входити на корабель…Ні одна інша національна група такого документу не мала, не мали навіть москалі».
Наплив нової активної еміграції призвів до створення низки нових організацій та органів преси в Буенос-Айресі. До таких організацій належить Братство св. Покрови, яке з 1948 р. що об’єднало православних українців, українське католицьке об’єднання (УКО) з аналогічною метою для греко-католиків, Укр. Допомоговий комітет (з 1947 р.), Український клуб (з 1947 р.), Союз українців в Аргентині, Спілка науковців, літераторів та митців (з 1949 р.), Союз українських ветеранів в Аргентині, Український Демократичний союз (з 1953 р.), Демократичне об’єднання бувших репресованих українців Совєтами – ДОБРУС (1953) та ін.
В цей час до Аргентини емігрували і ОУНівці. При цьому представники ОУН(б) обрали за точку гуртування «Просвіту», а члени ОУН (м) – «Відродження».
В 1949 р. філія «Просвіти» на Док-Суді закупила нову ділянку та почала будувати нову садибу, яка була добудована до другого поверху в 1956 р. У 1968 р. по місцю де стояла «Просвіта» знову пройшла автострада. Тож ця філія «Просвіти» перебралася на сучасну локалізацію на Авельянеді, де 1970 р. було закінчено будівлю садиби, яка збереглися до наших днів.
Станом на 1979 р. працювало видавництво Юліана Середяка, (видавництво було розташоване в приватному будинку Ю. Середяка) та Українська друкарня Йосипа Кузьмича «Tajjeres Champio». Ця друкарня, яка діяла ще з передвоєного періоду, була викуплена Й. Кузмичем у партнерів. У післявоєнний час друкарня знаходилася при храмі василіан на вул. Curapaligue 760, а потім перемістилася на . Коли Кузмич помер перейшли на інший тип друкування – офсет. Коли Кузмич помер, друкарня перейшла на інший тип друкування – офсет. Зауважимо, що саме в друкарні «Tajjeres Champio» протягом 1930-2000 рр. друкувалися «Українське слово», «Наш клич», календарі «Просвіти» та «Відродження», урочисті жетони тощо.
Український протестантський настоятель отець Бахор також мав власну друкарню української баптистської церкви (в Аргентині протестантів називали штунди). Тут він друкував Біблію та інші релігійні книги. В нього також друкувалися українські організації. Існувала також друкарня Printo Dorrego, яка мала кириличні шрифти і могла друкувати українською мовою.
Окрім таких організаційних та кадрових успіхів, покращувалася матеріальна організація громади, її тили. Пройдемо на вул. Soler 5039 до високого прямокутного будинку з українським гербом на фасаді. Це будинок «Просвіти». Визнаю не близько було до нього дійти. Проте дуже варто. Цю ділянку було закуплено 23 серпня 1945 р., а 27 березня 1947 р. тут вже було проведено свято Солідарності, як вияв підтримки для УПА, за спільної участі «Просвіти» та «Відродження». 19 грудня 1959 р. відбулося урочисте посвячення нового будинку «Просвіти» на Soler 5039.
При «Просвіті» станом на 1970-ті рр. також розміщувались організації: Товариство української студентської молоді, Спілка Української Молоді (СУМ) та Об’єднання жінок «Просвіти». Тут же виходила газета «Українське слово», знаходилося видавництво Український інформативно-видавничий інститут (УІВУ), український фольклорно-танцювальний ансамбль (balle Folklorico Ucranio з 1961 р.). У пізніших роках в «Просвіті» утворено також капелу бандуристів ім. Тараса Шевченка.
Окрім «Просвіти», що на 1959 р. мала в федеральній столиці Буенос-Айресі та передмісті вже дві свої домівки (на вул. Soler і на Док-Суді), своїми приміщеннями обзавелося і товариство «Відродження» зі своїми філіями. При головній домівці товариства «Відродження»на в описуваний період також діяли Організація жінок «Відродження». Тут також виходила газета «Наш Клич».
Загалом, остання післявоєнна імміграція застала у великому Буенос-Айресі шість «Народних будинків»: 4 з них належали «Просвіті» та 2 – «Відродженню». Будинки того часу були скромні, в порівнянні до тих, які пізніше збудовано на їх місці. Вони складалися звичайно з трьох або чотирьох кімнат, де розміщувалися канцелярія, бібліотека, гардероб театру і великого внутрішнього подвір’я в глибині якого була сцена. Це подвір’я (іспанською – патіо), служило за театральну залу та місце розваг та гулянь.
З приїздом нової еміграції в кінці 1940-х – початку 1950-х рр. та пожвавленням громадського життя виникла потреба перебудови існуючих домівок та адаптації їх до нових вимог. Отже збудовано нові гарні будівлі з просторими залами та багатьма кімнатами.
В дверях «Просвіти» зустрічаю чоловіка, якого питаю ламаною іспанською чи тут знаходиться «Просвіта»? А він сміється і питає українською чи я українець. Так знайомимося з Головою Управи «Просвіти» в Буенос-Айресі Юрієм Данилишиним. Він показує мені що «Просвіта» – це цілий комплекс приміщень, які мають забезпечувати усі потреби української громади. При вході зала для виставок, меморіальні дошки фундаторів та меморіальні таблиці видатним українським діячам – реліквії української спільноти Південної Америки. Зокрема, тут 25 жовтня 1969 р. відкрито дошку в пам’ять про Степана Бандеру, а в 1974 р. – на честь Ольги Басараб.
Бюро керівництва «Просвіти», клас для «Рідної Школи» (його було добудовано в 1974 р.), зала для театральних виступів, гардероб з відповідним одягом, крамниця українських сувенірів, їдальня та бар, де українці Буенос-Айреса збираються на святкування урочистостей. В «Просвіті» діють безкоштовні класи навчання українській мові не тільки для дітей, але й для дорослих, курси українського рукомесла (вишивання, писанкарство, ґердани) та культури. Робота «Просвіти» здійснюється по суботах. В 1968 р. цю Централю «Просвіти» відвідав патріарх Йосип Сліпий разом з духовенством.
У післявоєнний період в містечках провінції Буенос-Айрес виникли філії «Просвіти». Зокрема, 21.12.1947 р. засновано філію в містечку .
Філія у Villa Caraza (суч. Ланус) була створена 12.02.1948 р. А 1950 р. було відкрито її садибу по . Надбудована садиба організації збереглася.
04.12.1949 р. виникла філія в містечку Ramos Mejia. Проте усі її члени емігрували в Канаду.
У 1951 р. філія виникла також у . Тут було зведено кам’яний дім філії (чи він зберігся?).
У 1955 р. філія «Просвіти» виникла у містечку San Francisco Solano. У зазначений період організувалася також філія у містечку Hudson. Тут зберігся будинок «Просвіти» по . Наразі філія не чинна. Але чи зберіглася будівля садиби?
Філія у містечку Сан-Мартин розташовувалася за адресою . Тут розташовувалася садиба (чи зберіглася?).
Ще одна філія «Просвіти» виникла також в містечку Isidro Casanova. Це була так звана «парагвайська філія», бо її заклали українці – вихідці з Парагваю. Пізніше в 1990-х рр. філія була розпущена, а садиба була продана.
В містечку Вільде у післявоєнний період виникла і досі діє ще одна філія товариства "Просвіта". У 2014 р. відзначено її 72 річницю та відкрито соціальну залу побудовану при підтримці місцевої влади.
В 1960-62 р. філія «Просвіти» з Флориди у новому своєму місці перебування – містечку Вілла Аделіна збудувала нову соціальну садибу «Степан Бандера» та греко-католицьку церкву св. Ольги.
У вказаний період філії утворило і товариство «Відродження». Зокрема, його філія існувала в містечках Беріссо, Авельянеді, Мунро та Сан-Мартин. З яких до нашого часу продовжують працювати лише перші три.
Однак швидко виявилося, що самих домівок для притягнення молоді, особливо народженої вже в Аргентині замало. Беручі за приклад заходи українців в Північній Америці, було прийнято рішення влаштовувати відпочинково-спортивні оселі. Першу таку оселю названу «Веселка» закупило в 1967 р. Товариство «Просвіта», при активній допомозі своєї громади з Буенос-Айресу та околиць. Посвячення відпочинкового табору «Веселка» здійснив 21.05.1967 р. Владика А. Сапеляк.
Товариство «Відродження» також купило відпочинкову оселю назвавши її «Калина». На оселі «Веселка» існує Площа Героїв. Тут відкрито погруддя Симона Петлюри, Романа Шухевича, Євгена Коновальця та Степана Бандери.
Варто також оглянути великий сучасний будинок по . Тут на 10 поверсі розміщувався офіс кредитної спілки «Тризуб». Зважаючи на це, низка організацій оформили тут свою адресу для листування: Товариство сприяння Українській Народній раді, ДОБРУС та Легіон Симона Петлюри. Із часом ці товариства перебрались на адресу Православної Церкви або перестали існувати.
Окрім «Просвіти» та «Відродження» тільки «Пласт» за допомогою пластунів з інших країн, допомозі патріарха Йосипа Сліпого та доброзичливій допомозі василіан купив в 1963 р. оселю неподалік від греко-католицького собору Покрови на , а 14 листопада 1976 р відбулося освячення домівки Владикою А. Сапеляком.
До цього часу «Пласт» розміщувався при українській греко-католицькій парафії.
На стіні внутрішнього двору садиби «Пласту» знаходиться декоративна композиція «Тризуб».
Інші товариства, подібно до того як «Пласт» перед цим знаходилися при церквах та більших товариствах, або знімали інші приміщення. Таке приміщення знімав, наприклад, «Український допомоговий комітет» на . Український допомоговий комітет виник в квітні 1947 р. при допомозі «Просвіти» та «Відродження». Займався отриманням дозволів (авторизації) на еміграцію українців з д-п. Згодом він перебрався на вул. Maza 150. Пізніше це приміщення перебрали на себе «Союз українських купців, промисловців та професіоналів» та «Український клуб». Тут збиралися купці та промисловці, переважно надніпрянці. У цьому приміщенні у вересні 1955 р. пройшло змагання українських шахістів.
Будинок, в якому знаходився Український клуб. Фото 2020 р.
Хоча нові іммігранти не застали в Буенос-Айресі жодної української церкви, питання церковної опіки почало дуже швидко вирішуватися. У 1946 р. оо. Василіани, деякі священики інших чинів та світські особи розгорнули постійну душпастирську працю у місті Буенос-Айрес та його околицях.
Спочатку вони відправляли богослужіння в латинських церквах. Зокрема, у вже відомому нам з передвоєнного етапу костелу Сантісімо Сакраменто (Baslica del Santsimo Sacramento), в дільниці Ретіро, а короткий час також у поважних стінах колегії (колегія в Аргентині – середня школа) Мізерікордія (Instituto Nuestra Seora De La Misericordia) при
Наступним об’єктом нашої подорожі стане садиба по . Саме тут, в закупленому отцями василіанами в 1948 р. отці великому репрезентативному будинку було влаштовано першу в Буенос-Айресі каплицю, яку розмалював в українському стилі маляр Володимир Каплун.
Як повідомляла газета «Свобода» від 8 серпня 1987 р.:
«Щоб допомоги в душпастирстві та організації наших вірних. Генеральний Заряд ОО. Василіян закупив, при допомозі Американської Провінції, площу з домом при вул. Курапалігуе, 760 в Буенос-Айресі. Частину дому перетворено на каплицю публічну. Вірні зложили датки на розмалювання та устаткування каплиці. Каплицю розмалював п. Володимир Каплун, маляр-мистець, а пізніше ще доповнив образи п. Денисенко. Володимир Каплун (до речі остатній чудово проілюстрував книгу М. Данилишина «Українці в Аргентині»). Дня 10 жовтня 1948 року кардинал Яків Копелло, примас Аргентини, поблагословив каплицю при масовій участі вірних».
Сучасний вигляд будинку бувшої церкви чину святого Василя Великого, наразі спортивний зал. Фото 2017 р.
Ця перша церква стала не тільки першим релігійним осередком міста Буенос-Айреса і околиці, але й надала прихисток багатьом українським релігійним і світським організаціям, об’єднуючи навколо себе поважне число української інтелігенції. При парафії постали школа українознавства, чоловічий хор «Сурма» під керівництвом Василя Василика, відомого ще з Галичини диригента, Братство Володимира Великого, Марійська дружина, Апостольство молитви, а також деякий час був інтернат для хлопців шкільного віку. Зі світських організацій при церкві знайшли собі приміщення: Пласт, Союз українок, Братство дивізійників, літературно-мистецький клуб, театральна студія імені Леся Курбаса, деякий час діяв духовий оркестр, для якого отці василіани закупили інструменти. Тут також виходила газета «Життя».
Поблизу церкви було насипано символічну могилу борцям за волю України (пізніше на українському цвинтарі в Монте-Гранде влаштували спеціальний пам’ятник). Перед нею відбувалися поминальні богослужіння, зокрема, 2 червня 1963 р. в цій церкві брав шлюб чинний голова товариства «Просвіта» в Буенос-Айресі Юрій Данилишин.
Наразі нажаль василіани продали цей будинок. Тепер все сконцентрувалося поблизу нового кафедрального собору Покрови на . Більшість елементів вистрою церкви при цьому перевезено до різних українських церков в провінції Місьйонес.
Відвідаємо кафедральний собор Буенос-Айреса на Plaza del Majo. У 1968 р. під час візиту до міста його відвідав патріарх Йосип (Сліпий).
Історія зведення цього собору – це кульмінація зусиль українців – греко-католиків Аргентини. А все почалося з того, що після довгих старань у 1961 р. архієпископ Іван Бучко висвятив у Римі селезіаніна Владику Андрія Сапеляка – довголітнього ректора Української Малої Семінарії в Римі на єпископа для українців в Аргентині.
З появою цього пастиря в Аргентині пов’язаний величний костел Medalla Milagrosa по , в якому відбулася його перша служба божа в Буенос-Айресі.
Нововисвячений єпископ розгорнув активну роботу. Він відшукав серед латинських священників вихідців з України та змобілізував їх на роботу для свого народу. Тоді перейшли на український обряд отці Василь Король, Емілій Риндич, Дмитро Микицей, Петро Головатий та Дмитро Мартинюк.
Потім він взявся закінчувати, розпочате о. Й. Галабардою (василіанин) будівництво кафедрального храму Покрови розпочате в 1961 р. На той момент було вже зведено стіни та бані храму). Імовірно, Василянський Чин мріяв як і в Бразилії “мати” свого єпископа. Закінчення будівництва собору тривало з 1960 по 1969 рр. під керівництвом архітектора Віктора Гриненка силами будівельного підприємства Осипа Галатя. Аж нарешті 7 вересня 1968 р. патріарх Йосип Сліпий під час свого пастирського візиту в Аргентину освятив цей храм.
В результаті спільних старань на Південноамериканському континенті виріс величний храм в стилі українського бароко, ніби перенесений сюди з доби козацької України, увінчуючи тут найкращі здобутки вітчизняної культури. Переконаний, це найкращий український собор на терені обох американських континентів.
Загальна площа кафедрального собору складає 485 м. Він має три нави, п’ять грушовидних барокових бань, на високих білих барабанах, оздоблених декоративними зірками та світловими вікнами символізують Христа в оточенні чотирьох євангелістів. На фасаді знаходиться мозаїчний образ Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки собору. Цей образ виконано на основі роботи Б. Крюкова виконаної на подарунок примасу д-рові С.Л. Копелльо.
Заслуговує на увагу і внутрішній вистрій собору. В ньому записана історія Русі-України в доступному для кожного відвідувача вигляді.
В апсиді знаходиться образ Богоматері з немовлям Ісусом на руках роботи Бориса Крюкова. Це один з останніх великих творів Бориса Крюкова – мозаїка 3 на 2 м. В тій самій катедрі Крюков створив великий образ «Різдво Христове» (4х3 метри). Малював його будучи вже хворим образ не завершений. Для протилежної стіни він лишив начерк для образу «Воскресіння».
Колись у церкві було дві великі ікони, які виконав Віктор Цимбал: воскресіння та народження Ісуса. Наразі вони знаходяться в приміщення плебані. Художнє оздоблення храму виконане у візантійському стилі українським майстром Миколою Голодиком.
На склепінні знаходиться образ Святого Духа у вигляді голуба в оточенні вогнів, які символізують теологічні чесноти. У верхній частині центрального купола знаходяться зображення Ісуса Вседержителя (Пантократора) і чотирьох євангелістів. На лівій стіні зображено хрещення Русі і її народу у водах Дніпра. На правій стіні зображено Оранту, яка захищає місто Київ. Біля її ніг Ярослав Мудрий в оточенні військ, священиків і вірних. На лівій стіні вівтаря знаходиться ікона «Різдво Господа нашого Ісуса Христа», а на правій – ікона «Покрова Пресвятої Богородиці».
На одній з композицій з права від іконостаса знаходяться зображення греко-католицьких храмів Аргентини, серед яких православний за віросповіданням Голодик зобразив і православну церкву Покрови Буенос-Айресі. Іконостас для храма з трьох воріт виготовив майстер Креховецький.
У приміщенні плебані зберігається також портрет Йосипа Сліпого роботи 1965 р. Бориса Крюкова. Крюков створив два таких портрети, один з яких знаходиться тут, а другий у Ватикані.
Після побудови новий собор став кафедральним, замінивши колишній храм отців василіян.
В порозумінні з Йосипом Сліпим та ректором Українського католицького університету ім. св. Кліментія в Римі (УКУ) тут у Буенос-Айресі при соборі відкрито філію Українського католицького університету – відділи славістики та українознавства. До співпраці в УКУ визвалися також словінці на чолі з Т. Дебеляком. Так постали також курси словеністики. При УКУ організовано курси українознавства на рівні середньої школи, які за кілька років перетворено на «гімназію українознавства» з п’ятирічною програмою навчання. Довкола філії згуртувався найбільш освічена частина української громади в Буенос-Айресі. Першим директором філії УКУ став доктор Богдан Галайчук.
Тут також переселився осідок «Рідної школи», а за декілька років «Пласту». Тут розміщувалося братство дивізийників та виходила газета «Вістник». Образ Богородиці в кафедральному соборі Буенос-Айреса був коронований Іваном Павлом ІІ, під час його візиту до Аргентини в 10.04.1987 р.
Цей візит став для українців Аргентини незабутнім, в пам’ять про нього на стінах собору розміщено пам’ятні дошки.
Свій будинок в Буенос-Айрес придбали (і мають до нашого часу) також сестри василіанки за адресою .
Важливе значення в житті української греко-католицької громади мало започаткування з 1944 р. регулярної прощі до , до величної базиліки Божої матері Луханської.
Божа матір Луханська – покровителька Аргентини, взяла під свій Покров і українців Аргентини. Проща відбувається і зараз (проте з боку українців, нажаль, вже не така багатолюдна) кожний тиждень перед вербною неділею.
Пройдемо на і відшукаємо білий будинок в стилі модерну з високим фронтоном і характерним рельєфом з зображенням апостолів та православної церкви. Ця будівля сирійської православної церкви пов’язана з становленням після Другої світової війни української православної церкви в Буенос-Айресі.
Як ми знаємо з попередньої частини нашого екскурсу до закінчення Другої світової війни розбудувати православну парафію в Буенос-Айресі та Аргентині не вдалося. Тільки після закінчення війни, коли до Аргентини приїхало багато православних українців, а також священиків, пожвавився розвиток української православної церкви. Більшість прибулих священиків та вірних належали до Української автокефальної православної церкви, головою якої був тоді митрополит Полікарп Сікорський, з центром в Європі. Серед новоприбулих у 1946 р. приїхав та оселився митрофорний о. Іван Ярославський. 29 жовтня 1946 р. у Буенос-Айресі у приватній оселі цього священника на зійшлися вірні православні, які заснували парафію. До парафіяльної групи увійшли Феодосій Данилюк, Павло Дудниченко, Степан Сергійчук, Іван Чарнецький та інші. При парафії згодом постало братство св. Покрови, церковний хор, Рідна школа і бібліотека.
Сирійська православна церква св. Юрія у Буенос-Айресі. Фото 2017 р.
Довгі роки парафія УАПЦ у Буенос-Айресі – центр УАПЦ в Аргентині не мала ні власного приміщення. У 1948 р УАПЦ відправляла службу в приміщенні українського клубу на 24 Noviembre 438. У грудні 1949 р. орендується та впорядковується до богослужіння колишня сирійська церква на вул. Supiacha 842.
У 1949 р. місцева православна спільнота орендувала також в сирійської громади церкву св. Юрія розташовану за адресою вул.
Гостро стояла потреба власного приміщення. На зборах Братства св. Покрови у 1970 р. за головування о. прот. Б. Арійчука вирішено купити ділянку землі і розпочати будівництво власної церкви з парафіяльними приміщеннями. Після захворювання Б. Арійчука, цю справу перебрав його наступник, недавно висвячений о. Степан Сергійчук. Площу закуплено і у 1978 р. будова церкви Покрова по за проектом Віктора Гриненка була закінчена.
Українська православна Покровська церква у Буенос-Айресі. Фото 2017 р.
Церкву освятив митрополит української автокефальної церкви Мстислав. Дві головні ікони цього собору написав Віктор Цимбал. Він же оформив тутешній іконостас. Розписи цієї церкви також виконав Микола Голодик. При православній церкві також розміщувалася редакція журналу «Дзвін».
Українці приєднувалися і до інших гілок православної церкви в Аргентині: православної церкви московського патріархату (до якої відійшла церква св. Трійці, та православної церкви за кордоном. Архієпископ Лазар – екзарх православної церкви московського патріархату в Південній та Центральній Америці зазначав в інтерв’ю в 1998 р., що більшість його прихожан українці. Проте прихожан цього патріархату решта української громади через національну несвідомість за своїх не вважала.
З вихідцями з України пов’язане також зведення Воскресенського кафедрального собору православної церкви Московського патріархату по .
Цей храм було освячено в 1960 р. в пам’ятці присвяченій його зведенню фігурують прізвища близько 150 жертводавців, серед яких третина – поглинуті російською культурою українці. Тут також вказано, що розписи собору виконав архітектор з Києва – Микола Шехонін.
М. Шехонін – росіянин за походженням – звів в Києві низку будинків ще за Російської Імперії, потім працював за радянської влади, проектуючи зокрема клуб «Харчовик» на Подолі та міст імені Є. Бош. Архітектор залишився в окупованому нацистами Києві, а після відходу німців мусив емігрувати спочатку до Австрії, потім до Італії, і в кінці кінців до Аргентини. Тут він працював за спеціальністю на зведенні електростанції Костанера (Central electrica Costanera), як досі працює, а також на зведенні тунелю під річкою Парана (Tunel subfluvial Santa Fe Parana).
Разом з М. Шехоніним працював молодий архітектор-українець Віктор Гриненко, який вважав себе його учнем. Саме він звів як православну церкву так і греко-католицький собор для українців в столиці Аргентини.
У 1959-61 рр. М. Шехонін виконав у техніці олійного живопису на полотні композиції в Воскресенському кафедральному соборі: «Бог Саваоф» (над вівтарем), зліва – «Вхід Господній в Єрусалим», «Шлях на Голгофу» та «Розп’яття».
Окрім того пензлю М. Шехоніна належать велика ікона «Святий рівноапостольний князь Володимир», орнаментальні мотиви в огорожі хорів. На еміграції в Аргентині він не тільки працював за спеціальністю, але й влаштовував виставки своїх живописних робіт. Кілька разів його виставки пройшли в «Galeria Muller» в Буенос-Айресі. Тут він представляв краєвиди Відня, Італії та Аргентини. 17 вересня – 6 жовтня 1956 р. в салоні «GATH&CHAVES» в Буенос-Айресі відбулася виставка італійських мотивів. М. Шехонін помер 24 серпня 1970 р. і похований на Британському кладовищі в Буенос-Айресі. Тут його родичі опікуються могилою, на якій встановлено чорну стелу з православним хрестом. Координати поховання (34°35.4020’ Пд, 58°27.8990’ З).
З довоєнних киян в Буенос-Айресі опинився також Михайло Феофілович Яновський – син славетного «народного лікаря» Ф.Г. Яновського. Тут оселився і відомий київський оперний співак-тенор Іван Шведів – колега по провідних оперних партіях Михайла Донця. Він виступав в Києві під час окупації, а потім не сподіваючись на милість совітів в 1950 р. переїхав до Буенос-Айреса.
Варто згадати також про першу виставку релігійного мистецтва, яка відкрилася 1954 р. в історично-церковному музеї Аргентини (локалізацію треба встановити), участь в якій брав В. Цимбал.
Б. Крюков 1948 р. виїхав до столиці Аргентини. Як писала Надія Сомко:
«Роки в Аргентині, це роки безупинної праці, з високими вимогами до себе, а також тріумфу і слави, незадоволення, вічний неспокій, шукання нового, змагання до недосяжного, до завершення; це те, що штовхає мистців і що було таке характерне для Бориса Крюкова».
1949 р. відбулася його персональна виставка у галереї Мюллер на . 1951 -го року – друга виставка в галереї Мюллер, 1952 – третя. 1954 р. – персональна виставка в галереї Мюллер. 1956 р. – виставка в галереї Ван Рієль. 1958 р. – виставка в галереї Ван Рієль та «Просвіті». 1959 р. – галерея Віткомб. 1965 рік. – виставка в салоні Міської Ради в Буенос-Айресі. Крюков працював з українськими видавництвами в Аргентині: М. Денисюка, Ю. Середяка, М. Бахора, «Добра книжка» та ін. Працює він і з аргентинськими видавництвами: «Атенео», «Атлянтида» та «Кодекс» та ін. Протягом більше ніж 15-ти років робив карикатури для українського гумористичного журналу «Мітла» – видавництво Ю. Середяка. В 1956 р. митець намалював 4-х євангелістів і Благовіщення для іконостасу православної церкви в Буенос-Айресі. Для цієї ж церкви він зробив мініатюри на святій Євангелії. В лютому 1967 р. персональна виставка в зеленому салоні «Альвеар Паляс», яку організувала донька митця Лідія Крюкова. В 1970 р. під редакцією дружини митця вийшов присвячений йому фотоальбом з репродукціями його робіт.
Могила Бориса Крюкова на Британському цвинтарі Буенос-Айреса. Фото 2020 р.
Борис Крюков похований на британському цвинтарі Буенос-Айреса (34°35′29″ пд. ш. 58°27′47″ зх. д).
Розвивалися підприємницькі ініціативи місцевих українців. В післявоєнний час в Аргентині почалося створення українських кредитних спілок. Зокрема, в Буенос-Айресі з 1957 р. діяла кредитна спілка «Відродження», а здобула собі довіру серед українців. Існувала і в 1980 р. її будинок був по сусідству з Центральною репрезентацію (сусіднє приміщення вверх по вулиці) за офіційною адресою .
При «Просвіті» натомість з 1960 р. діяв кооператив «Фортуна». Ще одна кредитна спілка «Тризуб» діяла при православній громаді, її адресу в багатоповерховому офісному приміщенні на вул. Сordoba ми вже згадували. Проте після зміни законодавства в Аргентині українські кооперативи збанкрутували і були закриті. Будинок кооперативу «Відродження» було продано, а приміщення «Фортуни» було передане «Просвіті». Наразі тут, на місці колишнього кооперативу, буде влаштовано бібліотеку та документаційний центр.
Приватні крамниці були представлені, зокрема, електромеханічною крамницею «Gran Dnipro» Й. Бурбана – 20.11.1948 р. та великою українською книгарнею «Gran Libreria Ukrainiana».
Українські домівки та церкви стали місцем поширення тут на теренах Південної Америки різних форм традиційного українського мистецтва. І. Василик зазначає, що:
«у багатьох церквах і народних домах можна натрапити також на різноманітні орнаменти, прикраси в стилі українських вишивок, виконані аматорськими силами без претензії на мистецьку вартість».
В цьому ключі зацікавлення, зокрема, викликає вищезгаданий будинок кредитної спілки «Відродження». Як вказує І. Василик, цей будинок вирізнявся мистецькою декорацією (за спогадами Ю. Данилишина на тему «Богатства України»), запроектованою в українському стилі арх. Ю. Шульмінським (за спогадами Ю. Данилишина її виконав майстер Микола Голодик). Декорація, зокрема, зображала бджіл на тлі мапи України. Коли кооператив збанкрутував, частина декорацій була перенесена в будинок товариства «Відродження». Що зараз з нею не відомо.
Окремим досягненням української громади в Буенос-Айресі був вихід на радіомовлення. Перше українська передача «Вільна Україна» розпочалася для мешканців Буенос-Айресу та околиць наприкінці 1950-х років, завдяки старанням та праці д-р. Лідії Макрухи-Іваницької та допомозі її чоловіка Василя Іваницького. Це радіомовлення висилалося спочатку через радіостанцію в м. Колонія, Уругвай, а потім радіостанцію Антарктида у Буенос-Айресі. Це були культурно-інформаційні передачі. Радіо Голос України звучало по середам о 21-22 на АМ 670 радіостанції Антарктида. Спочатку передачі велися, як на українській, так і іспанській мові. Проте згодом на вимогу урядових кіл повністю перейшли на іспанську. Наразі українські організації, зокрема, «Просвіта» продовжують започатковане та мають ефіри на радіо. Записи робляться переважно на приватних помешканнях і пересилаються на радіостанцію електронною поштою. В колекції Ю. Данилишина наявні старі касети з архівними записами українських передач.
Другим символом українського Буенос-Айреса поруч з собором Покрови став пам’ятник Тарасу Шевченку. Пройдемо в парк Третього лютого , де 05.12. 1971 р. в районі Палермо був урочисто відкритий цей чудовий пам’ятник. Це напевне найбільш затишне місце для українця в Буенос-Айресі. Конкурс на проект пам’ятника було оголошено в березні 1968 р.
Пам’ятник Тарасу Шевченку в Буенос-Айресі. Фото з мережі
Встановлення пам’ятника була справою концентрації великих зусиль українців Аргентини і діаспори інших країн. Тож коли його зведення в 1971 р. було закінчено в Буенос-Айресі відбулося святкування цієї події. В день відкриття в театрі «Колісео» (пам’ятний для українців виступами Української республіканської капели УНР в 1923 р.) відбувся концерт за участі капели бандуристів, мішаного хору та танцювального ансамблю, які виконали програму «Просвіта» в поклоні Шевченкові». Ввечері і ініціативи будівельного комітету відбувся банкет в ресторані «Ля Рураль», , де свої привітання склали ті делегати, які не змогли цього зробити під час відкриття пам’ятника. З моменту відкриття пам’ятника Т. Шевченка березневі маніфестації під ним, починаючи з березня 1972 р. Цікаво, що наразі Кобзар в Аргентинському парку старанно тримає у руці гніздечко якоїсь місцевої птахи.
1974 р. українська громада Буенос-Айреса також допомагала в ініціативі встановлення пам’ятника Шевченку в місті Енкарнасьйон в Паргаваї, а також в Прудентополісі в Бразилії.
На периферії Буенос-Айреса є ще один пам’ятник Тарасу Шевченку – невеликий бюст поета в оселі «Просвіти» Веселка.
Цікаво також що за кошти, які залишилися після спорудження пам’ятника Шевченка в Буенос-Айресі українська громада купила ділянку цвинтаря Cementerio Esteban Echeverra, на якій з середини 1970-х рр. почали ховати українців. На цьому цвинтарі також зведено українську каплицю. Каплицю спроектував архітектор Віктор Гриненко у стилі українського бароко. Зведена у 1986—1987 роках. Освячена вона 11 листопада 1989 року. Ініціаторами будівництва були Василь Іваницький, Борис Вітушинський, Ярослав Тракало та Дмитро Тимочко. Каплицю (координати споруди: 34°51.7920 S, 58°28.7410 W) 1989 р. вписано до реєстру пам’яток історії та культури Аргентини (про що свідчить табличка у ній) за адресою . В каплиці знаходяться численні українські меморіальні дошки, зокрема в пам’ять про Лідію Мокруху-Іваницьку, до 40-вих роковин бою під Бродами, в пам’ять про 50-ті роковини цієї битви, дошки в пам’ять про жертви Голодомору та чорнобильської катастрофи. На стіні каплиці також знаходяться меморіальні дошки з переліком жертводавців та фундаторів каплиці.
На території цвинтаря знаходиться також пам'ятник полеглим за волю України (координати: 34°51.7920 S, 58°28.7410 W. Пам'ятник побудовано з ініціативи колишніх вояків Української Дивізії УНА під проводом Степана Тауридзького. Місце під пам'ятник подарувала фундація ім. Т. Шевченка в Буенос-Айресі. Проект пам'ятника виконав арх. Костіжо. Пам'ятник збудовано завдяки жертвенній громаді Буенос-Айреса. У 2014 р. цей пам’ятник вписаний до реєстру пам’яток історії та культури Аргентини.
Кладовищем та каплицею опікується українська фундація ім. Тараса Шевченка.
На цвинтарі в Монте-Гранде в першій групі поховань поховано:
Ростислава Ільницького (10.06.1910) та Іванну Кишакевич (28.08.1912-06.02.2010), Володимира Котульського (29.08.1925-27.07.1997), інженера Осипа Іваника (30.08.1900-18.11.1965), Євгенію Попель-Іваник (14.01.1913-06.10.1993), Бориса Вітошинського (15.05.1927-21.07.2000) та його дружину Наталію Волчанську-Вітошинську (14.07.1932-24.06.1995). Щодо Вітошинського повідомляється, що він був підстаршиною української дивізії, головою централі «Просвіти», головою філії «Просвіти» в Ляважоль, заступником голови УЦР, заступником голови Центральної Ради, засновником фундації імені Тараса Шевченка, засновником українського цвинтаря, довголітнім головою оселі «Веселка», активним членом українського визвольного фронту. Тут поховані також Галя Деглер Зінько (09.09.1919-30.09.2013) – активний діяч філії «Відродження» в Мунро, Роман Лев Зінько (12.01.1928-04.11.2005) – засновник філії українського товариства «Відродження» у Мунро, протоієрей Іван Демчук (11.11.1919-24.07.2000), Степан Мороз (02.05.1931-29.05.2007), Маруся Патинок-Мороз (10.05.1936-4.01.2019), Осип Ткачук (17.08.1920-2.12.2010), Михайло Василик (20.11.1926-30.10.2017) – викладач Українського католицького університету, автор книги про українців Аргентини, Іван Жибак (19.05.1926-06.03.2010), отець Григорій Герасимович СДБ (23.12.1919-6.09.1995), Юстина Ясенчак (06.11.1915-14.12.1993), Михайло Гнатишин (07.09.1918 (Самбір-12.04.1985, Буенос-Айрес) – за фахом бухгалтер, свідомий український патріот, член Української центральної репрезентації, будівничий пам’ятника Тараса Шевченка, Володимир Кмет (20.12.1920-27.12.1997) та Лідія Фурман (12.08.1925-8.11.2015), Василь Качурак (07.02.1919-07.02.1987). Галина Піонтковська-Тракало (18.01.1929-25.07.1992), Ярослав Тракало (19.08.1923-14.10.2009), Марія Боярська Полянська (13.06.1897-23.10.1982), Василь Косюк – вояк української дивізії Галичина, голова визвольного фронту в Аргентині, голови УЦР, голова кооперативу «Фортуна», голова централі «Просвіта» та др. Юрій Полянський (6.03.1892-21.07.1975, вказано що він учасник визвольних змагань, вивчав геологію Аргентини, зокрема високих Анд в провінції Мендоза, лауреат національної премії з геології 1904 р.), його дружина Марія Боярська Полянська (13.06.1897-23.10.1982), Ольга Грегоращук-Грабар (1.10.1926-7.03.1994), Дмитро Грабар (14.04.1926-12.04.2019), доктор Лідія Мокруха-Іваницька (23.03.1929-25.04.1972), др. Василь Іваницький (16.01.1913-27.03.2005) похований на Личаківському цвинтарі у Львові – голова УЦР, організатор фундації Тараса Шевченка та перший її голова, організатор побудови пам’ятників Тарасу Шевченку в Буенос-Айресі, Енкарнасіон, Прудентополісі, Львові, Ялти, організатор Українського цвинтаря в Монте-Гранде, організатор цвинтаря в Монте Гранде, організатор передач станції в «Радіо Насіональ» та «Колонії». Нагороджений орденом за заслуги ІІІ-го ступеня, Президентом України, народжений орденом Володимира Великого, світовим конгресом України. Ярослав Назарик Орлик (18.08.1922-30.05.1991), Анна Дубиняк-Середяк (03.04.1922-05.06.1974), Юліан Середяк (19.10.1918-08.08.2000), Антін Постоловський (17.01.1889-12.07.1990), проф. Євген Онацький (1 (13) 01.1894— 27.10.1979) вказано що він був членом проводу ОУН, Головою УЦР, та його дружина Ніна Онацька (30.03.1895-16.07.1983). Дошку поставило товариство «Відродження», Роман Дрібниця (20.03.1931-17.10.2005) та Богдан Коваль (26.02.1933-26.06.2005).
Друга група поховань (34°51.7670’ S, 58°28.6970’ W):
Ілько Бондар, Анна Мазур, родина Світків, Ірена Козицька, Надія Галига Балащук, Іван Балащук, Іван Перка, Василь Степан Пирка, Любомир Квасний, родина Вовчуків, Митрофан Береговий та Ружа Ящук, Олександр Бурда та Валентина Конашук, Марта Танасійчук-Вінярська, Іван Танасійчук, Іван Голіан, Карлос Антонюк, Хуан Могилевич та Єва Мільчук, Олександра Батюк (Темрюк), Микола Смеречинський, Антоніна Романюк Смеречинська, Володимир Заставний, Марія Триш, Марія Кухарчук, Володимир Харівський, Хуакін Степан Лиховид, Ярослава Корбутяк з жіночої секції філії «Просвіти» в Авельянеді, Феодора Величко, Софія Волинач, Ярослава Грицюк, Михайло Корбутяк та Дарія Любов Корбутяк.
На цвинтарі Монте-Гранде підготовано форму для відливу пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові за проектом скульпторів Володимира й Андрія Сухорських й архітекторів Юрія Диби та Юрія Хромея. Василь Іваницький організував збір коштів та виготовлення фігури поета в Аргентині. Відлиту скульптуру доставили кораблем до Гамбурга, а звідти перевезли до Львова.
Цікаво, що аргентинська громада допомогла і з встановленням пам’ятника Тарасу Шевченку в Ялті. Цей пам’ятник, до-речі дуже нагадує встановлений в Буенос-Айресі.
В 1960-1970-х рр. українська громада в Буенос-Айресі проводила низку регулярних заходів, місця яких дбайливо збережені в праці М. Данилишина. Ті з них які збереглися заслуговують на меморіальні дошки. Відвідаємо їх:
Приміщення, в якому діяв спортивний клуб «Спортіво Док-Суд» по , (йдеться про вулицю з такою назвою, яка існувала на Док-Суді, а не однойменну вулицю в центрі БА), де 20 січня 1946 р. змагання окремих спортсменів та команд, а в 1955 р. відбулися змагання української молоді. Дійсно на Док-суді своя вулиця Leandro N. Alem. Зараз цей клуб по . 1946 р. заходи були на стадіоні емігрантів по .
Театр «Політеама» (Teatro Politeama), . Тут в 1949 р. виступав під час візиту до Буенос-Айреса, відомий український балетмейстер Василь Авраменко. Він також давав майстер класи по всіх українських організаціях міста започаткувавши роботу над створенням танцювально-фольклорних колективів. Даний театр, нажаль, не зберігся.
Зала по , де 27 жовтня 1945 р. відбувся концерт Української капели під приводом А. Ліхнякевича. Це було приватне помешкання, яке одна особа подарувала на церкву. За Сапеляка цей будинок був проданий.
Старовинний приватний навчальний заклад – колегіум «Сан-Хосе» по був закладений в 1858 р. Старі стіни колегіуму пам’ятають дуже багато українських заходів. Але найважливішим з них 31 жовтня-2 листопада 1947 р. пройшов Перший Український культурно-освітній конгрес – перше зібрання українців Аргентини а також сусідніх держав Південної Америки. Тоді тут відбулася академія на честь 1 листопада 1918 р. Продовжився конгрес в будинку Просвіти на Soler, 5039. 2 листопада у вже знайомому нам костелі Святого Сакраменту на вул. San Martin 1039 відбулося богослужіння за митрополита Андрія Шептицького та полеглих за волю України. Закінчився конгрес співанням Франкової «Не пора!» в будинку «Просвіти». Як тут не згадати подібні співання, наприклад у Кракові ( Дух української незалежності знайшов свій вияв навіть тут в південноамериканській пампі.
Для координації роздрібнених політичних та громадських сил в 1947 р. на цьому конгресі українців Аргентини створено організацію, яка мала об’єднати усі українські громадські організації в Аргентині – Українську Центральну Репрезентацію (УЦР). З 1953 р. до 1960 р. – її головою був проф. Є. Онацький. Як ми вже зазначали, Онацький похований на цвинтарі Монте-Гранде.
Є. Онацький – післявоєнний емігрант багатолітній голова Української Центральної Репрезентації
Місце проведення наступних конгресів потребує встановлення. Відомо, що 9 конгрес українців в Аргентині проходив 15-16 вересня 1973 р. в садибі греко-католицького храму Покрови на вул. Ramon Falcon. В другий день конгресу учасники поклали квіти під пам’ятником Сан-Мартину. Після цього дві служби в обох церквах – православній та греко-католицькій. Після цього спільна маніфестація біля пам’ятника Т. Шевченку.
З інших заходів, які відбувалися в колегіум Сан-Хосе, М. Данилишин занотував наступні: 23 січня 1962 р. – святкова академія до дня Державності 22 січня (сучасний день Соборності) за участі усієї української громади; 2 червня 1963 р. – поминальний захід на честь борців за волю України; 24 січня 1965 р. тут же вшанування Дня Соборності; 8 серпня 1965 р. академія на честь патріарха Йосипа Сліпого; 22 жовтня 1967 р. тут же відзначення 25-ї річниці УПА; 28 січня 1968 р. академія на честь української державності до Дня Соборності; 28 квітня 1968 р. віче-протест з оголошенням декларації прав людини; 5 травня 1968 р. демонстрація фільму «Гуцулка Ксеня» (чи постановка однойменної оперети?); 7 травня 1972 р. показано фільм «Жорстокі Світанки» про боротьбу УПА в Україні; 29 жовтня 1972 р. свято 30-річниці УПА; 1 листопада 1973 р. – святкування Листопадового чину 1 листопада 1918 р.; 27 січня 1974 р. січневі роковини – святкування Дня Соборності, тут же те саме свято святкували і в 1975 р., 30 травня 1976 р. тут відбулася жалобна академія в пам’ять про С. Петлюру.
Старовинний колегіум Сан-Хосе – одне з найбільш важливих українських місць в Буенос-Айресі. Фото 2020 р.
Не менш заслуженим для української спільноти столиці Аргентини є театр «Колісео» (Teatro Coliseo), . Тут, зокрема, відбувалися 14 травня 1961 р. відзначення 100–річчя смерті Т. Шевченка; 25 листопада 1962 р. – фестиваль української пісні та танку та виступ українського симфонічного оркестру, диригент Антон Копитович; 5 грудня 1971 р. тут відбувся концерт з нагоди відкриття пам’ятника Т. Шевченка в Буенос-Айресі; 15.12.1974 р. відбулися урочисті заходи присвячені 50-тій річниці «Просвіти» в Аргентині; 20.11.1977 р. святкування 80-річчя українського поселення в Аргентині. На останньому святкуванні спеціальними грамотами відзначено українців, які вже 50 років живуть в Аргентині.
Місцем проведення українських заходів стала і зала «Консехо де Мухерес» (Consejo Nacional de las Mujeres) (1125 – в аргентинських джерелах), 17.07.1945 р. вона була місцем постановки ліричної опери «Причинна» під керівництвом Анастасія Ліхнякевича; 27.05.1962 р.– тут пройшло свято Героїв. Тут також відзначалися річниці загибелі С. Петлюри та Є. Коновальця.
Відзначився в українському національному житті і величний театр «Колон». Тут в грудні 1973 р. відбулося святкування 40-ї річниці «Відродження»; Зусиллями доктора Василя Іваницького 01.04.1962 р. у театрі «Колон» було проведено величний концерт присвячений М. Лисенку.
Театр «Опера» – раніше згадуваний нами у зв’язку з виступами С. Крушельницької (). 6 вересня 1964 р. концерт до 150-тої річниці народження Т. Шевченка.
Зала колегіуму Сан-Сальвадор при стала місцем, де 23.01.1955 р. зусиллями Центральної Репрезентації було проведено свято Державності при участі новоорганізованого хору «Сурма» під керівництвом В. Василика. Воно ж повторилося тут 22 січня 1961 р.
Зала в старовинному будинку на – 26 січня 1958 р. стала місцем організованої УЦР традиційної академії присвяченої Дню Соборності України.
В залі театру «Авеніда» (пам’ятний для українців виступами Української республіканської капели УНР в 1923 р.), 8 грудня 1968 р. за адресою пройшло свято 100-річчя матері-«Просвіти» у Львові.
Католицький понтифікальний університет по у березні 1965 р. став місцем проведення курсів славістики.
Муніципальний Театр «Сан-Мартин», , 28-29 листопада 1965 р. став місцем виступу балету «Просвіти». 11 грудня 1966 р. тут же пройшов Фестиваль поневолених народів. Українців представляла Центральна репрезентація і танцювальний колектив «Просвіти».
Будинок Готелю «Плаза», став місцем, де 7 листопада 1967 р. відбулася прес-конференція про утворення Світового конгресу вільних українців, який відбувся в Нью-Йорку.
Готель «Плаза». Фото 2022 р.
Важливим місцем українських урочистостей присвячених дню Соборності в 1958-1980-х рр. був пам’ятник Сан-Мартину. Саме він став традиційним місцем покладання квітів українською громадою. Ця акція також дозволяла привернути увагу аргентинської преси до української громади.
Потребують ідентифікації на сучасній мапі Буенос-Айреса також інші історичні сліди: Поштова каса Ощадності, де 27.07.1962 р. зусиллями УЦР проведено захід-віче з пропаганди визвольних змагань України та Бельгійський салон при вул. Hipolito Yrigoyen, де 25 жовтня 1953 р. відбулося віче-протест влаштоване «ДОБРУС».
У післявоєнний період на мапі Буенос-Айреса з’явилися численні українські назви:
28 липня 1973 р. відкрита та посвячена зусиллями товариства «Відродження» в передмісті Буенос-Айреса Villa Adelina. Вулиця починалася біля Народного дому цього товариства.
Ще одна існує (з якого часу?) на передмісті Ланус-Оесте.
існує і у межах району Буенос-Ареса – вежа Девото. Натомість у містечку Авеланеда існує . Її назвали в 1987 р. при оказії урочистої вечері влаштованої в «Просвіті» для президента містечка. 1995 р. біля садиби Просвіти в містечку було названо вул. Україна.
У містечку Лянус існує .
– по ній 1957 р. пройшов марш присвячений дню української Державності (дню Соборності).
Для зазначеного періоду характерна наявність і окремих визначних українців, що залишили на Аргентинські землі помітний слід. Варто, зокрема, загадати Костя Бульдина – українського архітектора, скульптора, живописця, випускника Київського художнього інституту (1929 р.), який при президенті Х. Пероні – працював на закладці порту Ла-Плата.
Він же став автором неповторного дитячого містечка (типу Діснейленду) – Republica De Los Ninos в Ла-Платі.
Українці знайшли себе і в наукових та навчальних закладах Аргентини. Так, в Державному аргентинському університеті в Буенос-Айресі викладав Юрій Полянський – український геолог, географ і археолог, старшина УГА, перший крайовий комендант Української Військової Організації. Юрій Полянський похований на кладовищі в Монте-Гранте.
Юрій Полянський – викладач Державного аргентинського університету в Буенос-Айресі
Могила Юрія Полянського на українському цвинтарі в Монте-Гранде. Фото 2020 р.
В національній пам’яті Аргентини важливе місце становить пам’ять битви за Мальвіни в 1982 р. На в центрі Буенос-Айреса серед інших значиться і українці за походженням Володимиро Дворак, Горщарук Педро Рікардо, Тасюк Мигель Ангел, Валко Маріо Люїс, Пахольчук Роландо Максімо та Вадрік Хуан. ***
Під час мандрівок величезним містом, таким як Буенос-Айрес, необхідно відпочити в якомусь спокійному і затишному місці. Як на мене в гомінкій столиці Аргентини для цього як найкраще підходить резерват. Тут можна поспостерігати за природою диких берегів Ла-Плати та помилуватися різними дикими тваринами Південної Америки. Спостерігаючи як ще досить пекуче осіннє сонце сідає в жовті води Ла-Плати, можна привести свої думки в порядок та розібрати фотографії і нотатки зроблені за інтенсивний день міської експедиції. В цій нашій подорожі ми обійшли трохи історичних місць пов’язаних з невтомною енергією наших співвітчизників тут за океаном. Післявоєнний розвиток привів до того що українська спільнота в Аргентині стала самодостатньою. Весь цей час українці були бездержавним народом, який тут далеко як міг підтримував свою Батьківщину. Аж в 1991 р. мета українців всього світу збулася Україна стала незалежною державою. Як вплинуло це на нашу діаспору в Буенос-Айресі. Чим вона живе зараз і як об’єднує свої сили з українцями на Батьківщині. Про це в наступній частині нашої подорожі.
Консультант – Голова Управи українського культурного товариства «Просвіта» Ю. Данилишин
Консультант – Голова Управи українського культурного товариства «Просвіта» Ю. Данилишин.
Використані джерела:
Wasylyk I. Los Ucranios en la Republica Argentina. Centenario de la inmigracion Ucrainia a la republica Argentina. – 1997.
Архів українського культурного товариства «Просвіта»
Данилишин М. Українці в республіці Аргентина. – Буенос-Айрес. 1979 р.
Малаков Д.В. Архітектор Шехонін. Три епохи. – К.: Видавничий дім «КИЙ», 2017 – 320 с.
Онацький Є. Аргентина. Енциклопедія українознавства. Том 1. Репринтне відтворення видання 1955-84 рр. К.: Глобус. – 1993. – 399 с.
Ціпко С. Українці в Аргентині (1897-1950): творення громади / С. Ципко; (переклад з англійської М. Гримич і С. Кухаренко) – К.: Дуліби, 2015. – 280 с.
Boris Kriukow. Edicion Olga Gurski – Buenos Aires, 1970 – s.77
Wasylyk I. Prosvita. En la Republica Argentina. Notas para su historia. 2009.
н.с. Національного історико-архітектурного музею “Київська Фортеця”
Іван Парнікоза
Вперше опубліковано:
Парнікоза І. Прогулянка Буенос-Айресом для українця.
«Матеріали дозволено використовувати на умовах GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах»