2008 р. Брест: соціалістичний і православний

Петро Кралюк

Дата: 10.10.2008

Якщо ви кілька днів побудете в Польщі і потім опинитеся в Бресті, то відчуєте велику різницю. Ніби ви побували в минулому. Навіть на фоні українських міст, принаймні західного регіону, Брест видається застиглим у часі – ніби він залишився в колишньому Радянському Союзі.

Уже в Тересполі, який фактично був колись околицею Бреста, але зараз знаходиться на польській стороні, відчувається вже певна інакшість. Залізничний вокзал у цьому містечку, від якого відходять електрички до Бреста, справляє не дуже приємне враження своєю естетикою. Неохайність чи навіть бруд тут є звичною річчю. У більшості польських міст ви не побачите приблудних собак. Якщо вони є, то одиниці. У Тересполі їх вистачає. Отож, відразу відчувається щось дуже знайоме.

Від Тересполя до Бреста – рукою подати. Можна за якусь годину, півтори пішки дійти. Однак – кордон. І пересікти його непросто. Хоча на пропускному пункті зараз автомобілів мало. Щоб полякам проїхати в Білорусь, потрібна віза. А дістати її – нелегко. Як, до речі, й жителям Білорусі – польську візу. Частина польських автомобілістів, які пересікають кордон, як, певно, й білоруських, займаються досить банальним бізнесом – перевозять солярку. У Білорусії вона помітно дешевша, ніж у Польщі.

Коли я й мої українські, польські й білоруські колеги опинилися в передмісті Бреста, нас зустріли й відразу повезли на екскурсію. Першим об’єктом став монастир, побудований на місці вбивства Афанасія Филиповича. Думаю, для більшості українців це ім’я говорить дуже мало, а то й нічого не говорить. Це був чернець, палкий прихильник православ’я, який жив на Берестейщині в першій половині ХVІІ ст.

Під час Хмельниччини він встановив зв’язок із козацькими повстанцями. Про це дізналися представники влади й розстріляли його. Після себе А. Филипович залишив щоденник, або, як тоді називали, «Діаріуш». Цей твір має певну літературну вартість. І зараз у Білорусії Филиповича розглядають як представника давнього білоруського письменства.

Хоча, якщо розібратися, то значна частина Берестейщини була і є заселена етнічними українцями. Навіть зараз у селах і невеличких містечках цього краю можна почути досить чисту українську мову. Якщо взяти «Діаріуш» А. Филиповича, то його мова, незважаючи на певні архаїзми, є близькою до розмовної української мови. Але А. Филиповича ми віддали білорусам. Нам не шкода, ми багаті.

Постійне акцентування уваги на боротьбі православних і католиків, що робила наш гід, викликало не дуже позитивну реакцію поляків. Воно й зрозуміло. Щоб хоч трохи зняти напругу, я нагадав, що з Берестейщиною пов’язаний не лише А.Филипович, але й Іпатій Потій, один із ініціаторів Берестейської церковної унії, який шукав порозуміння між католиками й православними (наскільки вдало – це інше питання).

До речі, І. Потій був блискучим письменником-полемістом. Білоруси його вважають своїм. Ми теж від нього відмовилися, чи майже відмовилися. Хоча наш Іван Франко вважав саме Потія найкращим українським письменником кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Та хто, власне, про це знає.

Опинившись у Бресті, ми проїхалися центральними вулицями. Звісно, назви у них радянські. Та й пам’ятники радянські. Ще із старих часів лишилися. Й, звісно, головним є пам’ятник В. Леніну. Є тут пам’ятник і нашому (точніше – не зовсім нашому) М. Гоголю. Я не без насмішки поцікавився, а яке відношення мав цей письменник до Бреста? Ніби він тут не був, як і В. Ленін. Проте мені одна білоруська колега на повному серйозі відповіла: мовляв, М. Гоголь є відомою людиною, то чом би йому не поставити пам’ятника. А й справді.

Хоча, можливо, М. Гоголь у Бресті зовсім і не випадково з’явився. Є в цьому певний символізм. Як не міг цей письменник визначитися, яка в нього душа (малоросійська чи великороська), так і значна частина жителів Берестейщини не можуть самоідентифікуватися в плані етнічному. А просто іменують себе «тутейшими». До речі, про особливості «тутейших» регіону нам розповідав один місцевий етнограф, з яким ми мали зустріч. При цьому він наголосив, що етнічна самоідентифікація – це вже політика. Але хіба відсутність етнічної самоідентифікації не є політикою?

З етнічною самоідентифікацією у білорусів свої особливості. Довелося почути таке, що, власне, чистих білоруських шкіл у республіці одиниці. Звісно, білоруську мову вивчають, але вона на других ролях. Навіть вивчення історії Білорусі останнім часом скоротили. Зате ведеться вивчення історії… Латинської Америки. Чому? Бо тепер великим другом Білорусі є Венесуела. Казали, що на Берестейщині є школи, де викладається українська мова. А в Брестському університеті ім. О. Пушкіна (Пушкін, здається, в Бресті був так само, як і Ленін) велася підготовка українських філологів. Тепер уже як два роки студентів на україністику не набирають. Україна ж не Венесуела.

Ну, а нашим славним дипломатам із українського консульства в Бресті, певно, не до таких дрібниць. До речі, Брест я відвідав після 22 червня (річниці нападу німців на СРСР). Біля меморіального комплексу в Брестській фортеці стояло чимало корзин із квітами від різних організацій, у тому числі й українського консульства в Бресті. І якою мовою був зроблений напис на стрічках на корзині від нашого консульства? Правильно, мовою російською. І ми хочемо, щоб нас хтось шанував.

Одним із головних пунктів нашої програми було відвідання села Скоки неподалік від Бреста, де народився і жив Юліан Урсин Немцевич. Хто це такий, звісно, в Україні не відають. А даремно. Немцевич відомий і як політичний діяч, і як цікавий письменник. Він був другом і помічником Т.Костюшка, одним із авторів Конституції 3 травня. Після себе Немцевич залишив чимало різних творів, у тому числі й таких, в яких він звертався до українського фольклору. Ще один доказ етнічної українськості Берестейщини.

У Скоках зберігся бароковий палац Немцевичів і парк біля нього. Проте і один, і другий знаходяться у далеко не найкращому стані. А в селі немає навіть скромного пам’ятника Немцевичу. Зате є пам’ятник… товаришу М. Калініну. І якраз біля колишньої садиби Немцевичів. Цікаво, а чи знав «всесоюзний староста» про існування села Скоки?

Нам сказали, що в місцевій школі є музей Немцевича. Правда, школа виявилася на ремонті. Музею не показали. Показали тільки кілька книжечок та альбомів, присвячених цьому діячеві, які лежали в учительській.

Учительська, зізнаюсь, мені дуже сподобалась. На стіні з одного боку я побачив стенд, де великими буквами було написано «Соціалістичне змагання» (звісно, російською мовою). А біля цього стенду висіла… православна ікона. І знаєте, таке химерне поєднання соціалізму, радянськості та православ’я є дуже характерним для Білорусі. Його, наприклад, можна зустріти й на території меморіального комплексу «Брестська фортеця».

Радянська пропаганда цілеспрямовано міфологізувала цю фортецю, її оборону в перші дні радянсько-німецької війни 1941 р. Насправді, тут є більше вигадок, ніж правди. Про це зараз говорять в Білорусі. Але на ці голоси намагаються не звертати увагу. Наш гід чесно призналася, що вона раніше теж вірила в героїчну оборону фортеці. Проте коли їй сказали, що це все вигадки, вона почала розпитувати своїх старших родичів, які пережили війну і в перші її дні були в Бресті. Родичі про якусь героїчну оборону цього об’єкта нічого не пам’ятали.

Насправді ж, Брестська фортеця – це промовиста пам’ятка російської експансії. Після польського Листопадового повстання 1830 р., за наказом російського царя, Брест був повністю зруйнований, а на його місці побудована велетенська фортеця, яка до Другої світової війни вважалася однією з найкращих у Європі. Пам’ятають стіни Брестської фортеці й дружню зустріч радянських і німецьких «визволителів» у «золотому вересні» 1939 р.

Очевидно, якраз ці моменти й змусили радянську пропаганду створити міф про героїчну Брестську фортецю, щоб «заглушити» в свідомості людей згадані цілком реальні події. Радянська пропаганда нічого просто так не робила!

Зараз на території Брестської фортеці з’явився новобуд – відновлена православна Миколаївська церква. Хоча, зайшовши у цей храм, не відчуваєш духу старовини, як у автентичних храмах. Але її відновлення, наскільки можу судити, досить точне. І церква дійсно справляє приємне враження. В народі її називають Лукашенківською церквою, оскільки вона була відновлена за наказом Президента Білорусі. Що ж, хочеться подякувати «бацьку» за це. Адже Миколаївська церква – це видатна архітектурна й історична пам’ятка Бреста.

Поряд із Брестською фортецею знаходиться надзвичайно цікавий музей. Правда, його відвідує набагато менше людей, ніж фортецю. А жаль. Згаданий музей облаштовано на місці колишніх археологічних розкопок Бреста давньоруського періоду, які є законсервованими. Тут ви можете отримати уявлення, як насправді виглядало місто в період Середньовіччя.

У даному випадку варто згадати, що Брест був знищений за часів монгольської навали. А відновили його за наказом волинського князя Володимира Васильковича. Навіть у Галицько-Волинському літописі говориться, що саме цей князь і заснував Брест. Схоже, саме цей Брест і представлений у згаданому археологічному музеї.

Навіть одноденного знайомства з Брестом достатньо, щоб у вас розвіявся міф про те, ніби в Білорусії вищий рівень життя, ніж в Україні. Такий міф продовжує жити й далі. Звісно, кілька років тому в Білорусі дійсно краще жилося в порівнянні з Україною. І бувало так, що люди виїжджали з нашої держави до Білорусі (особливо з поліських регіонів).

Сьогодні ситуація виглядає інакше. Чи то життя в нас покращилось, а в Білорусі погіршилось? Чи одне й друге водночас. Хоча, якщо чесно, не дуже то ми відірвались від білорусів. Та і подібні ми до них. Все таки і вони, і ми – пострадянські.

Джерело: “День”